Двоє над прірвою - Малик Володимир

Де Жердін?..

З того часу, як ми потрапили в полон, у цю страшну Хорольську яму, у нас з ним установилися товариські взаємини. Я не міг покинути його в біді, допомагав, як міг, і він оцінив це правильно — проникся до мене дружніми почуттями. Про Ніночку не згадували, хоча я бачив, що його, як і мене, її загибель страшенно вразила, і ми обидва мовчки страждали. Тому його останні слова: "Володю, пробач мені, сам знаєш за що" — не йшли з думки. Чому він так дивно подивився на мене? Чому саме зараз попросив пробачення?

— Іване Григоровичу, щось довго не повертається Жердін. Як би з ним чогось не трапилось… Піду пошукаю…

— І я з тобою, — підвівся Смольников.

4

Жердіна я побачив здалеку. Він стояв біля дротяної загорожі, лівою рукою, щоб не впасти, тримався за мокрий, обплутаний колючим дротом стовп, а правою — спирався на кийок. На нього ніхто не звертав уваги, а він напівзаплющеними очима уважно стежив за тим, що робиться за ворітьми.

Його рука ковзнула по слизькому мокрому стовпу донизу. Колючки, мабуть, кололи його в передпліччя, але він не міняв пози, мовби не відчував болю. Його обличчя і вся постать були спокійні, як у людини, що прийняла тверде, остаточне рішення.

Що він намислив?

Я рушив було до нього, та Смольников притримав мене, зробивши мовчазний знак, щоб я лишався на місці.

В цю мить заскрипіли ворота. З табору виїздила похоронна команда — три підводи, навантажені трупами. На мерців страшно дивитися — вони лежали на возах, як безладно накидані дрова. Вищирені зуби, покорчені руки й ноги, зарослі, худі, брудні обличчя… Зараз їх скинуть у рів тут же, за табором, і черговий офіцер довго стоятиме над обривом і дивитиметься, чи не ворухнеться котрий. І якщо хтось із них виявить найменшу ознаку життя — хлипне ротом чи конвульсивно махне рукою, — куля із пістолета прикінчить його.

Підводи виїхали, але ворота залишилися розчинені. В них ввійшло п’ятеро: попереду Чума, за ним — офіцер-есесівець у шкіряному пальті у супроводі двох солдатів і перекладача. У руці Чуми — замашний дубовий кийок, яким він прокладає дорогу серед натовпу.

— Чума йде! Чума йде! — лине крик попередження, і кожен намагається втекти з дороги, щоб уникнути зустрічі, яка може обернутися каліцтвом або смертю.

Чума, нескладний, худорлявий, вухатий, йде поволі, і на його довгастому обличчі грає самовдоволена посмішка. Він явно втішається тим, що перед ним розступаються тисячні натовпи "унтерменшів"[2], як він називає полонених.

Чума пильно приглядається до зарослих облич, до запалених очей. Іноді зупиняється, пальцем киває полоненому, щоб підійшов, щось розпитує через перекладача. І тоді полонений або повертається у натовп, або один з поліцаїв виводить його з цегельні. Жоден з відібраних назад не повертався, тому утвердилася думка, що їх розстрілюють.

Жердін не тікав. Навпаки, коли всі відхлинули від воріт, він, пропустивши Чуму, ступив кілька кроків назустріч офіцерові. Той повернув до нього голову і зупинився, напевно, гадаючи, що полонений хоче звернутися до нього з проханням. Але Жердін раптом різко заніс над собою кийок і з усієї сили, яку мав, двічі уперіщив есесівця по голові. Тон зойкнув і впав, заюшений кров’ю.

В ту ж мить, поки солдати вовтузилися зі своїми рушницями, з сторожової вежі ударив кулемет. З-за дротяної загорожі затріщав автомат… Прошитий кількома кулями, Жердін упав на землю. З його руки випав кийок.

Солдати підхопили офіцера попідруки і понесли до караульного приміщення. Кулемет на вежі замовк: кулеметник боявся влучити в своїх.

— Ферапоня! — скрикнув я розпачливо.

Смольников затулив мені рукою рота, зашипів:

— Тс-с-с! Почують — уб’ють! — і потягнув від воріт.

— Навіщо він зробив це?

— Я розумію його… Він свідомо пішов на смерть, щоб розв’язати нам руки! Щоб ми тікали, — відповів Смольников.

— Такою ціною!

— Він був приречений… Газова гангрена — теж певна смерть! І він знав це. Тому й не хотів відтягувати… До того ж умерти від кулі легше, ніж від гангрени. Він свідомо пішов на такий крок — заради нас і заради себе…

5

Минали безконечно довгі й страшні дні й ночі. Ми наполегливо шукали шляхів до втечі, але не знаходили. І нас поволі почав огортати відчай.

Сили танули, насувалася глибока осінь, а там не за горами й зима. Що робити?

Одного разу над табором прошуміла сильна злива. Почалася вона опівдні й тривала до вечора. Холодні дощові потоки аж сичали й шкварчали, вдаряючись об тугу, вщерть напоєну вологою землю. Хто був спритніший, той заховався під дахом навісу, котрий, одначе, не міг вмістити всіх. Більшості ж довелося приймати небажаний душ під відкритим небом.

Ми зі Смольниковим промокли до нитки і, цокаючи зубами, стояли під високим обривом, де не так дошкуляв поривчастий вітер, і дивилися, як серединою глинища з ревом котив бурхливий потік рудої води. Він сердито пінився, клекотів і стрімко мчав донизу, в яр, порослий чагарником і бур’янами, риючи на своєму шляху глибокий рів.

— Гляньте, Іване Григоровичу, — прошепотів я, вражений несподіваним відкриттям. — Попід дротяною загорожею вже можна пролізти… Аби тільки вода спала…

Смольников стиснув мені руку. Очі його заблищали радістю. Справді, там, де в два ряди стояли соснові стовпи, обплутані густим мереживом колючого дроту, вода котилася так шпарко, що прорила попід загорожею глибокий рівчак. Ним можна було не те що пролізти — пройти на повен зріст.

— Вода нам не страшна — все одно мокрі, — відповів схвильовано Смольников. — Діждатися б тільки ночі! Та щоб німці не помітили і не загородили ту лазівку, яку так несподівано приготувала для нас природа!

Ми почали нетерпляче ждати вечора. Злива припинилася, та дощ не стихав — сіявся і сіявся, мов крізь сито, затягуючи і землю, і небо непроглядною сірою пеленою.

Похмурий осінній день короткий, та для нас він здавався безконечно довгим. Через кожні п’ять хвилин я дивився на годинника — чи скоро?

Ми сиділи на мокрій землі і пильно приглядалися до крутих схилів балки, там, за дротом, де нам вночі доведеться пробиратися.

Час тягнувся нудотно довго. Мені здавалося, що нашому чеканню не буде кінця і що в останню хвилину все може піти шкереберть.

Тим часом день поволі гаснув. Сірі осінні сутінки тихо кралися з глибокої балки і покривали землю холодним туманом. Незабаром зовсім стемніло.

— Пора, — прошепотів я.

— Пора, — погодився Смольников.

Ми підвелися і почали спускатися до яру. Серця наші билися напружено. Нерви бриніли, як туго натягнуті струни. Що буде через кілька хвилин — сподівана воля чи смерть?

Не доходячи півсотні кроків до загорожі, спустилися в рівчак, проритий дощовою водою.

Смольников ліз попереду. Рівчак круто спускався в глибоку балку, і це допомагало нам: без особливого напруження ми прослизнули попід дротом і опинилися за межами табору. Швидко скотилися вниз, де вже стояла густа пітьма, і не розбираючи дороги, кинулися бігти. Шелестів під ногами бур’ян, колючі тернини чіплялися за одяг, боляче шмагали по обличчях. Та дороги вибирати ніколи: хотілося якнайшвидше відійти з небезпечної зони, де нас могла ще наздогнати ворожа куля.

Коли вийшли в степ, було вже зовсім темно. Позаду залишилися Хорол і Хорольська яма. Там мерехтіло кілька жовтавих вогників. По боках — суцільна пітьма холодної осінньої ночі, що важко налягала на принишклу землю. Попереду ж — невідомість…

Постало питання — куди йти?

— До фронту! — сказав я.

Смольников задумався.

— До фронту? В такому вигляді? — він мав на увазі наш мокрий, брудний військовий одяг, який ми добре викрутили, але який від того не став сухим і мало зігрівав нас, а також нашу неймовірну виснаженість. — Не дійдемо. Відразу схоплять… Та й не витримаємо такого шляху, — ти, може, й витримаєш, а я — ні… Треба відпочити, зодягнутися відповідно… Ні, так не дійдемо… До того ж якщо охорона табору кинеться на розшуки, бо, я певен, сьогодні не тільки ми втекли, то передусім шукатиме на шляхах, що ведуть на схід…

— Що ж ви пропонуєте?

— Що я пропоную? — каштан задумався. — По-перше, втекти якомога далі, щоб нас не спіймали. Це головне… По-друге, знайти притулок, де б ми хоч трохи "відійшли" від фашистських "курортів". Такий притулок я можу знайти тільки в Києві, бо я там довгі роки служив і маю знайомих, котрі нам допоможуть… А ти?

— А я — ніде… Не можу ж я повернутися в своє село, де жили майже виключно німці-колоністи. Там мене відразу запроторять у табір, як льотчика, як комсомольця і як сина агронома-комуніста…

— От бачиш… Залишається Київ… До того ж мені дуже хочеться дізнатися, чи встигла евакуюватися дружина з донькою. Якщо ні, то я їх заберу з собою або влаштую десь у знайомих на селі… Для мене це теж дуже важливо…

Опівночі хмари розійшлися, небо всіялося холодними дрібними зорями — і раптово вдарив мороз. Земля зразу затужавіла, підмерзла. Йти стало легше, але й одяг наш теж затвердів і почав при найменшому рухові торохтіти, мов панцир.

Щоб не замерзнути, ми наддали ходу. Орієнтуючись по Полярній зірці, попростували на захід. Села, що траплялися по нашому шляху, обминали: хотілося відійти від Хорола якнайдалі.

Під ранок вийшли до Сули. Праворуч бовваніли в сірій імлі солом’яні та очеретяні дахи приземкуватих хатинок якогось села, трохи далі темнів залізничний насип і міст через ріку.

Попереду стояли лапаті, в рясному інеї, кущі верболозу.

Через міст іти побоялися. А раптом охороняється?

Поки добралися до берега і пересвідчилися, що перебратися на той бік річки ніяк не можна, бо по воді йде сало, почало сходити сонце. Після недовгої наради вирішили повернутися назад і зайти в село: потрібен був спочинок. А головне — нестерпно хотілося їсти.

Вибрали крайню хату, що стояла біля самого лугу. Довго сиділи в кущах, тремтячи від холоду. Стежили, чи нікого нема підозрілого. Було б украй нерозумно знову потрапити за колючий дріт.

Потім наважилися. Смольников залишився надворі, а я прочинив двері і вступив до хати.

— Добрий ранок, — привітався, швидко оббігши поглядом невелику кімнату, яка правила одночасно і за кухню.

За столом сиділо четверо: чоловік, жінка і двійко дівчаток, що враз поклали ложки і спідлоба зиркнули на мене.

— Доброго ранку, — відповів за всіх господар, ще не старий, але якийсь кістлявий, змучений чолов’яга. — Проходь, хлопче… Сідай… Бачу — не зблизька мандруєш…

— Не зблизька…

— Їсти хочеш?

Я ковтнув слину, жадібно глянув на стіл, де на цупкому настільникові лежала велика підсмажена хлібина, а в череп’яній глибокій мисці парувала товчена з салом та цибулею картопля.

Чи хочу я їсти? Ще б пак!

По жовтому обличчю господаря пробігла ледь помітна посмішка, і він сам собі відповів:

— Ну, звичайно ж, хочеш… Тоді роздягайся, мий руки і сідай до столу.