Дуби шумлять - Пільгук Іван

Вона не вперше чарує мене.

— Не вперше? А я оце вперше зустрічаю вас, — протягла руку. Потискуючи її, Панас Якович відчував, ніби від того потиску продовжували бриніти звуки фортепіано.

Швидко перейшли на жваві, дотепні розмови. Дівчата грали, співали. Іноді сідав до фортепіано сам Алоїз Вячеславович. Виконувались пісні в його обробці "Ой дівчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи, Грицю", "Ой хмелю, мій хмелю", "Пасла дівка лебедя". Пісню "Хусточка моя шовковая" виконала Олександра Михайлівна під акомпанемент Алоїза Вячеславовича.

Панаса вразила співачка не силою свого голосу, а ліричним його тембром.

— Я горджусь своїми ученицями, — Єдлічка з подякою поглянув на Олександру Михайлівну, коли вона закінчила пісню.

— Чехи здавна славились і музикою, і своєю мудрістю. — Лисенко близько підійшов до Єдлічки. — Мені здається, що ми знайомі з самого народження.

— Так, бо я й себе пізнав у вашій пісні, особливо жіночій. Яка прозора душа того народу, що випестив такі пісні! Це мене назавжди зв'язало з Полтавою, до якої я прибув по закінченні Празької консерваторії... Кожний народ у своєму слові і пісні береже щось неповторне, чарівне. Люблячи своє рідне, я полюбив і вашу українську пісню. Віддаю їй свій хист і свої почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лісному царстві зібралися найрізноманітніші птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену пісню, як уміла, як сонце їй веліло. Дивною гармонією сповнювалися лісові хащі, узлісся й розлогі долини. Небо чарувалося цією гармонією і усміхалося кожній пташині. Та ось налетіла зграя якихось заморських шулік, а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто, заглушаючи багатострунний пташиний спів. Коли яка пташка обзивалася своїм голосом, гайворони загонили їх у дупла та нетрі, вимагаючи крякати по-воронячому.

Деякі пташки, скоряючись, пробували забути рідну пісню. Але не вдалося ні соловейку, ні жайворонку стати воронами... Простори землі заповнювались несамовитим ґерґотанням, від чого в'яло листя на деревах, сохла трава в лузі, мутніла вода на тихих плесах і в прозорих ріках. Лише могутні дуби незрадливо шуміли, стелячи свій віковий гомін по окраденій землі. Благальне простягали вони віти назустріч сонцю, впиваючи його променисту силу. Обізвалося на те благання сонце, посипаючи землю іскристою зливою, і повернуло кожній пташці її природний спів. А дубам було надане довголіття, щоб своїм шумом сповіщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля від пташиного співу. Обізвалися ліси й діброви, славлячи мудрість сонця. І зашуміли переможно дуби.

— Перед мудрістю сонця не можна не скоритись, — Панас Якович запитально поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе нові роздуми Михайла Петровича.

— Не тільки скоритись, а й славити цю вікопомну мудрість! — у хвилини піднесення пишномовне говорив Старицький. — Мудрість сонця славить кожен, хто не терпить хмурих днів!

Микола Віталійович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде багато говорити й декламувати. Лише музика може підкорити його. Тому Лисенко сів до фортепіано і заграв. Заспівала Олександра Михайлівна:

Стелися, барвінку, низенько...

Пісня підіймала з самого дна душі смуток давній, звучала своєю народною нев'янучою красою. З піснею наче з'являлася тінь Галі, з'єднавшись ненароком з цією прозороокою співачкою.

Уявна зустріч ранила Панасове серце...

* * *

Повернувшись у свою кімнату, намагався збагнути все, що трапилось. Ятрили думку і слова Старицького, і притча Єдлічки. А зрештою, виринала і захлинала всі роздуми проста пісня, що її зронила зі своїх уст учениця Єдлічки. Тією піснею вона торкнулася до натягнутих струн вразливої душі. Тепер забриніли вони і не давали спокою.

Знову, як на таємничу раду, приходили омріяні страдниці, приносили свій смуток і болі. Роман про жіноче безталання ставав животрепетним, глибше полонив уяву. Бо скільки того безталання криють міста, села, сільські стріхи і темні провулочки! Також виникла думка про написання драми з народного життя. Уважно перечитував драматичні твори Островського. Ще в роки перших літературних вправ переклав українською мовою його "Доходное место", захоплювався братовим перекладом "Грозы". Розумів, що в драматургії криється сила динамічних сцен та образів. Знав сценічні успіхи п'єс Кропивницького "Дай серцеві волю, заведе в неволю", "Помирились" та його водевілів і напівісторичної драми "Невольник", написаної за мотивами Шевченка.

Радився зі Старицьким, який підтримував задуми і сам брався за перо драматурга.

Уява малювала розквіт народного театру, де б дзвеніла задушевна пісня, проходили в діях добрі й лихі люди. Адже у відродженні культури кожного народу театр відіграє велику роль, пробуджує думки і почуття. На сцені глядачі пізнають своє життя, свою історію, свої заповітні мрії. Ще старогрецький Есхіл обезсмертив у драмі дух прикутого, але нескоримого Прометея, давши урок іншим народам виносити священну пристрасть душі в дійствах сценічних.

І згадки про Галю, і зустріч з чулою до мелодій панночкою Олександрою Михайлівною викликали цілий потік почувань, бажання виступити в жанрі, найтісніше пов'язаному з музикою, — в жанрі драми. Вважав, що невичерпні джерела для драматурга криють українські народні балади. На грунті балад будували величні твори класики світової літератури Байрон, Гете, Міцкевич.

Хотілося відтворити конфлікти й трагедію, що її втілив народ у баладі про Лимерівну.

Ой пила, пила та Лимериха на меду,

Та пропила свою дочку молоду...

Ніс і на службу накопичені нічними годинами роздуми. На вулиці біля урядових установ відбувалась урочиста прогулянка губернатора. Він у парадній формі простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли віце-губернатор і керуючий справами канцелярії. На три кроки далі марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчі чини. Таке "шествіє", як називали його полтавці, відбувалося час від часу, коли генерал-губернатор хотів нагадати, що існує непорушна влада, надана йому від вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих, цілим хором сюрчали не тільки городові, а й дільничі урядники. Це подобалось губернатору, і він навіть давав нагороди за "бдительность" тим, хто найкраще орудує поліцейським сюрчком.

Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово гримнув оркестр "Боже, царя храни", від чого й бронзовий орел на пам'ятнику Слави ніби ширше розкрив крила, дивуючись "шествію".

Дійшовши до губернаторської управи, властитель губернії підіймався парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Інші чини підіймалися бічними ходами.

Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович довідався, коли прочитав газету, де сповіщалося про скликання гласних на земські збори.

Справа в тому, що губернатор вів боротьбу за обмеження прав земства. Він вимагав, щоб кожна земська нарада відбувалася під наглядом прокурора та чиновників губернаторської управи. Земці ж протестували проти такого втручання. Тому губернатор і вирішив з самого ранку продемонструвати свою урядову зверхність та необмеженість адміністративної влади...

Місто помітно готувалося до земського свята. Готелі заповнювали прибулі з губернії земські гласні. Жвавішала торгівля, гомінкішими стали ресторани. Частіше вулицями гнали візники. Обивателі купчилися, щоб подивитись на видовище. В Олександрівському парку прикрашували приміщення літнього театру.

Чимало наїхало сюди Супруненків, Хоменків, Пузиренків, що з заможних селян-глитаїв вибилися на великих власників землі. До них горнулися крамарі. Вони, як шуліки, накидалися, коли довідувались про занепад якогось дворянського гнізда. Скуповували землі, ліси, луки. Людно було в приміщенні Земельного банку.

Панас Якович відривав від роботи якусь годину, щоб подивитися на людей, почути розмови. Біля Земельного банку він зустрів Романка Мазевича. Той вклонився непевно, зиркнувши очима, і зупинився. Тепер він не був таким запобігливим, як раніше. В очах його Панас Якович прочитав щось приховано зловтішне.

— І ви, Панасе Яковичу, прогулюєтесь? Це добре. Тут кипить життя, — Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволеної своїм існуванням.

— Кому кипить, а кому в трубу вилітає.

— Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й не сподівалися, — хитро поглянув, попрощався і подався до земських ділків. Всюди йшлося про гроші, прибутки, наживи. Гроші заступали честь, совість і гідність. Не знаходячи собі тут товариства, Панас Якович повертався на Монастирську вулицю. А коли приходив у кімнату, то ще гостріше відчував свою самотність, що холодною хвилею гойдала смуток і втому.

* * *

Радий був, коли на другий день завітав Єдлічка і запросив на концерт, що його давали прибулі в місто арф'янки.

— То ж для розваги земців?

— Не тільки земці мають вуха... Навіть наші панєнки Анна Осипівна і Олександра Михайлівна хочуть послухати...

— Для них може бути нескромним таке відвідування.

— Нічого. Вони вже позакінчували інститут. Хай пізнають життя. В крайньому разі ми залишаємо за собою право в будь-який час піти з концерту. Треба зважити на прохання панночок.

Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрілись і попростували до Олександрівського парку, звідки доносились звуки полкового духового оркестру. Олександра Михайлівна і Анна Осипівна йшли попереду.

Тепле прозоре надвечір'я стелилося скісними проміннями по верхів'ях пожовтілих дерев. Була пора року, коли земля пишається дозрілими плодами в садах, а повітря пахне буйноквітучими чорнобривцями в палісадниках. Пора, коли журавлі збираються у вирій, оглядаючи простори скошених нив та сіножатей, і прощально квилять, розстаючись із землею, що дарувала свої щедроти. В таку пору й душа лине в журавлиному ключі, купаючись у просторах привабливої далі. Принаймні так почував себе Панас Якович. Він порівнявся з Олександрою Михайлівною. Вся вона пашіла молодістю, наснажуючи неспокоєм його серце.

Алоїз Вячеславович придбав квитки, і всі разом увійшли в парк, де вже запалювались різноколірні ліхтарі. На алеях, посиланих білим піском, прикрашених гірляндами, купчилися люди.