Під тихими вербами - Грінченко Борис

Як би так ізробити, щоб про це Зінько довідався? Га, бабо?

Він прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всміхаючись.

— Та воно... не знаю, чи не гріх тільки воно буде...— вагалася праведна баба Мокрина.

— Ні, бабо, який же там гріх? Це ж ви не самі вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловікові знати, що його жінка ро'обить... а жінці так саме про чоловіка треба знати...

— Та воно... та тільки...

— Усе гріх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свічок до церквіаи купите, то й одмолите гріх.

— Хіба що так! — згодилавася баба Мокрина.

— От і добре! Тільки це так треба зробити, бабо, щоб Зінько і Гаїнка не від одкнієї людини про це чули, а щоб скрізь про це люди гомоніли... щоб пустити луну по всьому селу...

— Знаю вже, знаю!

— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам і принесу два карбованці.

— А не одуриш??

— Ні.

— Забожись!

— Побий мене хрест!

— Коли добре зроблю, так купиш надвище від плати ще й чорний платок у яріетмарку на Покрову?

— Схотілося платка. От тан.ки підуть баба заміж! Та вже нема що робити — куплю.

— А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пішов Рябченко ві.дд баби Мокрини. Та, бувши він чоловік обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмілляїя, не міг і голови звести горопаха. Був сам у хаті.

— А хочеш, Захарку, похмелитися?

— Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був і метнувся з хати.

— Стривай, не біжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабі Мокрині, і помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усміхаючись, ішов Рябченкі:ко додому й думав собі: "Ну-ну, побачимо, любесенькі, як то ви тепер ладнатимете".

Другого дня ввечері Гаїнка прибігла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зілля, дак прийшла забрати.

— На ж тобі, дочко,— казазала баба,— оце зілля та пий його щодня по півчарочквки натщесерце вранці, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловік любив.

— О, він мене любить, бабусенько! Так любить!

— І добре, дочко, коли любить,— казала баба, завірчуючи в папірець якесь зілля і не дивлячись на Гаїнку.— І добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехні, що по селу про його плещуть.

— По селу плещуть? — спитала, дивуючися, Гаїнка.— А що ж там про його по селу плещуть?

— А хіба ти й не чула?

— Нічогісінько!

— Так, так, дочко... Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останній довідається... Ох, бідолашна ти моя пташечко!

Баба вже загорнула свій верчичок, сіла на лаву і, підперши голову рукою, сумно покивала над бідолашною Гаїнчиною долею.

—Та ну-бо, кажіть уже, бабо, що там таке! — аж скрикнула Гаїнка.

— Ох, не поспішайсь, моя дитино, не поспішайсь! — казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком,— бо, може, про таке довідаєшся, що й знати його не схотіла б, хай би воно собі йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сіло!..

— Бабо!..— благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

— Та не знаю вже, як і казати... Трохи воно й ніяково... Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увічлива та приятна,— від тебе не втаюся... Хіба ж ти не чула, моя бідолашечко, моя горличко сивесенька, хіба ж тобі ніхто не казав, моє серденятко, що твій чоловік та до Ївги ходить?

— До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то він до Грицька ходить — читають вони там та розмовляють.

— Так, так, дочко: і читають вони, і розмовляють, і говорить він, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

— Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, він не любить Ївги! Він сам мені казав це!

Гаїнка говорила це гнівно, дратуючись. Баба і собі вигадала образитися:

— Оце так, дочко!.. Спасибі тобі!.. Мені, старій, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду мені й старі люди такого не казали, а тут довелося від дитини почути! Я їй як добрій, любивши її, а вона!..

Гаїнці стало сором, що вона так на стару крикнула. Червоніючи, промовила:

— Ні-бо, бабусю... Я ж не кажу того... То ж я не про вас, я про людей... що то люди брехні повигадували...

— А якби це брехні були, то я б тобі цього й не казала,— навчала баба Мокрина докірливим та поважним голосом.— Баба Мокрина знає, що брехня, а що — ні. Від баби Мокрини ні з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. І з цим твій Зінько не сховався. Він тобі каже, що не любить Ївги,— ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала... А ти йому віри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а він на Ївгу... Та й придивляйся, чи він такий до тебе й досі, як був, чи ні... От що!.. Тоді й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи ні...

— Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому віри поняти!..

Бідолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

— От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зінько з Ївгою на луці, у вербах біля криниці, зіходяться... Там їх люди бачили, як вони відтіля порозбігалися...

IV

ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка від знахарки. Все в неї в душі, в голові путалося. Вона не вірила, не могла тому віри йняти, бо вона йому, Зінькові, йняла віру без міри, без краю... І сам би її зрадив? І він би говорив ласкаві слова, а сам би ненавидів і до іншої думкою линув? І він би зазирав їй у вічі, а йому б зоріли інші, чужі очі? І він би обнімав її, і він би цілував її, а сам би про іншу, про іншу думав?.. Ой, ні, ні, ні! Цього не може бути!.. Бо... бо... не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Ні! ні!.. Вона тому не йме віри, то все брехня, гидка брехня!..

Не йме віри...

А чого ж нема їй спокою? Чого ці думки не покидають її, печуть?

І так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речі вона стала їй, Гаїнці, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж і вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомоніли... Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила... Хіба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хіба Зінько не такий до неї, як був? Щоправда, він тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадські справи...

Через громадські справи... А що, як ні? А що, як він сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? І думає, чого ця Гаїнка раніше не вмерла,— тоді б я з Ївгою одруживсь?

І вона почула, як од цієї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Ні, ні! Не треба про це думати,— так страшно!

Але як Зінько того дня пішов до Васюти, то вона подумала: "А що, як не до Васюти він пішов, а до..."

І не стямилась, як вибігла з хати та з двору та швиденько на край улиці до Грицькової хати. Убігла у двір, зазирнула в вікно: Грицько з Ївгою дома, Зінька нема. Мерщій тоді назад! Ой боже! Гаразд, що ще ніхто не побачив її.

Сіла дома вдвох із матір'ю шити. Чи шила, чи не шила...

— Мамо, я води принесу піду!

— Та в нас же є вода.

— Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за відра і опинилась на вулиці.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З відрами знову буде до Грицькової хати бігти, чи що? От, вона зовсім стерялася, та й годі, за цими думками. Треба хоч води справді набрати.

Чи набрала води, чи не набрала,— на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улиці, чи не йде Зінько і відкіля: чи від Грицька, чи від Васюти.

Коли справді йде — і від Васюти!

Скочила мерщій у хату, а як увійшов... Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зінькових очах Гаїнка так добре це розуміла! І вона щебетала до нього щасливим щебетанням, сміялась так, мовби то був і сміх і плач, і дивилася в його добрі, ясні, правдиві очі, що ніколи не дурили!.. На його любі уста, що ніколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три дні. За цей час чутка про Зінька та Ївгу та разом і про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасі плескали язиками, аж одляски по всіх улицях пішли.

Микиті Тонконоженкові сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Він уже й на вулиці її займати хотів, і по саду в Сивашів уночі лазив,— думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нічого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слідком бігала. Все літо з нею про-куйовдив, аж тут на тобі: почала від його тікати! Він спершу й не туди-то — чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зінько став на заваді. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зінько відбив, а Гаїнку Васюта... Ах же вони хамлети! Ну! Хіба вже він цього Зінька не попаде колись у руки! Дасть він йому доброї матланки! Та й Васюті!

А з Гаїнкою дедалі було гірше. Пішла до своєї подруги, Катрі Карпової.

— Що це ти, Гаїнко, мов ізмарніла? Чи не хвора?

— Ні... я здужаю...

— Дак чого ж ти така? Щось тобі є.

— Ні... ні... мені нічого... я... Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

— Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

— Я... я... я не знаю...— казала, хлипаючи, Гаїнка.— Про Зінька...

— Що про Зінька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тоді вмовляти:

— Не вір тому, Гаїнко! То все брехні, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твій Зінько так тебе любить, що він би й слідочок твій промітав. Та він же такий щирий,— він би тебе не дурив.

Ті слова мов сцілющою й живущою водою кропили бідолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рівний Катрин голос ласкавий, і їй ставало легше, легше.

— От, людям заздро, що ви гарно живете,— ну й плещуть. Я це знаю. Мені раз так було, що й про Карпа мого набрехано... Запекло й мені в серце. Аж потім і виявилось, що брехня... Дак я тепер знаю вже... Не вір тому!

І Катря, трохи старша і завсігди поважніша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

— Скажи, сестрице, — питалася, зазираючи в тихі очі Катрині,— скажи, ти нічого не помічала?

— Та нічогісінько! От, яка ти неймовірна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,— от побачиш, що нічогісінько не буде.

Веселіша вернулася Гаїнка від Катрі додому, веселіша й далі була.