Мана - Гуменна Докія
ДОКІА ГУМЕННА
МАНА
ПОВІСТЬ
1.
Максимові Стеблівському
Платон Озеровиг
Ну, і куди це воно годиться, Максиме? Знав же, добре знав, що я переходжу на роботу з району в Цукротрест, але й слова не написав, що зустріну там... нашого Сергія. Та ще й у якій ситуації! Заходжу я — пишнота, колони в вестибюлі, доріжки по широких коридорах, у приймальній... Посеред трьох телефонних апаратів сидить секретарка. Ото, думаю, зараз на якогось важнецького начальника наскочу... Знаєш, підтягнувся. Аж тут із дверей, оббитих чорною цератою, виходить Сергій у своєму ви-линялому костюмчику з поганенької вовни... Ну, той знаменитий костюм, якого ми ще років три тому у Верхнячці радили йому викинути на горище, щоб не поганив його директорського звання. Зрадів я, що свого чоловіка побачив, та й він зрадів. Хотів був якогось папірця передати секретарці, та тільки глянув на мене й прояснів.
— Ти що тут, у приймальній, робиш?
— Як що? Те, що й ти, — показуючи на двері заступника директора, відповідаю. — Викликали? Не страшно?
— Ні, не страшно! — всміхнувся Сергій, подивившись то на мене, то на секретарку, яка теж розсміялася. — Та ти заходь, я зараз...
Я так спочатку й не зрозумів, що Сергій це й е заступник директора, аж поки не зайшов він до кабінету і не сказав:
— Так учора я підписав наказа. З п'ятнадцятого ти в нашому апараті. От і знов разом працюватимемо! Максим тобі привіт передавав, я два дні тому, як із Верхнячки...
І уяви собі, Максиме, як тільки він сказав це, так я зразу й освоївся, перестав підозріло-недовірливо дивитися на цю величну, розкішну обстанову. Простота людська облагороднює все й я зрозумів, що сяйва цієї простоти не може умалити ні дорогий і розкішний кабінет, ні вбогість костюму Сергіевого. Він, здається, не звертав уваги ні на те, ні на друге...
Так, вихадитъ, наш Сергій Михайлович пішов угору! 3 директора цукроварні зразу на обласного начальника висунувся. Я дуже радий, побільше б таких людей. Сердечна він душа, тільки ото шкода, що хоровитий дуже. Але він же такий, що й хворий свого діла не покине. Я певен, — його тут усі полюблять, як полюбили у Верхнячпі.
Покищо, роздивляюся, знайомлюся з людьми, — з ким то доведеться працювати. Тут у зв'язку із зміною начальства — пертурбації в апараті, одно слово, як у нове мешкання переїхав, — ще все не розставлено, як слід, але вже намічаються контури привітного й діяльно-веселого житла.
В другому листі напишу тобі про Юлію й Зою, а тепер листа кінчаю. Цілуй Галю, — як її здоров'я?
Твій Платон.
2.
Юлія Отава
Кажуть, він десь із північних районів, був директором цукроварні. Живе в готелі, швидко матиме мешкання. Здасться, е сім'я, діти. Одно слово, все, як у звичайної, кожної людини.
Чого це я про нього думаю?
Річ у тому, що коли я побачила його, мене вразив вираз не-звичайности. Тільки тіло його, худе, щупле, в якомусь незграбному одязі, було тут, а весь він, із думками й почуттями був десь, щось забирало його докраю. Він так заглиблено, так зосереджено обмірковував нерозв'язне, що мені теж захотілося побачити ті образи, які наповнювали його.
І я, вийшовши з кабінету нового начальника, спробувала відтворити його в уяві. Це ж законне бажання, — скласти думку про вдачу і звичку того, з ким маєш працювати. Але дивно: я ніяк не могла відтворити його зовнішности, бо, мабуть, я її не бачила. Відторювалися очі, якийсь неприсутній погляд, що дивився на тебе, а розв'язує напружено щось своє, далеке від цих стін. Він несе у собі такий вантаж, що не сприймає більше вражень.
Мене це, власне, ані трохи не повинно обходити. Хай собі несуть вантажі ті, хто їх ввалив собі на плечі. Я ж — ясна, гармонійна, розкошую собі в нагірних полях спокою та розглядаю далекі й близькі краєвиди. Ніщо не може мене схвилювати, ніщо не в силі зруйнувати моєї повноти. Дивно! Сама людина, маючи отакі душевні багатства, навалює на себе гори клопотів... А варто тільки самій їх із себе зняти, сказати: глянь, яка ти багата, яка ти щаслива! І стає душа, як море.
В ньому відбивається і небо, і сонце, і гори. Голуба далина й могутній спокій. В цьому морі все можна знайти, — і рожеві відблиски, і срібно-золоті, і зелені, й сині, а все це — блакить у цілому. І це тільки здається, що воно непорушне: хвилька за хвилькою біжить по ньому, воно живе, дихає... І цьому морю самому з собою не нудно, воно не шукає нікого, воно повне своїм багатством. Море каже: "Я нічого не хочу від людей."
Яке свято, яке свято душі! Від чого б це?
Яка втіха розглядати з цих вершин усіх, усе. Я бачу безліч комбінацій тих самих елементів у людській душі, які є й у мені, але над якими я стою тепер безмірно вище. І ця безліч комбінацій цікавить мене, як цікавить мистця безліч барв і ліній у картині. Я дуже добре бачу й розумію, чого хоче кожна людина, а сама нічого не хочу від людей. Ця гра-робота душі дає поживу моїй дружбі самої з собою.
Дивись, дивись на ці пристрасті, — болі нездійснених прагнень, — така й ти бувала, особливо тоді, як довелося розпрощатися з інститутом. Та от усе минуло, я вступила в нагірну зону чистоти, радости й прозорости. Як добре видко з цих висот кожен порух людини!
Але цей чоловік? Чому я не можу скласти думки про нього? Щось у ньому є загадкове, чого ще не траплялося в моєму досвіді. Подібний до інших? Ні! Що ж відмінне? Відмінні очі — глибокі, сині, променисті. Очі ці затьмарюють своїм вогнем обличчя, а постатті, здається, зовсім нема, тільки очі сидять за столом у кріслі.
Іншим разом за столом у кріслі сидів виснажений, смертельно блідий чоловік із безбарвними, вицвілими очима, в яких, все ж, зберігалося щось для мене невідоме.
3.
Максим Стеблівський
Що таке? В яку це Юлію закохався вже мій Платон невгамовний? Не встиг оглянутися на новому місці, як уже й... Треба його, нарешті, одружити, бо цьому краю не видко. І головне, закохується майже щодня, та все якось без пуття.
Юлія Отава?.. Стенографістка?.. Ні, це, мабуть, не та! Чого б це Юлія Отава, пишний драматичний темперамент, талановита балерина, — і раптом стала стенографісткою? Вона ще тоді, коли я її знав, студенткою, обіцяла вирости в першоклясну синтетичну артистку. Правда, після того, як я перейшов з драматичного інституту до медичного, так вийшло, що я згубив її слід. Я тоді виїхав до іншого міста і випустив її з ока, думав, — десь вона вже на столичній сцені тепер. А жаль! Інтересна дівчина була...
Ні, все таки дуже цікаво, чи це та сама Юлія. Хоч бери та сам їдь до Києва...
Міг би я багато розповісти Платонові про неї... і про себе. Чи може не треба? Може я своїми одвертостями напсую їм обом? Ні, хто мовчить, той двох навчить. Запитаю тільки, хай докладніше напише ... Але ні, й цього не треба. Чи передавати привіт?
Юлія, Юлія... Багато спогадів у мене зв'язаних з цим ім'ям. Що сказав би Платон, коли б знав цю нестямну дівчину так, як я її знаю. Чи така вона й тепер смілива у своїх вчинках? Як тоді вранці вона підійшла до мене на вулиці і, ще не знаючи, чого від мене чекати, призналася. Це така одчайдушна, що як чого захоче, то йде наосліп, жодних перешкод не бачить. І у все вона вносить глибину, драматичність, навіть там, де можна обійтися комедійним жанром.
Чи вийде в них що з Платоном ? Аж цікаво!..
4.
Юлія Отава
Я й досі перебуваю в стані тієї щасливої гармонії душі, що легкою й повною радістю сповняє всю мою істоту. В такому стані я не розумію, чого люди через дрібниці псують нерви, шукають кращого, — коли найкраще в самих нас.
Тепер надворі хмурна погода, дме різкий вітер, люто шарпаючи поли. Але від того мені ще веселіше, моє переповнене внутрішніми вилами "я" немов перегукується з захованими під зовнішньою похмурістю неба тріюмфуючими силами природи, а вітер, що смалить у лице, є вісником між нами. Може це й є щастя? Але як же? Без причини? Може саме й тому, що без причини ...
Власне, люди тому й шукають друзів та кохання, що їм самих себе не вистачає. Тільки кожна людина себе то хоче доповнити, але віддати всю себе, — не віддасть. Я пройшла це і знаю. В шуканнях дружби й кохання я зазнала тяжких ударів. Завжди дають тобі якусь частину, а те, основне, найцінніше — далеко ховають від тебе. А я не можу так! Коли нема повноти — не треба й частини.
Найбільший і незаперечний друг, це сам. В горі, в радощах, у запитанні до життьових явищ. Я навчилася говорити сама з собою, запитувати й відповідати, плакати й радіти, занепадати й вселяти в себе бадьорість. Люди приходять і відходять, інтереси їх наближаються до моїх і відпалюються. А я зостаюся сама з собою назавжди, як і кожна людина.
Це не мізантропія. Є якась природня межа, за яку не слід переступати, а я її не знаю, не відчуваю. Я її завжди переступаю і жагучо хочу цього від інших.
Хочу того, чого ніхто не може дати? Чи це не вада психіки?
Я, певно, ваза, що віддає через стінки все своє тепло, а натомість наповнюється новим внутрішнім жаром. Хоч тонкі стінки, та палкий жар. Чи так це?
Так, чи не так, але надзвичайно легко жити, не бажаючи ні від кого нічого. Бездумно пишу з фінансистом Лехом його гори одноманітної кореспонденції і мені від мого внутрішнього жар"^ не нудно це робити. З одній мені зрозумілим іронічним інтересом спостерігаю зальотницькі потуги Озеровича, — з'явився тут у нас такий інженер, перевели його до нас із району. Дженджуристий, провінціяльний чепурун, він здається мені дуже поверховим і банальним. Тільки з'явився, зразу кинув оком — а до кого тут залицятися? І мені, серед інших, випала "честь" бути відзначеною його увагою ...
Ось тільки якесь ніякове, неприємне відчуття, коли доводиться сидіти в приймальній нового заступника директора. Кілька днів уже сиджу я там і не можу зрозуміти, нащо мене призначено туди. За ці дні я записала одне маленьке розпорядження. Люди входять і виходять, деренчать дзвінки, всі заклопотані, — а мені нема чого робити. Препогане почуття! Сам заступник на всіх, і на мене також, дивиться якось більш, ніж сухо — якось іржаво, — наче в кожному підозрює щось. До кожного він приглядається — чи це не той, хто хоче його обдурити? Коли ж він зовсім не помічає оточення, знову проступає той загадковий вираз зосереджености, невитравної думи, що переїдає його.
