Двоє над прірвою - Малик Володимир

Мені пам’ятається, у тебе була одна донька…

— А тепер є ще й син…

— Ну то клич його сюди! Ото він за хвірткою?

Смольников подав знак, і я піднявся на високий ґанок з простенькими дерев’яними бильцями, привітався. Старий пильно оглянув мене.

— Та ви обидва як із хреста зняті! Чи не хворі ви бува?

— Ні, не хворі, — відповів Смольников. — Просто перемерзли, не спали, голодні… Розумієш?

— Ну, як не розуміти. Звичайно ж, розумію. Не ви ж перші повертаєтеся… з того світу…

— Сказано точно — з того світу, — серйозно підтвердив Смольников.

— То заходьте ж, будь ласка! Прошу до хати! — заметушився Яків Петрович і широко відчинив двері.

Ми поминули вузенький коридорчик і зайшли до кімнати. Нам назустріч підвелася з-за столу, від шиття, підстаркувата жінка в старомодному чепчику. Невеличка, повна, зі зморшкуватим, але рум’яним від тепла, що пашіло від натопленої грубки, обличчям, вона здивовано дивилася на прибулих.

— Іван Григорович! Ви? Ой лишенько! — сплеснула руками. — Звідки? Та ви на себе не схожі!

В її очах заблищали сльози. Вона витерла їх хустинкою.

Але тут втрутився Яків Петрович.

— Годі, Онисимівно! Твоїми слізьми люди ситі не будуть! Став самовар та подавай, що є готового! А потім купатися і спати… Адже бачиш — вони ледве на ногах тримаються…

Онисимівна, охкаючи й приказуючи, пішла до кухні, звідки незабаром почувся брязкіт посуду, а господар хати, допомігши прибулим роздягтися, посадив їх на саморобний дерев’яний диванчик під теплою грубкою. Сам сів на стільці насупроти.

Він мав років шістдесят, але був, як і дружина, рум’янощокий, з молодим блиском у сірих допитливих очах. Залишки чуба на голові, вуса і клинцювата борідка відливали чистим сріблом і ще більше відтіняли здоровий рум’янець щік. Його міцні робочі руки спокійно й твердо лежали на колінах, а сам він подався наперед, ніби хотів уважніше роздивитися своїх гостей.

— Ну, що, братику, товаришу Смольников, відвоювався? — раптом спитав холодно, вдивляючись суворо у вічі капітанові. — Чи як розуміти твоє повернення в Київ? Га?

Смольников був здивований.

— Чому про це питаєш, Якове Петровичу?

— А про що інше зараз питати можна? Іде ж війна! А тебе, братику, я бачу ось тут, у цивільному. Без зброї… І кого ж — кадрового військового!.. Здається, хто-хто, а ти мав би там бути! — І старий непевно махнув кудись рукою.

— Серцем я там, дорогий мій Якове Петровичу, — усміхнувся Смольников.

— Серцем, серцем! — сердито буркнув старий. — Тут не серцем треба, а кулаком або чим-небудь міцнішим… Ось так, братику!

Слівце "братику" у нього, видно, було звичною примовкою, бо без нього він не міг обійтися.

Смольников усміхнувся ще ширше і, нагнувшись наперед, поплескав господаря по плечі.

— Пізнаю своїх!.. Але не бурчи, старий буркотуне! Повір, не для того я прийшов до Києва, щоб вислуховувати твої дорікання! І я радий, що не помилився, звернувшись у важку хвилину по допомогу саме до тебе… Адже ти допоможеш нам? Чи не так? Будемо відверті, як старі друзі!

Яків Петрович розгладив сріблясті вуса, примружив очі, а потім беззвучно засміявся.

— Гм, ось ти як говориш, братику… А я, старе опудало, подумав було про тебе, що ти скис! А ти, бачу, залишився такий, як і був. Твердий!

— Безперечно! Як же можна інакше? Зараз ми собі не належимо.

Старий посерйознішав.

— Як же ви сюди прибилися? Звідки?

Йому, видно, не терпілося дізнатися про все. І Смольников розповів, де воював, як був контужений і потрапив у полон і як там, у страшній Хорольській ямі, придбав собі сина і втік з ним на волю. А в Київ прийшов тому, що, по-перше, хотів дізнатися, чи евакуювалася сім’я, а по-друге, це місто для нього рідне, велике і в ньому так само легко загубитися, як і в лісі… А потім і розвернутися.

Останнє слово не сподобалося Якову Петровичу. Він скривився.

— "Розвернутися"! Це тобі, братику, не на току, де можна із ціпом розвертатися, як тобі заманеться! Тут спробуй розвернутися— відразу потрапиш у Бабин яр!

— У Бабин яр?

— Атож. Там кожного дня розстрілюють… Кажуть, уже близько ста тисяч полягло. Киян і некиян. Хто туди потрапив — не вертається… Так що розвертатися треба обачливо!

— І я так думаю. Якщо продавати життя, то якомога дорожче… До речі, у місті, напевне, існує підпілля. Нам би зв’язатися…

Смольников запитливо глянув на старого, але той заперечливо похитав головою.

— Чого не знаю, того не знаю. Відомо тільки, що німці лютують. — Яків Петрович вийняв з комода аркуш. — Ось гляньте.

Це було чергове оголошення коменданта міста. В ньому писалося:

"Дедалі частіші в Києві випадки підпалів і саботажу примушують мене вдатися до найсуворіших заходів. Тому сьогодні розстріляно значно більшу кількість жителів. 2 листопада 1941 року. Ебергардт, генерал-майор, комендант міста".

— Звіряча жорстокість! — стиснув кулаки Смольников. — Ти, Якове Петровичу, збережи цей листок і всі інші подібні, які потраплять тобі до рук! Приховай!.. Наш народ ще пред’явить рахунок фашистським варварам, і йому пригодяться такі документи! А минеться лихоліття — хай діти наші й онуки пам’ятають, що таке фашизм!

— Приховаю! Все приховаю — аж до приходу наших, — відповів старий бакенщик, обережно складаючи папір і ховаючи в шухляду. — Такі документи не повинні щезнути безслідно!

До кімнати з каструлею вареної картоплі і мискою солоних огірків зайшла господиня, і розмова обірвалася.

— Прошу. Чим багаті — тим і раді… А тим часом і самовар закипить, — сказала стара.

9

Кілька днів я відпочивав, насолоджуючись теплом, спокоєм і почуттям ситості. А Смольников зникав уранці й приходив по темному, якраз перед комендантською годиною. Шукав знайомих і зв’язків. Однак повертався ні з чим, похмурий, пригнічений, злий.

— Ніде і нікого, — сповіщав коротко. — А що робиться в місті — просто жах! Сьогодні бачив, як повісили трьох молодих хлопців, а на груди кожному почепили фанерні дощечки з написом: "Саботажник". Люди шастають по вулицях, мов тіні, озираючись. Ніхто не впевнений, виходячи з дому, чи повернеться назад, чи його схоплять як заложника і пошлють на шибеницю.

— Що ж робити? — спитав я, коли ми залишилися наодинці.

— Передусім треба влаштуватися на роботу, щоб легалізувати своє проживання в місті. А по-друге, щоб не об’їдати наших гостинних господарів.

— Отже…

— Отже, треба йти до Ціммермана… Якщо тебе візьме на службу, а мені допоможе влаштуватися водієм автомашини, то це буде просто прекрасно. Транспорт у руках — велика сила!

— Але ж я не хочу бути перекладачем! — вигукнув я. — А саме таку службу він обіцяв мені.

Смольников замислено подивився на мене. Мабуть, як на мої роки, я виглядав не зовсім солідно: худий, аж синій, з темними колами під очима, з кучмою давно не стриженого волосся на голові.

Голос його прозвучав твердо:

— І все ж ти підеш на таку посаду, якщо тобі запропонують!

Я розгубився, бо не ждав такого.

— Щоб я, льотчик… А як же люди будуть дивитися на мене? Що наші скажуть, коли повернуться?

— Я розумію твої почуття, друже, — лагідно промовив Смольников. — Але зараз наша особиста доля і наші почуття — ніщо в порівнянні з долею Батьківщини! Тисячі людей кожного дня віддають життя. Тож ми не повинні задумуватись над тим, що на нас чекає. Головне — принести користь, хоч невелику допомогу Вітчизні в її смертельній боротьбі з ворогом, а там — хай буде, що буде!.. Ми підемо на службу до ворога, щоб дошкульніше його бити!

— Я не уявляю, як ми це зробимо.

— Конкретно я теж іще неясно уявляю, але повір мені: комуніст Смольников і комсомолець Володя Булатович зуміють до кінця виконати свій обов’язок! А майбутнє покаже, як ми повинні діяти!.. На тебе я покладаю чималі надії — ти знаєш німецьку… І вважай, що це — наказ, а наказ не обговорюють, а виконують! Зрозумів?

— Зрозумів, — тихо сказав я.

Та до Ціммермана ми пішли тільки тоді, коли одного разу Смольников, повернувшись з чергової вилазки до міста, поклав на стіл два аркушики цупкого паперу і з полегкістю сказав:

— Ось, дістав нарешті!.. Не паспорти, звичайно, та все ж справжні документи, що засвідчують особу. Зустрів знайомого, і він дав мені ці дорогоцінні бланки — з підписами й печатками…

Це були довідки для евакуйованих. Смольников тут же заповнив їх на моє прізвище, і ми стали батьком і сином Булатовичами.

А наступного дня вранці переступили поріг прохідної хлібозаводу.

— Ганса Ціммермана? — перепитав охоронник, пильно оглядаючи обох. — Почекайте. Я передам…

Незабаром у прохідній з’явився Ціммерман. На його худому, аскетичному обличчі вимальовувався непідробний подив: мабуть, не ждав приходу випадкових дорожніх супутників.

— Ви?

— Так, це ми. Добрий день.

— Отже, таки вирішили скористатися моєю допомогою?

— Так. Ми раді, що познайомилися з вами. І вирішили, що краще звернутися до вас, ніж на біржу праці.

— Ну що ж, правильно розміркували, — погодився Ціммерман і кинув охоронникові: Ці люди зі мною!

Ми зайшли на подвір’я. З цехів долітав смачний запах свіжовипеченого хліба. Та німець повів нас не до цехів, а до невеличкого одноповерхового будиночка, що стояв осторонь, у глибині двору.

В кімнаті, куди він нас завів, було жарко натоплено. Під протилежною стіною — великий письмовий стіл, за ним — добре-таки потертий шкіряний фотель. Обабіч — дивани і кілька стільців. На стіні — висячий телефон.

Ціммерман рукою показав на стільці, а сам сів у фотель. Під його вагою жалібно заскрипіли старі пружини.

— Отже, ви хочете працювати у мене? — запитав Ціммерман.

— Так, — відповів Смольников.

— Де ж ви живете?

Смольников відповів не роздумуючи:

— Ніде. Наше помешкання згоріло, і від квартири в районі Хрещатика не залишилося нічого. Лиш купа каміння. Не знайшли ми і нашої матері. Невідомо, чи жива вона, чи загинула.

Він хустиною витер очі.

Ціммерман зробив співчутливий вираз обличчя.

— Ну, ну, треба сподіватися, що вона жива і знайдеться. Зараз багато людей з Києва тікає на села. А за помешкання не турбуйтеся — порожніх квартир у місті достатньо.

— Дякую.

— Що ж до роботи, то за цим теж діло не стане… Володью я залишу при собі — мені потрібен перекладач. А ти, старий, сядеш на машину — розвозитимеш хліб. О! — німець підморгнув і, засміявшись, підняв угору вказівний палець. — Хліб… Сьогодні це велике багатство! Так що голодний не будеш.

— Куди ж розвозити?

— Тобі все покажуть, чоловіче.