Коли боги сміються - Джек Лондон

Цілий той день і цілу ніч «Мері Роджерс» мчала на захід. І весь час робила свої чотирнадцять вузлів, отже, до ранку покрила три з половиною сотні миль. Якби вітер подержався, вона вийшла б у Тихий океан. Але якщо він спаде та дмухне звідкись із західного чи північного боку, «Мері Роджерс» відкине назад, туди, де вона мотлялася сім тижнів. І ось у неділю вранці вітер таки спав. Розбурхані хвилі почали влягатись. Обидві вахти піднято на палубу, і матроси розпускали вітрило за вітрилом, тільки-но судно могло їх понести. А капітан Кален тепер пишався, чадів грубою сигарою, всміхався на всю губу, мовби в захваті від того, що погода стихає, хоч потайки він лютував на бога, що той відбирає силу благословенному вітрові. «Правуй на захід!» Еге, так би він і робив, якби бог не мішався до того. Потай він знову обіцював душу пекельним силам, щоб вони помогли йому прямувати на захід. Він так легко зрікався тої душі тому, що не вірив ні в які пекельні сили. Він насправді вірив тільки в бога, хоч і сам того не знав. Але в його переверненій догори дном теології богом був якраз Князь тьми. Капітан Кален поклонявся дияволові, тільки що називав його іншим іменням, ото й усе.

Опівдні, як вибило вісім склянок, 10 капітан звелів розпускати бом-брамселі. Матроси подерлися вгору куди моторніше, ніж бувало останніми тижнями. Не лише тому вони пожвавішали, що пливли тепер на захід: їхні закляклі тіла розігріло вже й ласкаве сонечко. Джордж Дорті стояв на кормі, біля капітана Калена, вже не такий навдяганий, як перше, і, купаючись у благодійному теплі, дививсь, як розпускають вітрила.

Нещастя сталося в одну мить, цілком несподівано. З фок-щогли хтось закричав: «Людина за бортом!» Хтось кинув у море рятувального буйка, і ту саму мить на корму долетів гучний і владний голос другого помічника:

- Стерно круто на борт!

Та стерничий і не ворухнув штурвалом. Йому було краще знати: адже біля нього стояв сам капітан Кален. Матрос аж тремтів повернути стерно, крутонути щосили, бо ж його товариш потопав у морі. Він зиркнув на капітана, але Ден Кален і оком не моргнув.

- На борт! Круто на борт! - горлав другий помічник, біжачи на корму. Але враз спинився й замовк, угледівши біля стерничого самого капітана Калена. А здоровега капітан пахкав сигарою й мовчав. За кормою, хутко даліючи, виднів на хвилі матрос, що вже впіймав рятувального буйка й держався за нього. Ніхто не озивався. Ніхто не рухався. Матроси позастигали на реях і дивились назад, збілілі від жаху. А «Мері Роджерс» усе гнала вперед, простуючи на захід. Так минула в мовчанці довга хвилина.

- Хто то? - спитав нарешті капітан Кален.

- Мопс, сер,- квапливо відповів стерничий.

Матроса за кормою підняло на хребет хвилі, потім він сховався в западину. Хвиля була висока, однак не білогрива. По такому морі цілком безпечно могла б попливти навіть невеличка шлюпка, та й сама «Мері Роджерс» легко могла завернутись. Але вона не могла водночас завертатись і прямувати на захід.

Уперше зроду Джордж Дорті побачив навіч справдешню драму, де йшлося про життя й смерть - дріб’язкову гидку драму, де на одній шальці терезів лежало життя незнайомого йому моряка, що прозивався Мопс, а на другій - кілька миль західного курсу. Спершу він не міг відірвати очей від людини за кормою, тоді звів їх на великого, зарослого, засмаглого чоловіка з сигарою в зубах, наділеного владою над життям і смертю.

Капітан Кален мовчки курив ще цілу довгу хвилину. Потім узяв сигару в руку, поглянув угору, на щогли, і на море довкола.

- Розпускайте бом-брамселі! - гукнув він.

А за п’ятнадцять хвилин вони вже сиділи в кают-компанії, за обіднім столом. По один бік Джорджа Дорті сидів Ден Кален - тигр, а по другий Джошуа Хігінс - гієна. Всі троє мовчали. Нагорі матроси розпускали вже й верхні вітрила. Джордж Дорті чув їхні покрики, а перед очима йому все стояв матрос на прізвисько Мопс, живий і цілий, що держався за рятувальний буйок десь кілька миль позаду в цьому пустельному океані. Дорті зиркнув на капітана Калена, і його аж занудило, бо той їв свій обід смачно, мало не пожадливо.

- Капітане Калене,- озвався Дорті,- ви господар на цьому судні, і не моє діло критикувати вас тепер. Але в хочу сказати вам одну річ. Це плавання колись скінчиться, і гаряче доведеться вам тоді!

Капітан Кален навіть не насупився. Тільки відмовив із жалем у голосі:

- Надто дужий вітрюга віяв. Урятувати того матроса ніяк не можна було.

- Він упав з бом-брам-реї! - в запалі вигукнув Дорті.- Ви тоді саме ставили бом-брамселі! А за п’ятнадцять хвилин наказали й верхні вітрила розпустити!

- Адже був дужий вітер, хіба ні, містере Хігінсе? - обернувся капітан Кален до помічника.

- Якби ми спробували завернутися, з нас би тільки тріски полетіли,- відповів помічник.- Ви слушно зробили, капітане Калене. Шкода було й гадки його підібрати.

Джордж Дорті не сказав на те нічого, і до кінця обіду вже ніхто не промовив ані слова. Від того дня Дорті подавали обід до каюти. Капітан Кален уже не поглядав на нього спідлоба, хоч більше вони не розмовляли ні разу. А «Мері Роджерс» усе мчала на північ, у тепліші широти. Під кінець тижня Ден Кален перепинив Дорті на палубі.

- Що ви хочете зробити, як прийдемо до Фріско? - спитав він навпростець.

- Я хочу піти й заявити, щоб вас заарештували,- спокійно відповів Дорті.- Хочу звинуватити вас в умисному вбивстві. І побачити, як вас повісять.

- Ого, який ви герой,- глузливо кинув капітан Кален, відвертаючись.

Минув ще тиждень, і ось одного ранку Джордж Дорті вистромив голову з люка спереду довгого юту й спинився на трапі, розглядаючись по палубі. «Мері Роджерс» ішла круто до свіжого вітру. Всі вітрила було нап’ято, аж до стакселів. Капітан Кален саме йшов з корми наперед. Ішов, звільна ступаючи, й краєчком ока поглядав на пасажира. Дорті дивився якраз