Шляхи титанів - Бердник Олесь
Його підхопили руки Антонія, який бачив трагічну загибель трьох супутників.
— Всі форми захисту! — прохрипів Джон-Ей. — На повну потужність!.. Негайно до зорельота!.. Круго-вий вогонь по цих потворах!..
Джон-Ей з відчаєм і злобою сам переключив весь енергетичний потенціал всюдихода на випромінювачі. Машина наповнилась зловісним гулом. Стволи-рефлектори націлились ззовні на блискучих потвор. Блідо-зелені промені ковзнули по машинах. Спалах неймовірної сили освітив пустелю. Горіли в полум’ї колосального вибуху сотні переслідувачів. Але з пітьми все так же, стрункими рядами, з являлись тисячі нових машин і про-довжували переслідування.
Георгій з розширеними від жаху очима, обтираючи холодний піт з лоба, перевів погляд на другий екран. Там становище було не кращим. Залізні армії відрізали від зорельота всюдихід Борислава. Вихід був тільки один — першими застосувати зброю. Але менша машина не мала енергетичного захисту, і її доля була виріше-на.
Білий, як мрець, Георгій, закам’янівши, дивився, як в нерівному бою гинули його товариші від смертоно-сних фіолетових блискавиць. Дивився і нічого не міг зробити. І ось, нарешті, все закінчилось… Машина Борис-лава була знищена. Товариші перетворилися в попіл на страшній далекій планеті за десятки тисяч парсеків і тисячі років від рідної Землі…
Це він, він один у всьому винен! Не треба було пускати всіх! Але хто ж міг передбачити можливість зу-стрічі з такими жорстокими створіннями? Ганьба! Трагедія в системі антизірки і повний крах тут…
А тим часом до зорельота наближався єдиний уцілілий всюдихід, оточений потужним полем захисту, і в ньому було два космонавти, що залишилися живими. Буквально по п’ятах їх переслідувала багатотисячна армія залізних потвор, яка обстрілювала машину потоками фіолетових блискавиць. Але страшні розряди не проника-ли крізь невидиму броню всюдихода. Джон-Ей поглядав на пульт, побоюючись, що магнітно-гравітаційне поле не витримає такої напруги.
Ось із мороку виріс силует зорельота. Внизу вже темнів отвір, заздалегідь відкритий Георгієм. Всюдихід, рвучко підкотивши до корабля, різко зупинився, піднявши хмару куряви. І в ту ж мить Джон-Ей відчув страшну спеку. Здавалося, тіло розтоплюється. Всюдихід був оточений сяйвом фіолетових спалахів.
"Сіло захисне поле", — промайнуло в голові Джон-Ея. Він одним рухом включив всі рубильники зовні-шньої зброї на повну потужність. Ззовні загриміло. Перемагаючи страшну слабість, Джон-Ей відкрив дверці.
— Швидше, Антонію! — закричав він. Ніхто не обізвався. У відблисках полум’я палаючих потвор Джон-Ей побачив відкриті мертві очі механіка. Штурмана одного врятувало переднє захисне скло. Ждати вже нема чого! Отвір зорельота недалеко! Джон-Ей вивалився з всюдихода і поплазував до корабля. Він вже нічого не бачив, не чув…
Георгій спостерігав наслідки страшного побоїща. Коли останній живий член експедиції — Джон-Ей вповз у зореліт і двері за ним автоматично зачинилися, неозорий простір пустелі спалахнув вогнем фіолетових розрядів. Океан енергії ринув на останню фортецю людей. Та корабель був поза небезпекою.
По команді Георгія автомати закутали його дегравітаційним полем, відрізавши від зовнішнього світу, а потім блакитна тінь знову майнула серед червоних хмар, несучи двох космонавтів з планети смерті і жаху в безкінечні прірви Космосу…
Частина третя
Царство Залізного Диктатора
Велика Магелланова Хмара
…Перше, що побачив Джон-Ей, відкривши повіки, було обличчя Георгія — худе, зелене, з непорушним скляним поглядом. Його очі втупилися в перископ, на губах запеклася кров. На фіолетовому тлі простору яск-раво сяяли велетенські зірки Великої Магелланової Хмари, і в їх примарному освітленні Георгій був схожий на мерця.
Джон-Ей застогнав. Свідомість повернулась до нього блискавично, відновивши в пам’яті видовище стра-шних подій. Його очі зустрілися з напівбожевільним поглядом Георгія.
— Скажи, Георгію, все це… тільки сон?..
— Ні, не сон!.. Там, у цьому… пеклі… ми залишили сімох товаришів… О, я ніколи не прощу собі цьо-го!..
Жахливі ридання потрясли тіло Георгія. Джон-Ей мовчав, намагаючись осмислити те, що відбулося, в усій його неймовірності. Нарешті, він повільно підняв руку, торкнувся до плеча начальника експедиції.
— Ти не винен. Ніхто не міг передбачити такого жаху, такої жорстокості. Ми ще на Землі знали, що йде-мо па все… Заспокойся…
Георгій розігнувся в командирському кріслі, заскрипів зубами.
— Так, так! Ти правий! Ти, звичайно, маєш рацію! Забути! Про все забути! У нас не було друзів! Вони приснилися нам!
Останні слова Георгій викрикнув, захлинаючись від гніву і болю, прямо в обличчя Джон-Ея.
Між брів помічника залягла різка зморшка.
— Не знущайся з мене! Я вражений тим, що трапилось, не менше, ніж ти! Але пам’ятай, що перед нами — невиконане завдання, заради якого загинули товариші…
— Дванадцять чоловік не виконали!.. Ти хочеш, щоб це зробили двоє?..
— Це наш обов’язок!
Георгій журливо схилив голову, довго мовчав, незрячими очима дивлячись на пульт.
— Гаразд! — нарешті сказав він. — Ми доведемо дослідження до кінця. Курс — Велика Магелланова Хмара. Запусти в електронну машину дані, що стосуються обертання обох галактик. Це буде потрібно для по-вороту назад. Зупинимося в першому кулястому скупченні зір. Включай поле!..
Джон-Ей з радістю побачив, що до Георгія повернувся командирський тон. На схудлих щоках заграв ру-м’янець, у сповнених болем синіх очах з’явилися вогники…
Штурман провів необхідні підрахунки і включив дегравітаційне поле. Зорельоту треба було перескочити безодню, яка розділяла дві галактики.
Знову в перископах погасло зоряне небо. Апарат задрижав, набираючи неймовірну швидкість, пожираю-чи більйони кілометрів на секунду…
Десь далеко позаду залишилась страшна планета, на рівнинах якої лежить попіл товаришів. Неймовірно, незрозуміло! Як виправдати цю загибель, чим?..
Друзі думали, очевидно, про одне, тому що Джон-Ей, не повертаючи голови, тихо запитав:
— Як ти гадаєш, що то було?..
— Відразу важко сказати… Але, безумовно, не живі істоти, а машини… І навіть машини без живих істот всередині, а керовані на відстані. Інакше важко пояснити таку жорстокість, фанатизм і відсутність страху…
— Але ж істоти, що створили такі досконалі машини — а вони, безперечно, досконалі, — повинні мати високий інтелект! Що ж змушує їх так жорстоко розправлятись з гостями?..
— Хто ж може сказати нам про це? Ми не знаємо нічого! Наявність інтелекту ще нічого не значить. Зга-дай історію Землі… Хіба великі вчені не віддавали свій геній для знищення собі подібних? Тут може бути те ж саме… Ти бачив спалену пустелю? Там була битва… Може, ті, кого ми зустріли, чужинці з інших світів…
Георгій помовчав, а потім м’яко, ніби пробачаючись, промовив:
— Джон-Ей! Пробач мені! Ти практичніший, суворіший. Але що зробиш — якесь передчуття. Якщо я за-гину — не забудь мого заповіту. Я не вмру спокійно, якщо не буду впевненим у тому, що ти…
— Георгію! Ну як ти можеш?..
— Зачекай, не перебивай! Смерть товаришів, наші муки повинні принести користь грядущим поколін-ням, наблизити час безсмертя! Якщо я загину — ти не забудь про це, будь-що доведи "Думку" до Землі!..
Джон-Ей міцно стиснув руку Георгія.
— Гаразд, друже! Хай буде так!
Після цього Георгій рішуче підвівся з крісла, дістав об’ємні зображення членів екіпажу. Джон-Ей пер-ший затягнув хрипким голосом "Гімн загиблим космонавтам". Дивно і неприродно звучали в тиші Космосу голоси двох людей, відрізаних від батьківщини безнадійними прірвами. Проспівавши гімн, друзі довго ще стоя-ли біля пульта, не маючи сили відвести погляди від зображень товаришів…
В ту ж мить прозвучав сигнал автопілота, виключилось дегравітаційне поле, і небо в перископах спалах-нуло такими яскравими зірками, що стало боляче очам. Зореліт ввійшов у велике прикордонне кулясте скуп-чення Великої Магелланової Хмари. На задньому перископі в усій красі сяяла рідна Галактика, яка була видима під невеликим кутом до її екватора. В центрі, де зосередились десятки мільярдів зірок, палахкотіла суцільна сліпуча пляма, прорізана в деяких місцях смугами темної пилоподібної матерії. Від центрального згущення, мов крила казкового птаха, виростали дві сяючі чудові спіралі, що летіли своїми краями в темні прірви просто-ру.
Коли автомати сфотографували Галактику, Георгій зробив необхідні підрахунки з допомогою "електро-нного мозку" і, усміхаючись, сказав:
— Нам пора поїсти. Ми не їли, по земному рахунку часу, приблизно вісімсот чи дев’ятсот років. А потім пошукаємо систему для дослідження…
Друзі випили рідини із спеціальних термосів. В ній були сконцентровані в максимальних дозах всі необ-хідні для організму поживні речовини, які відновлювали силу, бадьорість, ясність розуму.
Після їжі Георгій включив автомати-телескопи кругового огляду. Ці прилади всі свої дані — спектральні, теплові, біоастрономічні — блискавично передавали в електронну машину для аналізу. Електронний мозок ви-значав можливість життя на тій чи іншій системі. На маленькому екрані перед Георгієм поплив зашифрований світловий сигнал відповіді електронної машини. Одна за одною відпадали близькі системи подвійних і кратних зірок, цефеїд, пульсуючих та нових зірок. На них життя не могло бути. Нарешті, на екрані з’явилася позитивна відповідь. Джон-Ей кинувся до екрана телескопа, включив його. Автомат відзначив блакитну зірку-гіганта, на-вколо якої кружляло на величезних відстанях двадцять сім планет з колосальною кількістю супутників. Життя могло бути, згідно сигналів аналізатора, не менше ніж на десяти планетах та їх супутниках зовнішнього поясу. На більш близьких планетах сильна радіація центрального світила вбивала все живе і навіть випаровувала, об-мітала, мов гігантською мітлою, газові оболонки.
Джон-Ей задоволено кивнув головою, зустрівся зі схвальним поглядом Георгія.
— Я вважаю, що кращу систему для всебічних досліджень, ніж ця, знайти важко. Поглянь — у нас без-межне поле для наукової роботи. Зупинимось тут…
Георгій, регулюючи збільшення зображень електронно-оптичної системи, поглянув на велетенську сис-тему. Це було невимовно прекрасне видовище. Вигляд блакитної зорі, оточеної сім’єю з двадцяти семи планет і не менше сотні різної величини супутників, викликав почуття захоплення.
