Марево - Загребельний Павло
ОГИР З ЗОЛОТИМИ ЗУБАМИ
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував:
В Хорасане есть такие двери,
Где обсыпан розами порог.
Там живет задумчивая пери.
В Хорасане есть такие двери,
Но открыть те двери я не мог.
— Не знаю, які там двері з таким поетичним порогом, а от що в Хорасані[1] зараз тиф — це я знаю напевне, — сказав професор Григорій Микитович, входячи в намет.
— Вашими устами, Григорію Микитовичу, говорить лікар, а моїми — філолог, — не міняючи пози, весело відгукнувся Трубачов. — Правда ж, Еллочко?
— Я вам не Еллочка, а Елла Михайлівна, — огризнулася висока вродлива дівчина, ретельно ховаючи під косинку своє непокірне біляве волосся.
— А хочете, я вам прочитаю чудовий бейт про ваше волосся? — не звертаючи уваги на її суворий тон, запитав Олег.
— А що таке бейт? — подивилася на нього Елла.
— Бейт — це двовірш, вірш, який складається з двох рядків. Читати?
— Одчепіться!
— Будь ласка.
Трубачов заплющив очі і ніби чужим голосом прочитав:
Шаш чиз дар он зулфі ту дорад мадан:
Печу гиреху банду хаму тобу шикан.
— Нічого не розумію! — знизала плечима Елла.
— То чого ж ви на мене кричите? — докірливо сказав Трубачов. — Адже варто нам переїхати кордон, і ви чутимете тільки таку мову. Уявіть собі, що мене поблизу не буде. Як ви зрозумієте?
— Не сваріться, мої милі, — сказав професор, — ми будемо там вкупі. Отже, турбуватися немає підстав. Ти, Олег, перекладатимеш, Елла допомагатиме мені, а всі ми разом допомагатимемо нашим сусідам позбавитися такої поганої речі, як тиф.
— Ну, вже коли й Григорій Микитович ще раз підтвердив мої перекладацькі повноваження, то я обов'язково мушу перекласти щойно прочитаний бейт! — вигукнув Трубачов. — Перекладати, Еллочко?
Елла мовчала і дивилася кудись вдалину.
— Переклад буде такий, — не чекаючи запрошення, продовжував Олег:
Шість речей має розсип твоїх кучерів:
Завитки, вузли, вигини, звивини, звиви й закрутки.
— Дуже цікаво, — заради ввічливості промовив професор.
— Цьому бейту вже майже тисяча років, — зауважив Трубачов. — А скільки чудесних, неповторних речей ви можете знайти в історії культури Ірану! Ви навіть уявити собі не можете, Григорію Микитовичу.
— Чому ж не можу, — посміхнувся професор, — у вільну хвилину можна буде зайнятися й цим, але хочу вам нагадати, що основна мета нашої поїздки — дещо інша…
— Знаю, — недбало відмахнувся Трубачов. — Інфекційні хвороби…
— Так, хвороби, — ствердив професор. — І не думайте, що це надто проста річ. В Ірані, наприклад, є так званий зелений москіт, якому варто лише залетіти крізь відчинене вікно до вашої кімнати, вкусити вас — і ви маєте пендинську виразку.
— Надзвичайно весела перспектива, — свиснув Олег, — особливо, коли врахувати ту обставину, що ми взагалі в кімнаті сидіти не будемо. Отже, цей зелений москіт може кусати нас без всяких перешкод протягом усієї доби, і що ж це за штука — пендинська виразка?
— Правильніше було б назвати її хворобою Боровського, бо вперше описав усі випадки пустинних виразок російський військовий лікар Боровський, — сказав Григорій Микитович. — Полягає ж вона ось у чому. Після укусу москіта і необхідного інкубаційного періоду в два-три тижні на тілі з'являється маленький прищик. З часом він перетворюється в добре помітне скловидне затвердіння, на місці якого виникає виразка. В пустині завжди спека, людина весь час пітніє, піт потрапляє у виразку, змішується з пилом, якого в повітрі пустині надзвичайно багато, і хвороба затягується на рік, а то й більше.
— Дуже симпатична хвороба, — сів на кошмі Трубачов, — мені вже починає здаватися, що цей москіт встиг мене десь куснути.
— Крім того, — продовжував професор, — в Ірані ще широко розповсюджений черв'як ришта. Це хвороба, яку в народі звуть "кінський волос". Личинки ришти заводяться в мікроскопічних комашках, що живуть у стоячій воді хаузів.[2] Коли людина п'є таку воду, личинки потрапляють в її організм, розвиваються там у багатометрових черв'яків, і ці черв'яки потім виходять на поверхню, проїдаючи шкіру найчастіше на нозі.
— Та-ак, — сказав протягом Трубачов. — Які ще є хвороби в тій країні, куди ми з вами їдемо?
— Є ще в Ірані лихоманка "тебе гаріб гез", тобто лихоманка, яку викликають укуси кліщів, що кусають лише чужинців. Іранців ці кліщі не займають, зате приїжджих…
— Досить, — вигукнув Олег. — З мене вже досить. Тепер я розумію, що мої товариші даремно заздрили мені. Якщо в мене буде та перевага, що я побуваю в Ірані, а вони ні, то зате вони гарантовані і від виразок, і від риніти, і від лихоманки, чого про мене сказати не можна…
— Злякались? — запитала Елла.
— Хто? Я? — повернувся до неї Трубачов. — Анітрохи. Але я б не сказав, що мені було дуже приємно дізнатися про ті сюрпризи, які готує для незвичної людини земля Ірану.
— То, може, ви втечете назад до Москви, поки не пізно? — посміхнулася Елла.
— Втікати я не збираюсь, — похмуро промовив Трубачов. — Я взагалі ніколи не тікаю, запам'ятайте це, будь ласка.
— Побачимо, — сказала Елла.
— Побачите, — пообіцяв їй Трубачов.
— Тихо, хтось іде, — підняв палець професор.
Всі замовкли й прислухалися. Вітер шарудів полами намету, співав пісок під чиїмись ногами: "Пів-пів, пів-пів". Ноги ступали твердо, рішуче, і пісок співав все голосніше й сумніше.
Ось кроки вже біля самого намету. Елла хотіла визирнути надвір, але в цей час висока постать загородила вхід.
— Товаришу капітан! — вигукнула Елла.
До намету зайшов начальник прикордонної застави капітан Чемерисов в легких бавовняних бриджах, в гімнастьорці, в брезентових акуратних чобітках і в панамі. Капітан був чимось схожий на кіноартиста Дружнікова, і тому Еллі він сподобався вчора з першого погляду. Зате Трубачов був не в особливому захопленні від начальника застави, йому здавалося, що в капітана й голос надто тихий і манери якісь цивільні, немов він не прикордонник, не офіцер, а простісінький собі бухгалтер. І тому, коли професор заявив, що вони зупиняться не в приміщенні застави, а просто посеред пісків, у наметі, Олег, сам не знаючи чому, зрадів і весь час шпиняв потім Еллу, яка була невдоволена з того, що професор позбавив її "людських умов".
— Добридень, — сказав капітан, торкаючись рукою панами, — пробачте, що не зміг прийти до вас зранку — затримався по службі.
— Ми розуміємо, — промовив професор, — сідайте, прошу вас. Ось тут, на кошмі, поряд зі мною.
— Дякую, — відповів капітан і, знявши свою панаму, присів на кошму. — Все-таки я не розумію, товаришу професор, — сказав він згодом, — не розумію, чому ви відмовилися від нашого запрошення і зупинилися не на заставі, а отут, у наметі, посеред пісків.
— Так треба, — буркнув Григорій Микитович. — Так треба. Ми їдемо на кілька місяців у чужу країну, де не будемо сидіти на верандах і пити холодний шербет[3], а їздитимемо по пустинях, по горах, ночуватимемо де доведеться, а то, може, й зовсім не ночуватимемо… Молодим людям, — він зробив жест у бік Елли й Олега, — треба загартовуватися, звикати до незручностей, до простого й суворого життя пустині. І чим раніше вони почнуть звикати, тим краще для них…
— Звичайно, краще, — підтримав професора Олег з явним наміром подратувати Еллу.
— Ви маєте рацію, професоре, — сказав капітан, — але мені, як господареві цих місць, не зовсім зручно перед вами. Перш за все я мушу бути гостинним, а моєю гостинністю, бач, не хочуть скористатися.
— Пусте, — махнув рукою професор. — Не варто турбуватися, тим більше, що завтра вранці ми їдемо…
— Боюся, що вам доведеться зачекати ще день-два, — промовив Чемерисов.
— А хіба що? — різко повернувся в його бік професор. — Хіба ще немає домовленості про час нашого переїзду через кордон?
— На Сході говорять: коли маєш змогу зволікати — не поспішай, — спробував відбутися жартом капітан.
— А все ж таки — чому ми маємо зволікати? — не відступав професор.
— Бачите, — нерішуче розвів руками начальник застави, і Олег знову подумав, що капітан більш схожий на бухгалтера, ніж на офіцера, — виникло невеличке ускладнення, про яке я не міг не повідомити своє командування…
— І це ускладнення безпосередньо стосується нас? — стурбувався Григорій Микитович.
— Ні, ні, — заспокоїв його капітан, — просто… ну, як би вам точніше сказати?.. У нас були деякі підстави… коротше кажучи, на тім боці було неспокійно…
— Я починаю догадуватися, — сказав професор, — там щось трапилося?
— Трапилося — не те слово… Кілька днів тому ми чули якийсь підозрілий гул…
— Машини? Танки? — висловив припущення професор.
— В тому-то й справа, що це були не машини, не танки, не літаки і взагалі не мотори…
— То що ж це було? — зацікавилася Елла.
— Важко сказати, — потер підборіддя капітан, — якби ми знали напевне, то ми б і не турбувалися в такій мірі, а тим більше не турбували б вас. Але цей гул не був схожий ні на що в природі…
— Може то гірський обвал? — втрутився Трубачов.
— Гори далеко звідси, обвалу не було б чути.
— То може просто гроза? Грім? — знову сказав Олег.
— На небі не було жодної хмаринки.
— А може, то в Ірані випробовують атомні бомби? — вже зовсім кепкуючи з капітана, засміявся Трубачов.
— І не бомби, — серйозно відповів Чемерисов, — бо гуло безугавно майже цілий день, уже не кажучи про те, що ніяких атомних бомб в Ірані немає.
— То що ж воно таке? — розгублено подивився на начальника застави Олег.
— Відповісти на це питання поки що ніхто не може, — сказав той, — але трапилася подія, яка говорить сама за себе…
— А саме? — запитав професор.
— Сьогодні вночі велика група озброєних вершників намагалася перейти кордон у районі нашої застави…
— І що ж? — вигукнула Елла. — Вони перейшли? Чи де вони зараз?
— Ми примусили їх повернутися назад, — спокійно промовив капітан. — Крім того, ми впіймали…
— Порушника кордону? — вигукнув Олег, який одразу простив капітанові, що він схожий на кіноартиста Дружнікова і без сумніву подобається Еллі, і його тихий голос, і типово цивільні манери.
— Так, порушника, — ледь усміхнувся капітан. — Я б не говорив вам про це, якби ви не їхали туди, але тепер ви мусите знати дещо… Коли не заперечуєте, то я запрошую вас до себе подивитися на… порушника кордону.
— Ну що ж, це цікаво, — підвівся професор.
Капітан пропустив поперед себе Еллу й професора і, випередивши Олега, вийшов з намету.
— А де ж Кайнаров? — озирнувся довкола Трубачов.
