Мана - Гуменна Докія

Я цього не знесла б.

53.

Максим Стеблівський Платону Озеровигу

Послухай, Платоне!

Невже ж ти й справді так розгнівався на мене. І ти, як Зоя, вважаєш мене таким безчесним, що гордуєш мною? Від Зої мав хоч лайливого листа, а від тебе за весь цей час — жодного. І не сором тобі, що я стороною дізнався про ваше одруження? Що ж, не захочеш тепер зо мною хліб-сіль водити?

Послухай, Платоне! Якби я був безчесним негідником, то нічого простішого не було, як показати Зої твого листа з Одеси. Але ж я цього не зробив? Ні!

І при іншій ситуації, коли б ти зблизився з Юлією Отавою, як ти колись хотів, не почув би ти повік від мене того, що хочу тобі розповісти. А як тепер це нікому вже не завадить, а мені хочеться переконати тебе, що я таки порядна людина, то мушу розповісти. І Юлія не відмовиться тобі це підтвердити.

Я, признатися, був думав, що у вас із Юлією щось вигорить. Ви трохи підходите одне до одного. Вона, як і ти, любить пофілософувати, — от уже з тією ти завжди мав би про що говорити. В ній багато якраз того, чого нема в прекрасній громовержиці, Зої. Того й думав ніколи не розказувати тобі про мій з нею роман, щоб не псувати ні їй, ні тобі смаку. От, який я!

Роман між мною і Юлією? Це щось неймовірне! Я й сам так думаю.

Чи я тобі вже писав, що ми разом із нею вчилися в одному інституті? Тоді вона здавалася ще не зовсім зформованим дівчам з довгими руками. Чи вона и тепер така?

Я бачив її на інститутській сцені і дивувався, що в її танці не знаходив штучности мистецтва. Це було наче її природне життя, звичайне існування. І тоді зникала незграбність її юних форм. Простота і грація, легкість рухів, чистота пластичної лінії виділяли її з поміж інших студенток. І танок її був скромний, цнотливий, майже безтілесний, — моментами вона просто застигала в польоті і здавалася мрією, тінню в зеленкуватому місячному промінні.

Але в житті я не звертав на неї уваги, бо я тоді був захоплений, а потім заклопотаний одною пригодою. На той час, коли розпочинається моб знайомство з Юлією, мусив щодня ходити до лікарні, піклуватися однією особою після аборту. Та й грошей треба було дістати на це ...

Одного разу отакий заклопотаний, стояв я біля трамвайної зупинки, чекав і сердився, що довго не йде трамвай. Був весняний рожевий ранок із памороззю і мені захотілося пройтися. Очевидно, я швидше буду в інституті своїми ногами, та й прогуляюся. Дівчина теж чекала, та я навіть не привітався, бо знав її тільки так, наглядно, але не був знайомий.

Відійшов кілька кроків, — вона мене наздоганяє і каже:

— Хочу з вами поговорити.

— Будь ласка! — кажу здивовано.

Дорога наша йшла широким розгоном униз, а потім у долині знову підносилася, таким чином розстеляючи під ногами пів міста. Вся велична панорама міста була в цю мить охоплена рожевою пожежею, вся земля в рожевих блисках, а в долині, внизу, в прозорій димці, — півміста дрімає, — ще не дійшла туди рожева пожежа, серед якої ми були.

Це було надзвичайно. Я так задивився, що не чув, з чого починає дівчина.

Але цікаво, що це вона таке каже?

— Що робити мені, коли я закохалася в вас? Всю зиму тільки про вас і думаю. Ви мені снитеся... Не судіть мене за ці слова, — я ладна на весь світ крикнути: "Який він гарний!" Хто ви? Араб? Індус? Чи еспанський баск? Ні, ви напевно Гайа-вата ... Таких гарних очей, такого тонкого, натхненного обличчя я ще в житті не бачила ...

Признатися, я трохи розгубився... Коли це було, що вона мене одягала в середньовічні лицарські шати й мережива, в смугастий халат арабів з африканських золотих пустель, в білосніжний тюрбан з-над Ґанґу? І як вона мене могла прикрасити в пір'я Гайавати, коли я, крім червоного каптура Мефістофеля, нічого не одягав на нашій інститутській сцені.

Ще не траплялося мені, щоб незнайома дівчина так сміливо, так незвичайно признавалася в коханні на велетенському тлі рожевої пожежі неба.

— Ви, напевно, смієтеся з мене, — смутно сказала дівчина. — Але я інакше не можу. Мене так заповнює, так захлинає щастя вас любити, що хочеться ним увесь світ наповнити. Ну, що ж, смійтесь! Може це погасить пожежу, що палає в мені. Чи винна я, що люблю?

Яка покірність своєму чуттю! Яка сміливість!

"Над цим романом, що впав на мене з ясного неба, треба поміркувати," — думав я, хоч був зовсім не схильний тоді до жодних романів. Ще з однією не розв'язався, як уже друга проситься в серце.

Але ти знаєш, я хлопець одвертий. Чого там я буду гратися в піжмурки?

— Ні, — кажу, — ніколи не помічав вас і не задивлявся. І в мене нема ніякого почуття до вас.

Але цілий день я себе лаяв за ці слова. Мені шкода було, що я випустив здобич, яка мені сама давалася в руки. І дівчина ж непогана! І зобов'язань нема ніяких, бо вона, здається, й сама ніяких не ставить ... Другого ранку вийшло так, що я вже сам її дожидався біля трамвайної зупинки і запропонував іти пішки. А потім влаштував так, що разом і додому йшли. Ми часто гуляли просто так вулицями, без діла, — і що ближче ми знайомились одне з одним, то важче було мені розгризти цей орішок.

Повинен тобі сказати, що хоч я вульгарний матеріяліст, я, принаймні, чесний хлопець. Я не прикривався жодними тоґами благородства, поетичносте. Що є, то є! Юлія ж приписувала мені стільки ліризму, інтелектуальних тонкощів, стільки неземного благородства, найтонших поривів душі, що я не витримував і казав:

— Ви дуже помиляєтетсь! Я не маю того всього, що ви мені приписуєте. Я — земний, з простими бажаннями, із звичайними думками, — попоїсти добре, вдягтися гарно, згаяти час із дівчиною, яка мені подобається. Всякі оті філософії про саможертву для мистецтва, про творче горіння, — то не для мене.

Але це тільки підливало масла в огонь.

— Не кажіть! Ви сами себе не знаєте. Я ж бачила вас на сцені, — які в вас натхненні очі, коли ви співаєте! І такий голос не може бути в вульгарного матеріяліста ...

— Мене недавно покинула одна дівчина й не захотіла від мене дитини мати.

— Вона вас не знала. Ви сами себе не знаєте. Ну, що ти скажеш?

І у всьому вона була така, — романтична, своєрідна й несподівана. Хіба невідомо, до чого приводять зустрічі двох молодих людей, які одне одному подобаються? І я дотримуюся думки, що характер взаємин визначається з перших зустрічів. Коли зайде на церемонне залицяння, вкрите, — як ти кажеш, — серпанками, то так воно за інерцією й піде, — нічого певного, все примарливе, як тінь від запаленої свічки на стіні. Я ж маю звичку завойовувати жінку без всяких "цірліх-манірліх", грубим способом первісного дикуна. Хай навіть і тобі звучить це вульгарно, — ну, що ж, я такий! І це найкраща рада.

Тільки тут я не знав, як повестися. Твердиня виявилася не такою приступною, як здавалося мені в перший раз, морозного весняного ранку. Здавалося, от-от уже наросли всі психологічні моменти, щоб перерости в біологічний, — як раптом почуваєш себе відкинутим на тисячу кілометрів.

Одної темної нічки я вже йшов додому з почуттям переможця. І на другий день, зустрівшись із тою, яку я скорив, я взяв був тон ближчий, ніж між людьми, які тільки-но залицяються. Я був гордий з того, що саме я, а не інший ловець, відкрив їй нову для неї таємну ділянку буття. Я так тепло про неї мріяв увесь день, може й любив її. Я йшов до неї з найкращими почуттями, з теплом у серці. Бо я знав: я — коханий, перший.

Але що це? Дівчина мене зустріла холодно, вороже, колюче. Це була зовсім інша людина, ніж та Юлія, яку я знав.

Що трапилося? Хто це? Я нічого не розумію. Ми ж учора розсталися так ніжно, так прекрасно, я так рвався до неї сьогодні ... І от тепер мені доводиться завойовувати її знову. Але ти знаєш, що я не охочий до високих бар'єрів. Коли стільки жінок самі йдуть услід за мною, то чого це я буду ще принижуватися? Якщо так, то я можу повернути голоблі в інший бік. І ми в той вечір, який міг бути райським, поводилися, як звичайні, малознайомі, несимпатичні одне одному люди. Вона — відгороджена високою колючою стіною, я — байдужий пробивати цю стіну.

Скоро я й відповідь знайшов на своє непорозуміння. Одержав від неї листа, — смутного й образливого водночас. Я не зберіг його, — спалив, бо він мені пік руки, — а жаль! Пам'ятаю, все ж, його зміст, приблизно такий:

"Ви прийшли до мене із своїм чоловічим голим бажанням. Ви не бачите в мені людини, глухий до крику моєї душі. Ви не цікавитеся моїм духовим життям, запитами до навколишнього світу. Я ж — не в силі сполучити фізичне кохання й німоту душі. Краще я переживу це кохання, як нещасливе, ніж прийму таке, — однобоке, неповне..."

Я не розумів, — чого хоче від мене вона? Того, чого я й сам не маю? Мало того, я в цьому не відчував потреби й повинен їй чесно це сказати. Вона створила з мене якусь мітичну особу, — Гайавату, до якої мені нема ніякого діла, надала їй мої зовнішні риси і її любить, а не мене. Я — проста, земна людина. Я бачу в житті те, що є, так його й приймаю все, з хорошим і поганим, без особливих нарікань і без надмірних екстаз. Нащо ж вона ображає мене? Хіба я не казав їй цього завжди? І чи я поважав би себе, коли б гаяв час із тою дівчиною, яка мені не по душі. Що я, повія?

Що їй на це казати? Коли вона літатиме в надхмар'ї, то ніколи нічого реального не матиме в житті. Справжня ж любов, коли з любою не хочеш розлучатися, — має в підґрунті саме оцю фізичну близькість, яку вона так зневажає. Ні, не приймаю, голубко, твоїх нарікань, ані в жодному пункті.

Так я їй і сказав. Вона писала: "Коли щось дійде до вас з мого крику душі, — ви й самі прийдете". От я й прийшов — сказати їй це.

Але ми, видко, говорили одними словами, та різні поняття вкладали в ці слова. Мій прихід вона зрозуміла, як свою перемогу. Мою одвертість вона оцінила, але як? Вона вбачала в ній ту благородність, яку приписувала мені завжди і без якої не хотіла мене приймати. І той вечір ми згаяли, осяяні гарячим сонцем дружби, овіяні палким подихом взаємного довір'я. Мені здавалося, що я знайшов щось велике у своєму житті, чого в інших жінках досі не бачив.

Але можеш уявити! Що більш ми дружили, то більш відходили одне від одного. В великій прихильності й повазі одне до одного ми намагалися ні на йоту не покривити душею ,бути як-найчеснішими в найінтимніших звивах думки.