Чернігівка - Костомаров Микола

Дні минали за днями. Ганна все дужче звикала до того безчулого спокою, що людина все терпить, не шукає вже й способу рятуватися, звикає навіть до того, до чого ніколи — так здавалося раніше — і звикнути не можна.

Васька одначе не надокучав Ганні своїми чоловічими правами. Ганна корилася йому у всьому мовчки, але сама неспроможна була сховати від Васьки свою огиду до нього. Через те й Васька відчув, що його щось відвертає від жінки, що зветься його жінкою з неволі, а він із неволі зветься їй чоловіком. Трапилася Васьці з челяді Чоглокова молода чепурненька вдовичка, сама почала зачіпати його, він і зазнався з нею.

— Ти думаєш, — жалівся він їй, — мені дуже любо панькатися з цією хохлачкою! А привалилась би вона від мене крізь землю! Наше діло холопське: що пан звелить, те й робимо! От уподобалася йому хохлачка, — женися, каже, Васько, а до мене вона ходитиме. Це бачиш, щоб я, оженившися, гріх його покривав. У розкошах, каже, купатимешся. Ну, чи купатимуся, чи ні, а нема чого робити, треба слухатися: хоч шкури на спині не спише. От і бережи цього чорта — принесла її нечиста! А бодай його! Іноді як почне рюмсати, — так би взяв, дав би їй кулаком по голові, щоб уже й не встала. А часом і самому, на неї глянувши, жалко стане, мов хто в серце колячкою штрикне. Ну, і махнеш рукою!

XI

Повернувшись із походу з-під Чигирина, Самойлович розпустив усі полки додому на зимній відпочинок; але Чернігівський полк поставив залогою в Чигирині. Борковський поїхав до Чернігова вибрати нових козаків із тих, що сиділи вдома, щоб послати їх до Чигирина замість тих, що були в поході, а полкового обозного настановити над ними наказним полковником.

Дома Борковський довідався від жінки, що десь зникла та молода, що її, за дозволом від владики, вінчано саме в той день, коли полк у похід рушив. Полковниця вже дізналася, що народ говорить на воєводу, ніби він це зробив; та й іншими своїми вчинками воєвода вже обурив проти себе людей і зробився їм огидний. Полковниця розказала чоловікові, що без його воєвода кликав до себе заможних чернігівських міщан і вимагав од них собі грошей: із кого сто рублів, з кого двісті й більше, а то нахвалявся, що поставить у їхніх домах своїх стрільців; щоб збутися таких лихих гостей, міщани давали воєводі те, що він казав. Воєводські стрільці й рейтари, ходячи по базару, силоміць брали в перекупок їстівну всячину і не платили, кажучи, що вони ж, бач, царські "служилые люди", так "хахлы" повинні їх годувати і всіляко догоджати; хотіли забрати в москалів пограбоване, так за тих заступалися їхні товариші ще й били українців. Жалілися на них до магістрату, війт із лавниками самі ходили до воєводи просити, щоб він припинив своїх людей, а воєвода прогнав магістратських, ще й зганьбив. Сам воєвода їздив по коморах, набирав краму, зазвичай фабричного виробництва, казав, що згодом заплатить, а коли хазяїни приходили до нього по гроші, так він глузуючи відказував, що заплатить, коли Христос удруге прийде на землю. Дуже він був ласий до жіноти, і воєводські люди водять до нього жінок і дівчат із міщанських та з поспільських дворів, — почали вже й у козацькі двори впиратися, почали піддурювати козацьких жінок та дочок, лякали їх, що силоміць поведуть, коли ті охотою не підуть; дізнавшися про те, чоловіки й батьки жалілися обозному, що був наказним полковником без Борковського. Обозний пішов поговорити з воєводою, але воєвода почав тупотіти ногами й репетувати, що все це дурниця, що обозний сам це вигадує на його людей і на нього, воєводу, та й прогнав обозного, зганьбивши. Отакі новини розказала полковниця чоловікові. Борковський покликав обозного, і той розказав те, що й полковниця, і додав, що воєвода сказав йому так: "Ти повинен припиняти дурнів, щоб таких нісенітниць не плели, а не приходити з ними до мене, — ось я на тебе пожаліюся великому государеві за ганьбу".

Борковський поїхав до Чоглокова, щоб роздивитися на нього та почути, що той казатиме.

Чоглоков, побачивши із вікна, що до нього в’їздить у колясі полковник, зараз вибіг на рундук, кланявся, торкаючись пальцями аж до долу, усміхався, радісно скрикував, обіймав і цілував полковника, мов старого приятеля, просив до себе в хату і, пустивши його попереду, сам ішов за ним та приговорював:

— Ось коли в мене справжній Великдень, коли я побачив дорогого гостя, шановного Василя Кашперовича!

Посадовивши Борковського на почесному місці, Чоглоков заметушився, велів давати вина та всяких закусок і казав до полковника:

— Сам я, без хазяйки. Вам, жонатим людям, інша річ: є кому все приготувати й пошанувати дорогого гостя. А я сам. То, може, в мене що й не так буде, то вже не гнівайся, приятелю мій!

— Та хазяйку легко знайти, — заговорив Борковський, — аби панові воєводі вподобалась яка панночка.

— Воно так, та бачиш, приятелю мій, — сказав Чоглоков, — я думаю про те, як спасіння на тому світі заробити більше, ніж про те, щоб на цьому дочасному світі було добре. Що наше життя тут? Живемо літ сімдесят, як є сила вісімдесят; що ж воно перед вічним життям у царстві божому, де й тисяча літ як день єдині. А якою стежкою йти туди, до царства божого? Вузькою, тернистою стежкою, бо широкий та рівний шлях веде до загину. У мене, Василю Кашперовичу, книжечка є. Чудесна книжечка. Ось глянь лиш, приятелю!

Він достав із покуття з-під образів рукописну книжку з малюночками, показав йому на малюнок і говорив далі:

— Оце вузька, а оце широка дорога. Чим вони виявляються? Ось вузька та терниста дорога — якими горами, скелями та безоднями вона звивається вузенькою стежкою, а стежка та вся обросла колючками: а тією дорогою йдуть усе хромі сліпі, вбогі та схимники-пустельники, що ввесь вік свій у скорботі та в сльозах про гріхи свої й людські проживають. А куди ця дорога веде? Глянь: он церква, а на рундуці церковному в архирейських ризах сам Господь стоїть, а коло нього апостоли, і благословляє Господь тих, що йдуть до нього, — от як у Євангелії сказано: прийдіть благословенні? А он друга, широка дорога. Глянь: усе сади та квітки прекрасні, запашні, і дорога така рівненька, а по ній усе столи стоять, а за столами все гультяї та п’яниці сидять, а перед ними чоловік із балабайкою в руках, шапка набакир, гопака віддирає. А он купальня далі, а в ній миються мужчина з жінкою, — це вже перелюбство; а далі он глянь — чоловік з жінкою та з сім’єю обідає, люди багаті, в одежах цяцькованих, у хутрах дорогих, а на столах у них кубки, чарки й кухлі все срібні, а крізь двері старець до них руку простягає, а вони на нього й не дивляться. Бачиш, усі ці широким шляхом ідуть, і ті, що в законному шлюбі живуть у достатках і в щасті мало до вбогих милосердні, бо самі горя не знають, і вони на широкому шляху там, де п’яниці й перелюбники. А глянь, куди цей широкий шлях веде їх. До кладочки, а кладочка тоненька як хвойдиночка, а під кладочкою безодня, а в ній гади многочисленні, дракони, змії, крокодили, скорпії... Он один грішник упав із тієї кладочки та просто в пашу крокодилові! Он який цей широкий шлях! А ми, грішні, нечуственні, живучи на цьому суєтному світі, не думаємо про те, що нас може дожидати на тому світі. О Господи Боже! Господи Боже! А ще б ми частіше згадували останній час наш смертний, менше б, мабуть, грішили в нашому житії. Ото ж бачиш, шановний і возлюбленний приятелю мій, часом би й хотілося мені женитися, та боюся, щоб не зійти на гарний та широкий шлях отой, а самотнє житіє хоч недобре і терпіти всячину доводиться, так же знаєш, що за терпіння буде спасіння,— тим і розважаєшся.

На що Борковський сказав:

— Тимофію Васильовичу! Подружнє життя Бог благословив, і воно не заведе в пекло, хіба чоловік стане неправдою жити; так то вже буде йому кара за інші гріхи, а не за те, що оженився, — це зовсім не гріх.

Воєвода поглянув убік, підвів очі догори й зітхнув.

Борковський почав про інше:

— Без нас тут сталося дивне діло. У той день, коли ми виступали в похід, вінчали в церкві св. Спаса нашого козака Молявко-Многопіняжного, і ми з твоєю милостю разом у церкві тоді були. У той же вечір, як ми вийшли, ухоплено молоду в потайнику, що до Стрижня з города пророблений, — там знайшли її відра й коромисло, а самої не знайшли; і досі немає. Кажуть би, твоя милость посилав одшукувати її — чи де не знайдено сліду її?

— Правда, — сказав Чоглоков, — до мене приходив її батько і просив, так я й посилав стрільців шукати. Ніде не знайдено її. А от згодом прийшла до мене звістка, що мій холоп Васька Чесноков, він випросився з Чернігова в мій маєток, — привіз туди малоросійську дівку і хоче з нею женитися. Я написав, що дозволяю, і запитав, що то за дівка? Учора прислали мені звістку, і з неї я довідався, що це саме та дівка, що тут шукали. Вони вже повінчались, обоє охотою і за моїм дозволом. Ганна Кусівна зветься ця дівка, адже так?

— Вона! — вигукнув страшно здивований полковник. — Та як же їх там повінчали, коли вона вже повінчана з іншим тут, у Чернігові?

— Цього я не знаю, — відповів воєвода. — Тільки до мене такий лист прийшов і випис про їхнє вінчання від попа. Але ж якщо по правді: той шлюб, що тут був, незаконний, — творився ж у Петрівку.

— Архієпископ дозволив, — не погоджувався Борковський.

— Не сміє архиєпископ того дозволяти,— почав повчати воєвода. — Як піде через це, боронь Боже, справа та довідається найсвятіший Патріарх із усім священним собором, — не похвалять за те вашого архиєпископа. Знаєш, патріарх Никін не рівня був архиєпископові Лазареві, але й із того зняли патріаршество вселенські патріархи. То щоб і з вашим архиєпископом того не було.

— У нас, — сказав Борковський, — з прадідів так ведеться, що в піст забороняється починати малженське сожитіє, а вінчання не забороняється, і владика може дозволити обрядок хоч і в піст, аби тільки в малженське життя не вступали до кінця посту.

— Довго ви жили під ляхами і багато латинського паскудства до вас перейшло, — продовжував Чоглоков. — А тепер ви вже пішли під державу царів православних, то треба вам такі плевели з церкви Божої викорінювати. Ваш архиєпископ Лазар добре те знає. Навіщо ж він так робить?

— Це вже діло не наше, а духовне, — відповідав полковник, — може, архієпископові Лазареві й не годилося того тепер дозволяти, але як тую жінку тут із одним уже повінчано,— не годилось її перевінчувати з другим.

— І чого б вашому козакові жаліти за такою жінкою!.. — засміявся воєвода. — Причепилася до іншого, то й нехай собі! Вона, певне, й сама розуміє, що те вінчання не до ладу, коли зважилася тікати з чужою людиною та й повінчатися з нею.