Коли боги сміються - Джек Лондон

- Шановний суддя сказав, що повинні відрубати голову А-Чоу,- почав він.

Сержант нетерпляче кивнув. Він думав про те, що йому треба їхати того дня за п’ятнадцять миль на навітряний бік острова та про Берту, гарненьку метиску, дочку торгівця перлами Лаф’єра, яка чекає там на нього.

- Так от, я не А-Чоу. Я А-Чо. Шановний тюремник помилився. А-Чоу високий чоловік, а я низький на зріст.

Сержант глянув на нього і виразно побачив помилку.

- Шеммере! - владно гукнув він.- А ходіть-но сюди!

Німець щось буркнув на відповідь, але роботи не кинув, аж поки пересвідчився, що залізяка припасована як слід.

- Ну що, ваш китаєць готовий? - спитав він.

- Подивіться на нього,- мовив у відповідь сержант.- Хіба це той?

Шеммер сторопів. Кілька секунд він одводив душу міцною лайкою, з жалем споглядаючи витвір своїх рук, що його він хотів якомога швидше випробувати в роботі.

- Слухайте,- врешті сказав він.- Ми ніяк не можемо відкласти цю справу. Я вже й так на цілісінькі три години зірвав з роботи п’ятсот китаяг. Не можу я ж втрачати ще три години роботи через те, що нам привезли не того китаягу. Ні, справу треба докінчити зараз. Це ж лишень китаяга.

Сержант згадав про далеку дорогу, про дочку торгівця перлами й замислився.

- Навіть якщо це виявиться, всю провину звернуть на Крюшо,- переконував німець.- Але навряд, щоб виявились. А-Чоу, в кожному разі, нас не викаже.

- Крюшо не винний,- відказав сержант.- Це їх, очевидно, переплутав тюремник.

- То кінчаймо швидше. До нас ніхто не зможе прискіпатися. Хіба цих китайців одрізниш один від одного? Скажемо, що кого нам прислали, того ми й стратили. Наше діло маленьке. Та й я ніяк не можу вдруге відривати всіх кулі од роботи.

Вони розмовляли по-французькому, і А-Чо не розумів ані слова,- він лиш відчував, що зараз вирішується його доля. Він також знав, що буде так, як скаже сержант, тож і не відводив очей з його уст.

- Гаразд,- врешті погодився сержант.- Давайте. Зрештою, це лишень китаяга.

- Треба, про всяк випадок, спробувати ще раз,- сказав Шеммер і, посунувши банановий стовбур, підтягнув ножа знов угору.

А-Чо силкувався пригадати вислови з «Трактату про супокійне життя». «Живи у згоді» - спало йому на думку, але це вже ні до чого. Жити йому не доведеться. Зараз він помре. Ні, цей вислів не годиться. «Прости злостивість» - так, але кому її прощати? Шеммер та інші чинили це без зла. Для них це була звичайнісінька робота, вони виконували її так само, як розчищали джунглі, осушували грунт, вирощували бавовник. Шеммер смикнув за мотуз, і А-Чо враз забув «Трактат про супокійне життя». Ніж шугонув униз і лунко врізався в дерево, відкраявши од стовбура рівненьке кружальце.

- Чудово! - вигукнув сержант, підносячи сірника до сигарети.- Чудово, друже!

Шеммер був улещений.

- Ходи-но сюди, А-Чоу,- сказав він по-таїтянському.

- Але ж я не А-Чоу,- почав був А-Чо.

- Заткни пельку! - пролунало на відповідь.- Спробуй мені ще раз роззявити пащеку - я тобі голову провалю.

Наглядач загрозив китайцеві кулаком, і А-Чо замовк. Сперечатися було марно. Все одно чужоземні дияволи зроблять на свою волю. Він дав себе прив'язати до поставленої сторчма дошки, що сягала в його зріст. Шеммер надто туго затяг ремені - так туго, що вони боляче врізалися в тіло. Та А-Чо не скаржився. Скоро вже не болітиме. Він відчув, що дошку перекидають, і заплющив очі. Цієї миті в пам’яті зринув його садок роздумів і спочинку. Йому здалося, що він сидить у садку. Віє прохолодний вітрець, стиха подзенькують дзвоники на деревах. Сонно щебечуть пташки. З-за високого муру долинає приглушений гомін села.

Далі він відчув, що дошка застигла нерухомо, і з того, як напружились м’язи, зрозумів, що лежить на спині. Нін розплющив очі й просто над собою побачив ножа, що поблискував на сонці. Він побачив прив’язану залізяку й зауважив, що одна з Шеммерових петель зіскочила. Потім він почув різкий голос сержанта, що скомандував. А-Чо мерщій заплющив очі. Йому не хотілося бачити, як падатиме ніж. Але він відчув його - на одну довгу перебіжну мить. І в цю мить згадав Крюшо і його слова. Але Крюшо помилявся. Ніж не лоскотав. Він устиг усвідомити це, перш ніж перестав усвідомлювати.

Будь-що-будь правуй на захід!

Правуй на захід!

Із лоції для мису Горн

Сім тижнів «Мері Роджерс» мотлялася між п’ятдесятим градусом південної широти в Атлантичному й тим самим градусом у Тихому океані, цебто сім тижнів силкувалась обійти мис Горн. Сім тижнів вона штормувала чи майже штормувала; лише раз за той час, після шістьох днів надто лютого шторму, що його вона перетривала в захистку грізних скель Вогненної Землі, запав несподівано мертвий штиль - і хвилі, що підняла буря, трохи не викинули судно на берег. Сім тижнів воно билося з сивобородими бурунами Горну, і вони відбивали, жбурляли його назад. А що судно було дерев’яне, то від безнастанної тяжкої мотлянини обшивка подалась у швах, і двічі на добу команда мусила ставати до помп.

Тяжко доводилося «Мері Роджерс», тяжко було команді, та тяжко й здоровезі Денові Калену, капітанові. Либонь, йому було найтяжче з усіх, бо ж на ньому лежала відповідальність за титанічну ту боротьбу. Він як і спав зрідка, то не роздягаючись. Ночами ганяв по палубі високим, кремезним, дебелим привидом, аж чорний тридцятирічною морською засмагою і волохатий, мов орангутанг. І його, своєю чергою, ганяло одне-єдине прагнення, одна-єдина думка - настанова з лоції для мису Горн: «Будь-що-будь правуй на захід! Правуй на захід!» Та думка просто опосіла його. Він не міг ні про що більш думати, хіба лиш часом проклинати господа бога за таку клятущу погоду.

«Правуй на захід!» Він рвався за Горн і вже разів десяток мусив лягати в дрейф, лишивши нездоланний мис за кільканадцять миль на норд-ості чи на норд-норд-ості.