Мана - Гуменна Докія
З тріском розривається брунька й розпускається вогненна квітка ...
— Нестерпне сяйво її освітлює все далеко довкола ...
Ми обоє тут весело розсміялися. От, як вдало в нас вийшло! І без всякого видимого зв'язку, переносячись із чарівної купальської ночі у нашу дійсність, я сказав:
— А ви знаєте, Юліє, я одержав листа від Зої! Вона скоро піде у декретну відпустку. От вам і цвіт папороті...
— Він у кожного свій, — задумливо відказала Юлія. — А от я знала одну людину, що ніяк не зрозуміла б цієї стародавньої мрії про щастя. Дивна людина — без мрій.
— Це ви про Максима Стеблівського? — жваво запитав я.
— А ви звідки знаєте Максима? — здивувалася Юлія і навіть, щоб зручніше було розмовляти, пересіла з канапи до столу. Так, про Максима! Не знаєте, де він тепер? Дуже рада почути про нього вістку...
— Максим вас вітає. Багато разів чув про вас від нього хорошого. Ви знаєте, ми ж із ним свояки, себто, — були. Дружина його, моя сестра, недавно померла...
— Он як!
— Та й взагалі останніми часами йому чогось не щастить.
Там через одну неприємність позбувся роботи та й мешкання. Думає переїжджати до Києва.
Юлія всміхнулася, здалося мені, глумливо.
— Та й що? При розбитому кориті? І не допоміг йому отой практицизм, якому він єдино поклоняється? Він же все мостився якнайвигідніше влаштуватися в житті, — без клопотів, без жертв. А воно як не мостись, а одно на одно виходить. І те, що робиться не з вузького практицизму, а за поривом душі, буває часом ефективніше за...
Я ледве стримав себе, щоб не прохопитися:
"Як? Ти, що так ідеалізувала його, тепер так глузливо судиш? Ти ж його любила. Що ж тоді таке любов?!" — хотів крикнути я. Та стримався. Адже, "я нічого не знаю" про цей роман. Тільки чого це вона так його зневажає?
— Все ж, він про вас кращої думки, ніж ви про нього, — сказав, однак, я.
— Ви не думайте, що я його зневажаю, — казала тимчасом Юлія, пошукавши щось очима в темних тінях приймальної. — Але мені жаль, що він такий: ніколи не відірве підошов своїх ніг від землі ні для польоту, ні щоб упасти. Мені жаль, що нема в ньому того великого, непримиренного, цілеспрямованого, далекосяжного, за що можна любити. Як це так? — все вибачати в людях, все приймати, все терпіти. Чи не для того, щоб прикрити власну вбогість?
Я приголомшений, мовчав.
— Ви знаєте, колись мені здавалося, що я люблю його ... — зробивши це признання, Юлія мовчала. — І от раз вийшли ми з ним із інституту вдвох і він мене просить:
— Зачекай, я зайду на п'ять хвилин, у нас збори профактиву. Відмічусь і зникну.
— І на зборах не будеш? — здивувалася я.
— А мені аби відмітитись..,
— Ех, ти, профактивіст! "Аби відмітитись"...
І відтоді в мене почала замикатися від нього душа. Мене відштовхувало те, що скрізь, скрізь він бачив одну практичну, меркантильну, прозаїчну сторону справи... Але яка це обманна метода життя. Часто робиш непрактично, але так, як тобі велить серце, і на перевірку вийде, що вчинок твій не тільки не пошкодив практичній стороні, а навпаки, й вона виграла. Буває ж у занадто практичних людей так, що вони, як ось Максим, залишаються при розбитому кориті... і вся їх практичність не допоможе...
— Ну, що це ви, Юліє! — вражено спробував я захищати Максима. — Я його добре знаю, зовсім він не такий жила...
— Ах, я не про те говорю! — з серцем крикнула Юлія. — Я ж не кажу, що він пантрує, як би кого об'їхати, біля кого поживитися. Він — дуже чесна, порядна людина, підлоту зробити теж нездатний. Але хіба це все? Справді гарна людина тоді, коли вона знає красу відданого вчинку, красу горіння для справи, яку вважаєш великою. Людина, що на кожному кроці оглядається на свою вигоду і їй підпорядковує свої смаки... Б-р-р... Я певна, що він із вами приятелює для якоїсь умовно-уявної, перспективно-можливої вигоди ... На всяк випадок ...
"Може вона і вгадала?" — мимоволі подумав я. А Юлія чомусь усе розпалювалася, все більше, — наче зводила якісь рахунки з тим відсутнім Максимом.
— Ми, скільки з ним були знайомі, все на різних мовах говорили. Чогось усі мої слова, як зверталася я до нього, обез-кольорювалися, ставали мертвими. Кожна глибока думка, — від його присутности ставала пласкою, невивітреною... Як я не намагалась знайти щось за цим утилітарним розумом, — не могла ... і дуже шкодувала —
— Е, Юліє, — перебив я її. — Ви не знаєте життя! Не можна, щоб усе було ідеально. В кожному з нас є й хороше й погане.
— Ну, що ж, миритися з поганим? — розпалювалася не знати чого Юлія. — А за це можна прощати? Мав прекрасний голос, знавці обіцяли йому майбутнє й славу, а він закопав талант, пішов у медінститут. З таким голосом — і в медінститут! Бо професія лікаря певніша, бо щоб стати артистом, треба було покласти багато жертв, а Максим на жертви для непевного майбутнього нездатний.
— Але ж, Юліє...
— Ні, цього ніколи не прощається. Коли любиш мистецтво, то не питаєш про матеріяльний добробут, він колись і сам, може, прийде ... Але цього "може" він не приймав. Ну, тепер хай і втішається своїм розбитим коритом...
Я поривався вставити слово. Та Юлія не давала. Це, оче' видно, була якась їх незакінчена розмова. Але все ж, я вмудрився вставити своє слово. Я сказав:
— А ви? "Врачу, ізцілися сам!"
— Що, я? — осіла раптом Юлія. — Я...
— Хоч падало на неї синє світло, видно було, як вона посіріла.
— Ато ж, ви, — розсердився вже й я. — Нащо ви закопали свій талант?
Та я погіїкодував, що ці слова вирвалися в мене. Юлія схвильовано встала й пройшла аж у найтемніший куток приймальної. Мовчала.
Я, щоб поправити щось, щоб зм'якшити мимовільний удар (ага, і в неї е болючі місця!), сказав:
— Юліє, це не порожня похвала. Коли ви танцюєте, — небо й земля відсуваються. Ви творите щось своє, невловиме, навіть у такому танці, як вальс. Я бачив і всі, крім мене, бачили це на вечорі під новий рік.
Запала глибока тиша. Чути було, як у кабінеті вицокував годинник. Юлія увесь час поривалася щось сказати, але не могла добути слова. Нарешті, вона промовила:
— В той вечір я танцювала вперше після великої перерви. Зразу було нічого, але після кількох поворотів ногу наче пронизав електричний струм, — такий біль. Мені здалося, що я от зараз зомлію, впаду, підверну і на паркеті зламаю ногу ...
— Це ви себе запевнили!..
— От запевнила...
— Може в вас колись щось і було, а тепер ви собі щось навіяли ... Я знав одну людину, яка справді захворіла від самонавіяння.
І що більше напосідався я, то непевніша ставала Юлія, така щойно грізна суддя Максимові.
Незнати, до чого довела б нас ця розмова, яка почалася з купальських вогнів, коли б не прогув відбій. Електрика ясним світлом залила приймальню. Зникли привиди купальської ночі, а ми, — двоє, на всю установу, — сиділи одне проти одного. Вона — розгублена, зблідла, схвильована. Я — здивований тим, що така незначна розмова її схвилювала. Не Максим, ні!
66.
Юлія Отава
Вчора я мала розмову з Платоном Озеровичем і от уже доба минула, а я й досі не можу ввійти в свої береги. Вийшла я з тресту з якимось змішаним почуттям: крилатої гордости за себе, лоскітливої радости — і разом із тим, наче мене поклали на лист розпеченого заліза, надавали потилишяиків, наплювали в лице й сказали: "Тепер іди!"
Ішла я додому й питала себе: "На кого це я така зла? На себе, що розпатякалась про Максима? Нащо це було Озеровичеві розказувати, що було між нами? Чи на Озеровича? "Врачу, ізцілися сам!" "Ви танцюєте — небо й земля відсувається ..." Він має рацію. Коли хоч крихта здібности є, — не маю права занехаювати її. Та ще й звисока судити іншого.
Я — ледащо, кваша! Розпустилася, навіяла собі, що з мене вже нічого не вийде... Ношуся з своїми ранами, як дурень з писаною торбою. Хоч може й не вийде — краще скалічіти в боротьбі за іскру таланту, ніж присипляти себе на пуховику страху.
Прийшла додому з почуттям незакінчености дня, якийсь неспокій, мов кошмар, дзвенів і дзвенів кругом мене на одній ноті. Щоб прогнати його, сіла читати. Ні! Спати? Ні! Листа писати до Синьоокого? Я їх багато вже написала, хоч жодного не віддала. Цього віддам.
Розкажу йому про всю ту тьму, в якій блукає моя стомлена душа, про нестерпуче сяйво жарквітки ...
Та хіба про це можна в словах розповісти?
... Про ліси лісища, бори-борища ... Ген, скільки око згля-не, в нічній пітьмі палають вогні, — у долинах, на узгір'ях, біля річки. Все засіяне вогнем.
А ось і я! Гасаю в колі з усіма. Побравшись за руки, ми кру-жимо в шаленому темпі навколо ватри, скачемо через неї. Рости вище! Рости вище! Червоне та синє полум'я освітлює наші вінки.
Але як почали Марену в воду кидати, я вимикнулася з кола й щезла в пітьмі. Туди, в ліси-праліси, де зацвітає червоно-синя квітка. Я чую, як рокотять поважно дуби, дзвенять таємничо ста-* резні сосни, шепочуть трави. І ні крапельки не страшно! Дарма, що мавки гойдаються на вітях, дарма, що над болотами сині вогники займаються... що купальські світлячки загораються в травах. Дарма! Пахнуть кругом квіти, стиха промовляють дерева і всі до мене, кожне своїм голосом говорить: "Іди! Иди! Нічого не бійся!"
Тільки темно дуже.
Раптом зовсім близько мене трава зашелестіла, здригнулася, лопнуло щось, задвигтіла земля, грім загуркотів і... просто в пелену мені впав багряно-золотий вогонь...
Тікати, не озиратися...
А позаду чути крики, стогін, свист, грім, землетрус...
Примари одна одної страшніша сунуться на мене, хапають своїми чіпкими пазурями, от-от обкрутяться круг мене зміями й задушать. Я несу квітку щастя, а патлата яга Розпач, настобурчена Зневага, жахлива відьма Манія хотять відібрати її. Великі, як комети, Сльози капають із пітьми на жарквітку, щоб погасити її нестерпуче сяйво... Гуркотить земля позаду, але я не озираюся ... "Врачу, ізцілися сам ..." — гуркотить земля. І я зараз озир....
Ліси-праліси... Тиша... Говорять дуби і трави, кожне своїм голосом. Тьма. Деж квітка папороті? Пропала? Ні, я її втерла в долоню, зо мною вона, — тільки озиратися, здаватися цим жахливим примарам не можна...
І я стараюся не заблудитися серед лісів-пралісів і ступаю в сліди, прим'яті на м'якій росній траві. То Мана невидима і загадково-манлива йде поперед мене й усе манить кудись, — вперед, вперед...
Гуркотить земля.
