Двоє над прірвою - Малик Володимир
Миттю поклав посеред вагона цеглини, на них — бляху, звів на ній пірамідку з дров, настругав ножем трісок і підпалив запальничкою.
Сухе дерево спалахнуло, мов солома. Від багаття відразу війнуло приємне тепло, прокотилося в найдальші закутки вагона. Дим потягнувся у напіввідчинені двері.
Ціммерман простягнув до вогню почервонілі руки, задоволено замуркотів:
— М-м-м, як хороше! Ось що значить німецька винахідливість! Ви б, руси, мерзли до самого Києва, а тепер, дякуючи мені, проїдете з комфортом, у теплі!.. Правда, дим трохи їсть очі, але то вже дурниця у порівнянні з морозом.
— Спасибі, — подякував я, теж простягаючи до вогню руки. — Це справді винахід, достойний похвали! Ми з батьком, безумовно, не додумалися б до такого, а головне, не посміли б. А вам, німцям, дозволяється все, і не тільки розводити вогонь посеред вагона…
Ціммерман не зрозумів іронії і бундючно зауважив:
— Нам, німцям, дозволяється все! Ми з фюрером перевернемо світ і встановимо на землі новий порядок! І хто буде з нами, той житиме, а хто проти нас, того ми знищимо! — і несподівано запитав: — А ти, хлопче, хотів би бути серед яких — живих чи мертвих?
Він знову засміявся.
— Звичайно, серед живих, — серйозно відповів я.
— Тоді ти повинен підтримувати наш новий порядок, повинен допомагати нам! І матимеш усе: життя, хліб, майбутнє… Тобі неважко це зробити: адже ти прекрасно говориш по-німецьки! Де вивчив?
— Мені пощастило в цьому: моїм учителем німецької мови був німець.
— Тим краще. Отже?
— Це так несподівано…
— Подумай, подумай… А хто твій старий?
Я переклав запитання Смольникову. Той відразу відповів:
— Шофер, автослюсар.
— О, це дефіцитна спеціальність у Києві, — задоволено відзначив Ціммерман. — Серед вашого люду не густо шоферів та автослюсарів. А які були, тих більшовики забрали до війська. Скажи батькові, що, коли він хоче, я допоможу влаштуватися водієм.
Вислухавши переклад, Смольников уважно подивився на незграбного есесівця. І тепер він здався йому не таким уже й простакуватим чолов’ягою: в очах світилися розум і хитрість. Однак ця несподівана пропозиція могла дуже пригодитися в окупованому Києві.
— Звичайно, я хотів би працювати за фахом. І буду вдячний за протекцію… Але як же мені розшукати пана Ціммермана в такому великому місті?
— О, це дуже просто, — сказав шарфюрер. — Пан Іван знає, де знаходиться Ровнерштрасе?
— Ні не знаю.
— Ну, за більшовиків ця вулиця звалася бульваром Шевченка. А тепер Ровнерштрасе.
— Он як! — не втримався від вигуку Смольников. — Аякже! Знаю… Бульвар Шевченка як не знати!
— То хай пан Іван знайде в кінці цієї вулиці хлібозавод.
— Знаю. Вхід з Повітрофлотської…
— Ну, от і добре. Там я буваю по вівторках… Хай пан Іван запитає Ганса Ціммермана. Зрозуміло?
— Так.
— А Володья хай теж приходить. Хлопець мені дуже подобається. Справжній тобі німець!.. Одержить посаду перекладача.
— Спасибі.
Переглянувшись із Смольниковим, ми почали ламати штахети і підкладати у вогонь.
Так ось як повернулась наша несподівана зустріч з цим катом! Я знову задумався: хто він такий, цей Ганс Ціммерман? Чин має невеликий. Подорожує ось так — у товарняку — по неозорих степових просторах Лівобережжя. Був у Хоролі, на поїзд сів у Лубнах… Один день працює на хлібозаводі… А решту днів де?.. Безперечно, належить не до фронтових частин. Тиловик. На петлицях зміяться дві зигзагоподібні готичні букви СС — есесівець!..
І запрошує на роботу. Отже, має якісь повноваження?
Дивно.
Ми не знали, що жде нас у Києві. Смольников поривався туди, передусім щоб дізнатися, чи встигли евакуюватися на схід дружина з донькою. Тож про те, щоб улаштуватися на роботу та ще до фашистів, ніяк не думав. А тепер і він задумався. Справді, в Києві якось треба буде жити, легалізуватися, а отже, десь працювати… То чом би не скористатися з пропозиції Ціммермана? В усякім разі слід запам’ятати і його ім’я, і місце, де він призначив зустріч, і час її…
Від багаття йшло приємне тепло. Всі ми зігрілися і, сидячи навпочіпки, почали дрімати, кожен думаючи про своє…
6
Почало сутеніти, коли товарняк зупинився в Дарниці. Ціммерман відразу попростував в приміщення станції, а ми, пересвідчившись, що поблизу не видно ні німців, ні поліцаїв, вистрибнули з вагона і швидко пішли насипом до Дніпра. Побачивши біля пакгаузу вартового з рушницею, звернули на бруківку і прискорили ходу.
Попереду, у вечірній морозній імлі, неясно темніли високі київські гори, якісь чужі, непривітні, без жодного вогника. Дарниця і Труханів острів теж зачаїлися, темні і безмовні. Лиш вряди-годи прошмигне запізнілий подорожній та, крешучи кованими чобітьми об мерзлий брук, поважно пройде німець у сіро-зеленій шинелі з темно-синім коміром.
І знову тихо.
На одному з дощаних парканів я помітив кілька великих аркушів паперу. Це були об’яви. На них зверху чорнів хижий орел зі свастикою в лапах. Надруковано крупно — по-німецьки і дрібно — по-українськи:
"Жителям (усім особам) заборонено виходити на вулицю від 18 до 5 години за німецьким часом. Порушники цього наказу можуть бути розстріляні. Комендант м. Києва Ебергардт".
А на другій об’яві:
"Як репресія за акт саботажу сьогодні розстріляно 100 жителів Києва. Кожен житель є відповідальний за акти саботажу. Київ, 22 жовтня 1941 року. Комендант м. Києва Ебергардт".
Об’яви були явно застарілі, бо вже кінчався листопад, але від них війнуло могильним холодом.
— Отже, коли є акти саботажу, то це означає, що народ не скорився! — тихо промовив Смольников і, ніби відповідаючи сам собі на якесь внутрішнє запитання, рішуче рубонув повітря рукою: — Ні, радянські люди ніколи не примиряться з фашизмом! Ми знайдемо тут спільників! А не знайдемо — самі почнемо боротьбу!.. Ти уявляєш, Володько, що було б, коли б кожен з нас убив одного загарбника? Тільки одного! Навіть ціною власного життя! Тоді жодного з них не залишилося б на нашій землі!
Ми рушили, і я вже на ходу зауважив:
— Але ж ви чомусь не дозволили мені зробити це в поїзді. Була ж така зручна нагода…
— Бо ми з тобою, друже, повинні знищити їх значно більше: і за себе, і за тих, хто не може або не вміє цього зробити! Ми будемо діяти таємно, розумно і рішуче! Фашистському звірству протиставимо нашу священну ненависть, нашу правду і високу комуністичну ідейність! А ще — військову виучку! І хитрість! Без хитрості у тій війні, яку ми маємо вести, не обійтися.
— Мені б за штурвал винищувача, а не гратися в піжмурки з мерзотником Ціммерманом! — вигукнув я з тугою в голосі.— В небо! Там моя боротьба! Там моя стихія! А тут… ні зброї, ні досвіду!
Смольников обняв мене за плечі, як сина, тихо, але твердо проказав:
— Хто хоче, той і зброю здобуде, і досвідом збагатиться. Повір мені — настане наш час! Ми ще повоюємо! А де і чим — яке це має значення?
Швидко згущалися сутінки. На морозному безмісячному небі почали висіватися дрібненькі мерехтливі зірки.
Насувалася ніч.
Назустріч з імли виринуло двоє німців.
— Ві шпет іст ес? — спитав я їх. — Котра година?
Один, старший, глянув на годинника.
— Уже пізно. Почався комендантський час. Якщо не хочете, щоб вас постріляли, поспішайте додому!
Десь вдалині справді пролунав постріл. Потім — другий…
На вулиці залишатися було небезпечно. Але ж де подітися?
Звернули у бічну вуличку, що, петляючи, вела до Дніпра, на піщаний безлюдний берег. Постукали у вікно дерев’яного будиночка. Довго ніхто не відповідав. Потім почувся переляканий жіночий голос:
— Хто там?
— Пустіть переночувати!
— Що ви! Це ж не село, де німців немає. Розстріляють усю сім’ю!
Ми рушили далі. І всюди те ж саме, одна відповідь — розстріляють…
В крайньому від берега будиночку, що стояв на високих стовпах (на випадок весняної повені), теж дверей не відчинили.
— Але ж май совість чоловіче, надворі — мороз! Холодно! — сердито кинув у темряву Смольников.
З-за дверей почувся не менш сердитий голос:
— А в могилі, думаєш, тепліше? Або в ополонці… Застукає патруль — вам і нам куля в потилицю! У них розмова коротка!.. Ні, хлопці, не пущу! Ідіть далі!..
Далі йти було нікуди. Попереду — приметений снігом піщаний берег і замерзла ріка. Праворуч — темні кущі верболозу. А ліворуч, зовсім недалеко, кроків за сто п’ятдесят чи за двісті, німці будують міст через Дніпро. Чується стукіт сокир, лунає глухе гупання важких сталевих баб, гомонять людські голоси, крізь які проривається різка німецька лайка, гавкають сторожові собаки… А над усім — сяють потужні електричні ліхтарі, поволі пропливає яскравий промінь прожектора, що освітлює не тільки обнесений дротом будівельний майданчик, а й далекі підступи до нього — і високий насип, і висаджений у повітря залізничний міст, і прибережні кущі, і крижану пустелю замерзлого Дніпра…
Що робити? Де сховатися? Залишатися на вулиці або в чужому дворі — небезпечно. Дійсно, патрулі не вияснятимуть, хто ми і чого тут опинилися, а відразу натиснуть на спусковий гачок…
Вийшовши з двору, стали під вербою. Різкий вітерець крижаним холодом опалив обличчя, миттю заліз під одяг.
Бралося на мороз. Сніг — мов металевий. Аж поскрипує, аж дзвенить! Небо, чисте, зоряне, але безмісячне, густим темно-синім шатром зависло над принишклою землею. І в тій тиші чується тільки, як гупає важка баба, забиваючи палі, та лунко лопається лід.
Знову понад Дніпром ковзнув сріблястий промінь прожектора.
— Ну, тут сховатися ніде, — сказав Смольников. — Ні від вітру, ні від фашистів…
Ми стали за стовбур трухлявої окоренкуватої верби.
Промінь ковзнув понад торосистим льодом і почав наближатися до нас. Ось він вихопив з темряви дощаний поміст через річку і одиноку постать на ньому. Хтось, видно, запізнився і поспішав додому.
Потрапивши в обійми променя, постать на якусь мить зупинилася, потім заметалася, мов заєць, і, нарешті, впала на поміст. Але відразу ж з обох берегів, а також з будівельного майданчика ударили кулемети. Червонясті намистини трасуючих куль схрестилися там, де заліг припізнілий перехожий…
— Ну, от і обірвалося чиєсь життя, — глухо промовив Смольников.
Ми були приголомшені.
Прожектор ще довго освітлював нерухому постать, що, здригнувшись, завмерла на льоду, а потім промінь поволі поповз до берега.
Ми зі Смольниковим щосили притиснулися до трухлявого стовбура.
Промінь ковзнув по піщаному схилу й освітив на ньому широку темну воронку, що залишилася з літа, коли німці бомбили міст через Дніпро.
