Марево - Загребельний Павло
В тілі не почував болю. Тільки голова була важка, ніби причепили до неї каменюку, і в очах плавали чорно-жовті кружала. Він уперся руками в матрац і сів. Тієї ж хвилини двері, що були зліва від ліжка, трохи прочинилися, і у вузенькій щілині з'явилося чиєсь чорне око.
— Хто там? Увійдіть! — гукнув Трубачов.
Око швидко сховалося, двері причинились, і знову тиша запала в кімнаті.
— Дивно, — пробурмотів Олег. — Чи не завезли мене в Мешхед або в самий Тегеран? Бо де ж в Ірані може бути така лікарня. А що це справжня лікарня — сумніватися не доводиться…
Двері відчинилися знову, на цей раз уже сміливо й широко, і до кімнати ввійшла людина.
Це був високий, дуже худий чоловік, схожий на сучкуватий дрючок, з довгим волоссям піщаного кольору, що вибивалося з-під крислатого фетрового капелюха, ретельно виголений, у чорному, наглухо застібнутому костюмі, з високим білим, добре накрохмаленим комірцем, з маленькою книжечкою в руці. Шкіра на обличчі, на шиї, на руках у нього була вся зморщена, ніби на старому портфелі, непевного жовтуватого кольору, який заважав хоч приблизно вгадати його вік.
— Я прошу пробачити, що вхожу так раптово, не попередивши, — на ламаній персидській мові звернувся чоловік до Олега. — Але мені сказали, що вам уже краще, й тому я поспішив, мій молодий друже, щоб дати втіху своїм старим очам побачити вас у доброму здоров'ї.
— Де я? — запитав його Трубачов.
— Ви у добрих друзів, і вам нічого турбуватися, — заспокійливо сказав чоловік.
— А точніше?
— Якщо це вас так цікавить, то ви — в притулку святого Себастяна, — відповів чоловік, продовжуючи стояти посеред кімнати.
— Ага, значить ви — місіонер? — догадався Трубачов.
— Слуга господній, — нахилив чоловік голову. — З ім'ям нашого господа Всевишнього на устах, під ферулою святого мученика Себастяна, який прийняв стільки страждань в ім'я спасіння своїх братів, я допомагаю бідним жителям цієї країни, закинутої далеко від цивілізованого світу.
— Дякую вам за допомогу, — сказав Олег. — Мені, здається, було дуже погано, я впав з коня, у мене стріляли… Все це мов уві сні.
— Не треба зараз згадувати про те, що було з вами в пустині, — підійшов ближче місіонер. — Ви відпочинете у нас і потім зможете продовжити свою подорож. Зараз же я до ваших послуг. Моє прізвище Томберг, доктор Томберг. Я сподіваюся, що ми з вами здружимось і…
— Якщо вас не лякає таке здруження, — усміхнувся Олег і назвав себе.
— О, мене нічого не лякає, — запевнив його доктор Томберг. — Стільки років жити тут самотньому, забутому всіма, серед диких людей — це хоч кого зробить відважним, позбавленим всякого страху.
— І давно ви тут живете, пробачте за цікавість? — запитав його Трубачов.
— Дуже, дуже давно, — запевнив його місіонер. — Я розповім вам про це потім, коли ви видужаєте остаточно.
— Але я себе й зараз добре почуваю, — спробував встати з ліжка Олег.
— Ні, ні, лежіть, лежіть, — притримав його Томберг. — Вам необхідний спокій. Зараз вам принесуть поїсти, потім ви поспите, а вже завтра ми з вами зможемо навіть прогулятися. Дайте-но ваш пульс…
Він довго держав руку Олега, думаючи про щось своє, і одпустив її тільки тоді, коли дужий молодий перс з зеленою чалмою на голові вніс до кімнати вечерю.
Побажавши приємного апетиту, доктор Томберг зник. Олег спробував було заговорити з персом, але той тільки глипнув на нього великим чорним оком і мовчки вийшов з кімнати.
"Дивний притулок" подумав Трубачов, беручи паличку кебаба[26] і вмочаючи його в червоний від перцю соус.
Спав він погано: всю ніч непокоїли думки про те, де зараз професор і Елла, що з Кайнаровим, куди поділися Зрбі і його товариш. Але, незважаючи на це, ранком він був цілком здоровий, і доктор Томберг не знайшов у ньому ніяких ознак перенесеного удару.
— Давайте заздалегідь домовимося, — сказав Олегові доктор Томберг, — що кожен з нас залишається самим собою і не намагається впливати на іншого, нав'язуючи йому свої погляди. Я прекрасно розумію, як мало може бути спільного між молодим радянським вченим і скромним слугою господнім, який виконує волю й розпорядження ватіканської конгрегації пропаганди віри. Я знаю, що ви не вірите в бога і ніколи не повірите в нього, і тому зовсім не намагатимусь похитати ваші переконання. Я знаю, що ви зможете привести безліч незаперечних історичних доказів того, як іменем бога робилися на землі зовсім не божі справи. Ви, наприклад, можете розповісти, що фінікійський Молох вимагав принесення в жертву дітей, що богиня Тавріди вдовольнялася лише тоді, коли бачила кров чужинців, що кельтські друїди приносили в жертву своїм невблаганним богам всіх полонених, хто б вони не були: воїни, жінки чи діти, що бог, проголошений Магометом, вимагав підняти зелений прапор священної війни проти всіх іновірців і що, нарешті, служителі християнського бога перевершили усіх інших жерців у своєму вмінні проливати кров, вигадавши хрестові походи, інквізицію, убивства з-за рогу і провокуючи війни цілих народів…
— Ого, та ви й самі добре розправилися з усіма богами, — вигукнув Олег. — Дивуюся, як ви можете після цього виконувати свою місію.
— На світі є дещо вище земних чвар, суперечок, страждань і боротьби. Бо людина послана в цей світ лише для того, щоб добиватися спасіння своєї душі і думати про вічне блаженство…
— Ви, здається, першим починаєте порушувати свою ж умову не нав'язувати один одному своїх думок, — нагадав місіонерові Трубачов.
— Прошу пробачення, — спохватився Томберг. — Ходімо краще я вам покажу своє скромне господарство.
Притулок являв собою велику кам'яну будову з безліччю круглих, теж кам'яних куполів, що заміняли дах. Будинок не був чимсь єдиним, а складався з кількох башт і чотирикутників, зліплених докупи досить безладно й без достатнього смаку. Трохи збоку виднілися господарські будівлі, за будинком розстилалася велика й рівна площадка, в кінці якої пінився білий гірський потік. Дикі голі гори обступили притулок з усіх боків, і він, не огороджений, мав доволі беззахисний вигляд серед цих кам'янистих громад.
— Не страшно вам тут одному, без всякої охорони? — запитав Олег доктора Томберга. — Чи, може, служителям господа бога невідомі ці почуття?
— О, ви даремно вважаєте нас зовсім позбавленими людських почуттів, — засміявся місіонер. — Якщо ми закликаємо людей до страху й покори перед всевишнім, то як же можемо ми бути позбавлені страху? Так, мені, як і кожному на моєму місці, страшно в цих горах, страшно самотності…
— Бандитів, — підказав Олег.
— А хіба вони тут є? — подивився на нього доктор Томберг.
— Не знаю точно, але чув дещо.
— Це жахливо, — зітхнув місіонер. — Знову буде литися кров, знову страждатимуть люди… Але, на жаль, Іран така велика країна, в якій важко навести належний порядок.
— У нас країна набагато більша, — сказав Олег, — але в ній люди живуть спокійно…
— Так що я вам хотів сказати? — одразу перейшов на інше Томберг. — Ага, про захист свого притулку… Ось скоро підніметься сонце і в середині дня почнеться вітер, тоді я покажу вам дещо. А зараз глянемо на речі більш мирні й приємні…
Він повів Олега в одну з башт, і вони опинилися в невеличкому, дбайливо обладнаному музейчику.
У глибоких нішах за товстими стеклами виднілися сувої поруділих від часу рукописів, на маленьких лакованих столиках стояли фаянсові блюда й чашки, бронзові фігурки, срібні й золоті вази, лежали монети, кинджали в багато оздоблених ножнах, шаблі з дорогоцінними ефесами, за кожен з яких можна було купити ціле іранське місто. Одна стіна кімнати була геть вся вкрита килимами. М'які бархатисті ісфаганські килими висіли поряд з кашанськими і пендинськими з витонченим плетивом візерунків, йомудські вабили строгим прямокутним орнаментом, заспокійливо діючи на зір, втомлений від безлічі рослин і квітів, розкиданих на жовтих, білих, блакитних, зелених і коричневих полях ширазьких і найніжніших у світі керман-шахських килимів.
— Як вам подобається ця колекція? — запитав Олега доктор Томберг. — Серед моїх килимів немає зараз тільки того, що є, я читав десь, у вас в Ашхабаді.
— Сподіваюся, що його у вас і не буде, — засміявся Трубачов.
— О, він надто великий для мого музею, — підхопив жарт місіонер. — Якщо вірити вашим газетам, його площа дорівнює ста дев'яноста трьом метрам, і важить він понад тонну.
— Так, для вас він важкуватий, — сказав Олег.
— Крім того, в мене немає ще того історичного килима, який був у персидського шаха Хосроя Парвеза. Ви чули про нього?
— Щось не пригадую.
— О, це був килим, який з такою досконалістю зображав весну, що взимку його стелили в приймальному залі царського палацу, щоб створити ілюзію розквіту природи. Він був 35 футів завдовжки і 30 футів завширшки. На ньому по золотому тлу був витканий сад із срібними стежками, галявини із смарагду, струмки з перлів, квіти й плоди з коштовних каменів. Ви розумієте, яке це багатство? Коли Омар завоював новоперсидське царство і в палаці останнього з Сасанідів Іездегерда був знайдений цей килим, халіф не знав, що з ним робити. У всій Медіні не знайшлося будинку, в якому можна було б розстелити коштовний килим. Тому Омар наказав розрізати його на шматки й розділити між родичами Магомета й воєначальниками.
— Мені за них пропонували великі гроші, — вказуючи на килими, продовжував доктор Томберг. — Кілька американців хотіли придбати їх для приватних колекцій, з привабливою пропозицією був тут представник Британського музею, але я не оддав їх нікому. Пам'ятки мистецтва мусять належати тому народові, який їх створив. Вони повинні бути в своїй рідній країні — це незаперечне правило.
— Але ж згодьтесь, що такі слова трохи смішно звучать у ваших устах, — промовив Олег, розглядаючи зібрання старовинних мініатюр на прикрашеному перламутром столику. — Ви говорите, що пам'ятки мистецтва повинні належати тому народові, який їх створив, а самі тримаєте під замком такі скарби. Адже ж я певний, що жоден іранець, крім кількох ваших гостей та, може, слуги, який доглядає за порядком у музеї, не милувалися цими колекціями.
— О, не все зразу, — всміхнувся місіонер. — Я скромний збирач, я присвятив цій справі все своє життя, і найбільшою радістю для мене буде в годину моєї кончини заповідати народові, на землі якого я провів стільки років, все те, що ви зараз бачите.
