Ярлик на князівство - Чемерис Валентин

Того дня руські люди і носа не потикають до лісу — страшно.

Пригадаєш все це, Марія вже було заспокоїлась — кого нині злякаєш тим патріархально — дрімучим, хоч загалом і милим лісовичком — дідком чудернацьким, який любить влаштовувати цілі спектаклі. Хіба що хто лаючись — сварячись з серця вигукне: "А йди ти до дідька!"

Мила дитинна міфологія наївних слов’ян!

А заспокоївшись, принцеса — вона ж велика московська княгиня — вже хотіла було, помахавши на прощання "лєшому" ручкою, смачно позіхнути і, перевернувшись на другий бік, продовжити баю-баїньки, як раптом загледіла…

Ой леле!

Та це ж якийсь особливий руський лєший! (І як вона зразу до нього не придивилася як слід!). У білому кітелі! Що за дивний "лєший"? Ще й з погонами… стривай, стривай… Так, так, генералісимуса. На грудях — золота зірка Героя. Темно-сині штани з яскраво-червоними лампасами… Хо-хо!

Це що — сучасний різновид руського лєшего?

— Йосипе, Йосипе, — затермосила велика княгиня великого князя, котрий мирно давав поруч хропака. — Та проснися ж, сонько!.. Це — Сталін. Чуєш, Йосипе, твій предок з мавзолею вибрався. Певно ті бальзамувальники при черговому перебальзамуванні щось переборщивши, оживили його.

Але чоловік у статусі великого князя лише щось бурмотів нерозбірливе і відмахувався од неї. І знову виспівував носом рулади.

— Йосипе, стережися! — верескнула велика княгиня. — Він іде! Сюди йде. З того світу встав. Прямує у Кремль, до твого кабінету, аби захопити у тебе всю владу… Охорона?!. Ей, охорона??!

Та зупиніть же лєшего в білому кітелі — лихо буде нам усім!..

…Вождь неспішно, як звик все робити, зайшов до свого колишнього кабінету, що за довгі роки був ним вивчений до найменших дрібниць і полегшено зітхнув.

— Чи не піввіку минуло як сюди востаннє заходив, а наче вчора його залишив… (Вождь не любив перемін, особливо здійснених без його відома).

Хто вперше мав щастя лицезріти в натурі "вождя всіх народів", незмінно дивувався — старанно приховуючи в собі подив, — що керманич людства зовсім не відповідав своїм парадно — офіційним зображенням, масово розтиражованих по всій неозорій "країні Рад", на яких він — ікони, ікони! — незмінно зображувався величним та імпозантним, богатирем і витязем в одній особі, оспіваний у всіх видах народної і авторської творчості, возвеличений і піднятий на невидимих котурнах чи не до небес, герой, воїн і діяч з надзвичайною чи не містичною силою й відвагою, новітній богдихан комуністичної Піднебесної Імперії, тоді ж як насправді — все в тій же натурі — це була маленька непримітна, сірого кольору людина, власне коротун, худорлявий, чи не миршавий, негарний, одна рука коротка, обличчя побите віспою мундир генералісимуса бовтався на ньому, як наче був з чужого плеча.

Був він як завжди штучно спокійний, підкреслено неквапливий, з уповільненими манерами говорити, але як завжди з параноїдальною підозрілістю, патологічно жорстокий, якому завжди приносило задоволення нищення собі подібних. Пройшовся кабінетом.

Над робочим столом висів знайомий до дрібниць фотопортрет Ульянова (Леніна) — сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті, старший вождь читав якесь число "Правды".

Сталін у білому кітелі із золотими погонами генералісимуса і такими ж ґудзиками, із золотою зіркою Героя на грудях, у темно-синіх штанях з яскраво-червоними лампасами постояв перед портретом, задоволено буркнув: А я таки виграв "Другий Брестський мир", — запалив люльку і, помахавши рукою, наче комусь невидимому щось заперечував, погасив сірник. Якусь мить замислено і в той же час з насолодою смоктав свою знамениту, вже оспівану поетами люльку, а потім повернувся до присутніх у кабінеті Молотова та Берії, котрі сиділи за приставним столиком, тримаючи рівно спини, наче у них там були загнані металеві прути. Не спускали з вождя очей, готових у будь-яку мить прийняти потрібний йому вираз…

— Чергове моє перезабальзамування закінчилося більше ніж успішно, — вождь з насолодою (зголоднів за тютюном за довгі роки лежання в саркофазі мавзолею), випустив хмарку ароматного димку од свого улюбленого тютюну "Герцеговина — Флор". — Настільки успішно, що я вирішив повернутися — звичайно ж на численні прохання трудящих — з мавзолею у свій робочий кремлівський кабінет.

— Я завжди був упевнений, — спроквола почав Молотов, — що ти, Коба, попри чергові перезабальзамування…

— …живіший всіх живих! — схопившись і виструнчившись, вигукнув, як верескнув Берія, ледь чи не зриваючи голос.

— Саме це я і мав на увазі. Ти — Коба — живіший всіх живих, — спокійно закінчив Молотов і невдоволено глянув на головного карателя — чого ти, мовляв, прешся поперед батька в пекло?

Пенсне, коли вони бликнули один на одного, в обох різко зблиснули.

— Оскільки ж я живий всіх живіших, в чому я ніколи й не сумнівався, то й приступаю до виконання своїх обов’язків… Яких, до речі?

Молотов і Берія, забувши про своє закореніле суперництво, вигукнули в унісон:

— Видатного діяча комуністичної партії і московської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, генерального секретаря комуністичної партії Московського князівства, члена політбюро ЦК, голови президії Верховної ради Великого Московського князівства, Голови ради оборони, видатного і єдино правильного та несхибного ленінця, батька всіх народів, керманича, вождя і вчителя московського народу і всього прогресивного людства в цілому та геніального великого князя Великого Московського князівства!

— Саме це і я мав на увазі, — вождь хукнув голубим димком. — До чергового перебальзамування я перебуватиму не в мавзолеї, а в Кремлі, виконуючи перераховані вами обов’язки. На прохання, звісно, трудящих усього світу.

— З нагоди твого удачного перезабальзамування й щасливого воскресіння, Коба, — озвався Молотов, — на Красній площі заплановано мітинг трудящих, на якому ти мусиш виступити на честь…

— …такої епохально—історичної події, що ощасливить не тільки великий московський народ, а й усе людство планети Земля! — вигукнув Берія.

— Лаврентію, — вождь зупинився і примружившись, дивився на головного карателя так пильно, що того почав колотити внутрішній дріж, — я тебе і Молотова затребував із пекла у Кремль не для пустих, хоча й дзвінких балачок, а для діла.

— Я вже віддав розпорядження органам на честь такої події збільшити кількість виявлених ворогів народу на сто й один відсоток! Але їх так багато, що у Великому Московському князівстві не вистачає нових місць ув’язнення. Будемо посилено, — Берія сапнув чергову порцію повітря, — посиленими темпами їх будувати. А також перетворювати школи, вузи, лікарні тощо на нові місця ув’язнення.

— Я думаю, Лаврентію, що ти неправильно, — випустив йому дим в лице, — не по-ленінському, не по-більшовицькому мислиш (Берія похолов, посірів, позеленів, а потім і посинівши, почав чи не на очах зменшуватися в об’ємі). Такі заходи надто дорого обійдуться державному бюджету. Зрештою, це не економно. Чи не краще все Велике Московське князівство, разом із Кремлем з істино ленінським, більшовицьким розмахом оточити колючим дротом із сторожовими вишками і перетворити його на табір… На табір, скажімо, скажімо… соціалізму. Га? Як, Лаврентію? Второпуєш?

— Так точно, товаришу Сталін. Перетворимо під вашим мудрим керівництвом Велике Московське князівство на суцільний табір, табір соціалізму! За другим заходом у такий же табір перетворимо і увесь світ, зігнавши до нього все прогресивне людство!

— Хвалю за істино ленінський розмах, істино більшовицький, Лаврентію!

Жаль тільки, що сьогодні це ще не реально — увесь світ перетворити на єдиний табір соціалізму з єдиною охороною і конвоєм. З керівним, звичайно, центром у Кремлі — жаль, жаль… Тому розміри табору соціалізму доведеться обмежити однією шостою земного суходолу.

— Бу зроблено, товаришу Сталін! Від вашим геніально — мудрим керівництвом і невтомним батьківським піклуванням, Московське князівство швидко сягне розмірів однієї шостої земного суходолу. Не вперше.

— Але для цього мені потрібний… — вождь озирався, поводячи по кабінету жовтими, котячими очима. — Де він? Чому мені його ще ніхто не вручив?

— Кого, Коба? — запитав Молотов (Берія знову почав зменшуватися).

— Ярлик на князівство, — вождь повернувся до Берії, який на очах все зменшувався і зменшувався. — Може ти знаєш, Лаврентію, де подівся ярлик на князівство?

— У… у Йо… Йосипа, — пробелькотів головний каратель. — Не догледів, товаришу Сталін, винуватий!

— У якого це… Йосипа?

— У четвертого. У Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного.

— Грозним можу бути лише я. Негайно відібрати у самозванця ярлик!

Тієї ж миті гуркнув грім. Можливо, то був грім природній, викликаний електричними розрядами в атмосфері, але відразу ж до кабінету вождя браві хлопці—молодці в червоних кашкетах із синім затягли — він відчайдушно пручався, — Йосипа ІV Джугашвілі, віднедавна ще й Грозного, який на той час перебував у статусі великого московського князя і тому мав на грудях ярлик на князівство.

— Ви не смієте, — кричав великий князь, як тільки-но Берія, кинувшись до нього, заходився знімати з нього ярлик. — Мені його вручили в самому Берліні! Я — великий князь!

— Малий ти для великого князя, — Берія знявши з Йосипа ярлик, підніс його Сталіну. — Тільки ви, як геніальний керманич і батько всього прогресивного людства маєте законне право носити ярлик на князівство.

І тієї ж миті вони проснулися — великий князь і велика княгиня.

У своїх кремлівських палатах, у княжій спочивальні.

— О, майн Гот, — вигукнула велика княгиня. — Що це було?

— О, майн… тобто мій Боже, — вигукнув великий князь поспішно хрестячись. — Що це… б-було? Наваждення? Мана? Наслання?

— Це був усього лише сон, — отямившись, перевела подих велика княгиня. — Нам обом снився один і той же сон…

— Слава Богу, що це всього лише сон, — ще затятіше хрестився великий князь. — Сталіна хоч і перезабальзамували, але його знову покладено в саркофаг мавзолею.

— Ти… ти певний? Що його покладено в саркофаг?

— Завтра… ні, вже сьогодні вранці перевірю. Велю віднині так його перебальзамовувати, аби він не придумав коли-небудь ожити.

І по хвилі стривожено (аж дихати став хрипло й тяжко):

— А що коли це… це не сон?

— Не смій навіть так… навіть так думати! — верескнула велика княгиня і, метнувшись до дверей спочивальні, підперла їх тумбою.