Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Та хоч була достатньо страшненька, виявляється, і вона мала свої страхи, принаймні виразно остерігалася своїх покупців, бо то були здебільшого околичні п’яниці, адже виготовляла вона горілку не тільки для них, а частіше для людей порядних, наприклад, для частих поминок, які траплялися в нашому домі… Так-от, щоб часом котрийсь п’яниця не посягнув на її честь, вона замовила у євангеліста Сухаря, щоб той у дверях вирізав їй кватирку, яка зачинялася б із середини, притому таку, щоб пляшку можна було б через неї просунути, а самому п’яниці влізти — ні. Євангеліст Сухар, коли те робив, спробував її навчити чесного життя, як оповів мені один із Карасиків, той самий, що вважав Червону Шапочку відьмою і саме через те не спускав із неї ока, але вона заявила євангелістові Сухарю, що чеснішої за неї жінки і в світі нема, що от держава гонить і продає горілку і її за це нечесною не вважають; що та держава бореться із самогоноварінням не тому, що хоче, аби люди не пили, а через конкуренцію, а вона, женучи самогонку, на її думку, добро чинить, бо горілка в неї найкраща, карболки й тютюну вона до неї не домішує, хоч і могла б, іще жоден покупець на її продукт не скаржився, навіть той чортяка, — вона махнула в бік дверей міліціонера Гомзина, — а це вже такий контроль, що вже й контроль; а продає вона дешевше, ніж казьонка; а що там верзуть про всякі сивушні олійки, то вона купує в аптеці таблетки активованого вугілля і горілку від тих поганих олійок вичищає. Він, євангеліст Сухар, щось тут трошки недокумекує, бо коли хтось робить на горілчаному заводі, із залізною логікою сказала Червона Шапочка, то він через те, шо там робить, тоже безчесний?

— Хе-хе! Я вам своєї горілочки не нав’язую, хочете — пийте, не хочете — не пийте, — мовила Червона Шапочка, — а моєї честі не чіпайте, бо вона, як моя горілочка, чиста, а горілочка в мене не сивуха, а мов сльоза. От!

І євангеліст Сухар її честі більше не зачіпав; вирізав кватирку, узяв за те плату й пішов додому цілком присоромлений, як вважала, очевидно, та рішуча праведниця. Казав Карасик, що двері в неї зачиняються на три замки і два важкі засуви, і вона, перш ніж вийти з хати, відчиняла кватирку, визирала через неї, чи нікого на веранді нема, і тільки тоді виходила.

Мала Червона Шапочка й подруг, яких було п’ятеро, — все старі жінки: одна худа, одна товста, одна висока, одна низька, а п’ята без одного ока і з чорною перев’язкою, наче морський розбійник. Із них тільки оця остання була з околиці, решта приходили з міста. З’являлися вони регулярно раз на тиждень, у неділю, десь так о третій годині, приходили завжди поодинці. Ота, що без ока, була особа героїчна, її чоловіка повісили німці, прізвище його було Степанчук. Видав його німцям сусід Ковальский, який став поліцаєм — і то, кажуть, для того, щоб помститися Степанчукові, бо вони вели довголітню непримиренну війну за клаптика городу, який так і не змогли поділити. Ока Степанчучка позбулася в тих-таки городних баталіях, його виштрикнула пальцем Ковальська, яка дуже вже темпераментно ним тицькала, доказуючи, що латка городу належить таки їм, а не Степанчукам. По смерті Степанчука Ковальський забрав латку землі собі, і Степанчучка не могла й писнути супроти того. По війні Ковальські майнули в Німеччину, де за ними загубився слід, а латку городу знову захопила Степанчучка, отже, хоч ціною пожертви чоловіка, свого вона таки доп’яла. Рішуче відмовилася вставляти собі скляне око, а ходила з чорною перев’язкою та круглою накривкою на оці й усім та скрізь оповідала, що її чоловік був партизан, що він виготовляв листівки і завзято боровся проти німців і що око їй виколов багнетом німець, бо вона також виготовляла листівки і завзято боролася проти німців. І хоч сусіди чудово знали, як все було насправді, ніхто Степанчучку на чисту воду не виводив, — хай собі баба казиться, як хоче. Вже в пізнішому часі вчительки водили до неї дітей, і Степанчучка показувала їм льох, де раніше тримали свиней, і розказувала, що саме там стояв друкарський верстат, і саме там вони з чоловіком друкували листівки. Решту жінок я знав недостатньо, отож описувати їх утримаюсь.

Коли ця чесна компанія збиралась у Червоної Шапочки, вікно при цьому, як правило, відчиняли, жінки пили самогонку й закусували, що Бог послав, а потім починали всі разом співати. Співали вони чудово, аж так, що всі пси на околиці починали їм підвивати, а кури навісніли й імітували, що несуть яйця, а котра була з яйцем, ті яйця губили в бур’янах, а потім дуже голосно кудкудакали, рекламуючи, що той символічний акт відбувся. Коти ж прожогом кидалися з двору геть, наче навіжені, а півень Червоної Шапочки, який сидів у цей час на вікні, прив’язаний на шворці, після кожної пісні махав крильми, витягував шию і урочисто-радісно кукурікав, від чого жінки верескливо сміялися, знову випивали й заводили нову пісню. Одне слово, гульня в бабусь бувала весела; я не можу переказати їхніх балачок, які велися при цьому, бо їх не чув ніхто. Правда, часом у вікні виростала урочиста постать у червоному капелюшку, брала півня в руки й пильно оглядала світ, ніби перевіряла, чи ніхто за ними не стежить; коли ж вона випивала, то ніс у Червоної Шапочки так само полум’яно розквітав, як і гребінь у її півня…

Тим часом у нашому дворі помалу виростав новий його мешканець Олег Велет. У два роки він уже був, як найменшенький з Карасиків, але не мав тієї вітряної прудкості, що нею відзначалися всі Карасики, а ходив повільно, перевальцем, ніби й невправно. До компанії братів він поки що не приставав, та й не пристане ніколи, скажемо наперед, зате чудово й чисто говорив, вимовляючи і "р", і шиплячі; часто його можна було побачити закляклого в траві, де він пильно розглядав усіляких кузьок, часто із ними балакаючи. Очі мав дивні, вони дивилися й ніби не дивилися на співрозмовника, а коли довше затримати зіткнутим із ними погляд, з’являлося неприємне відчуття. Олег мав невситиму жадобу до пізнання: ловив жабок, метеликів, мух, кузьок, жуків, хрущів, але ніколи їх не вбивав, а, добре розглянувши, випускав. Коли ж метелики, втративши в його пальцях із крилець пилок, не могли летіти, він тупав грубою ніжкою й кричав:

— Ну, лети, лети! Я ж тобі нічо не зробив!

Одне слово, дитина була трохи чудна, але ніхто не сказав би, що ненормальна. Він приходив до батька в сарай і, тицькаючи пальцем на ту чи іншу річ, питав: "Що це?" — і так могло тривати до безконечності, а коли Карасю набридало, і він відсилав сина додому чи погуляти, той червонів, знову-таки тупав ногою і казав:

— Чому не хочеш казать мені, шо то? Я хочу знати, шо то, а ти не хочеш казати!

Олег був негарний: головатий, із вайлуватим тілом, проте лазив скрізь, де тільки міг, до всього придивлявся, все пробував пальчиком, але навіть коли познайомився з кропивою чи десь різав або проколював собі того цікавого пальця, ніколи не плакав, а проказував поважно:

— Болить! Пожалій мене, мамцю!

Мати ту ручку обціловувала, і того було досить.

Коли ж калічився до крові, так само прибігав до матері й казав:

— З мене шось червоне тече!

Мати його ранку зав’язувала, що неймовірно йому подобалось.

У три роки він догнав середульшого Карасика і навчився від братів читати, причому читав чи не ліпше Карасиків; до речі, його ніхто Карасиком не називав, а тільки Олегом, або Велетом, бо він на карасика чи бекаса й справді не подобав.

У чотири роки він навчився писати й розв’язувати задачки, при тому до решти розбалував Карасиків, бо робив за них усі їхні домашні завдання, навіть найстаршому, який був у п’ятому класі; насправді ж Карасики були старші, бо вчилися важко, і кожен із них кількаразово сидів в одному класі по два роки, а старший Карасик — двічі, отже, за літами він мав би бути у сьомому. Одне було дивне в Олега Велета: він ніколи не сміявся. Завжди поважний та серйозний, а очі його дивилися на світ трохи й сумовито. Всіх знав і до всіх заходив додому, навіть до відлюдькуватої Ващучки, що ходила тепер з відкушеним носом і майже ні з ким не розмовляла, навіть до Гомзиних заходив, лише одна Червона Шапочка його за свій поріг не пускала, хоч він пробував зав’язати добрі стосунки і з нею. Найбільше любив бувати в нас і в Георгія Ковальчука, бо в нас були книжки, над якими він уперто сопів, а Ковальчук раптом знайшов у ньому вдячного слухача своїй повістей, Олег слухав їх як найцікавіші казки і захоплено світив очима, від чого Ковальчук був на небесах, бо ще не траплялося жодного випадку, аби хтось та й вислухав до кінця його повість. Ковальчук же почав вчити його гри у шашки та шахи і, здається, знайшов собі достойного суперника, принаймні до семирічного віку вони грали з перемінним успіхом, але більше вигравав таки Ковальчук. Був од свого партнера в захопленні і, коли я заходив до нього, казав:

— От ви пацани, разві ви пацани? Вот ето пацан, хоч іще малий. Це якийсь не пацан, а чудо. — Вунтеркіт.

— Вундеркінд, — поправляв його я.

— Да, унтеркіт. Он усіх вас за пояс заткньот. Только по-рускі разговарувать научиться не може.

— По-моєму, і ви не дуже можете, — казав я. — У вас же суржик.

— Я ж тобі говорив, шо ето спіціально. Як Ніколай Васільович Ґоґоль, Ну ти нікак не можеш понять, шó Ґоґоль по-рускі не умів разговарувать? А нє, він мішав і то, і другоє. А чому? А потому, шо рускій і український все равно.

Я вже був у той час, коли відбулася ця розмова, старший, уже в дев’ятому класі, через що ставився до Ковальчука поблажливо. Та й пора це вже була в мене така, що цікавився я не так іншими, як собою, з інших мене хвилювали хіба дівчата. Принаймні тільки тепер я збагнув, що Галинка не просто моя подружка, але й істота, повна таємниць своєї статі, отож і вона ці таємниці починала по-своєму демонструвати. Я захоплено вчив напам’ять печальні любовні вірші Генріха Гейне і полюбляв пробувати більше на самоті, ніж у компанії. Більше, я й Галинку почав побоюватись. А причина була в тому, що з товаришки-сусідки, з якою бачився щодня, з якою міг і любив потеревенити, навіть мав секрети, вона раптом, просто на очах, перетворилась у вельми милу дівчину; виразно округлилися перса, а тіло набрало гнучких та принадних форм; чи не через те вона від мене відчужилася, почала дивитися ніби і звисока, я б сказав, із погордою; навіть ходила тепер інакше, граційно похитуючи тілом, і вперше прийшла в мої сни гріховно: побачив її уві сні оголеною, був сам оголений, ми притискалися одне до одного й спрагло цілувались, а раз уві сні я увійшов у її тіло; коли ж прокинувся, то відчув під собою мокроту.

Ось чому я почав побоюватися Галинки і навіть певною мірою її уникав, але вона постійно була в мене на очах, і я чомусь не міг одвести від неї погляду, коли ж довший час її не бачив, з’їдала мене нез’яснима туга, я неприкаяно блукав на самоті понад річкою, уже тільки вряди-годи вступаючи з нею в розмову, та й ті розмови у нас ставали нещирі, адже й вона мене почала сторонитися.