Марево - Загребельний Павло
Бо неможливо навіть уявити, щоб повітря зберігало зображення якихось предметів, що потрапили в нього, на протязі багатьох тисяч років, а припущення, ніби міраж міг потрапити в міжпланетний простір, де немає атмосфери, тобто немає ніякого середовища для його існування, було зовсім безглуздим.
Ці думки промайнули в голові Трубачова за якусь долю секунди. І в ту ж мить він почув страшенний гуркіт. Тепер вже не лишалося сумніву, що це не просто марево, яке виникає в пустині в тихий гарячий день, а щось інше, загадкове й зовсім незрозуміле, бо ж ще ніколи не було в пустині міражу, який супроводжується звуками.
"Треба дізнатися! За всяку ціну дізнатися, що це таке", подумав Олег і смикнув за повід. Але кінь відмовився йти вперед. Він упирався передніми ногами, злякано хропів, мотав головою, скошуючи чорне, блискуче око на свого вершника.
Олег озирнувся, щоб покликати студентів, але від тих лишився тільки пил: вони мчали назад, попригинавшись до кінських грив.
Тоді Трубачов, зціпивши зуби, зірвав з себе сорочку, затулив нею коневі очі і все ж примусив його йти вперед, назустріч уламкові доісторичного світу, що несподівано виник тут, у самому серці Азії.
Кінь спочатку йшов поволі, потім, коли Олег почав підганяти його, прискорив крок й нарешті понісся юргою, яка не схожа ні на рись, ні на галоп. Так вміють мчати тільки коні пустині.
Кінь летів довго — і дивно: марево не наближалося, навпаки, ставало ніби більш розпливчастим і неясним, а звук все посилювався. Олег вже побоювався, що його барабанні перетинки не витримають цього шаленого ревища, в якому, здавалося, змішалося ревіння велетенських звірів, гуркіт грому і шум несамовитої води, що прорвала загати. Та ось на пустиню впала тиша, і Олег чув тепер тільки важке хекання змореного коня, тріск кандиму під його копитами й калатання свого серця.
— Зараз ми дізнаємося, що це за марево, зараз ми розкриєм цю таємницю, — пробурмотів він, ще щільніше притискуючись до гриви коня і вдивляючись уперед.
Та в цей час десь зовсім близько збоку тріснув, мов зламана суха гілка, постріл, кінь спіткнувся й на повнім скаку впав на пісок. Олег злетів з коня, двічі перевернувся в повітрі, вдарився потилицею об щось тверде й втратив свідомість.
З МІШКОМ НА ГОЛОВІ
У пустині рідко трапляються жирні, крихкотілі люди. Сонце і вітер висушують тут не тільки ріки, дерева й трави — вони й на людині, яка потрапляє надовго в піски, не залишають жодного грама зайвого м'яса. Постійний житель пісків, бадійє-нешин, як його називають в Ірані, вражає насамперед своєю незвичайною легкістю, стрункою поставою, що зберігається до глибокої старості, красивим, сухорлявим обличчям з крупними мужніми зморшками.
Тому коли Григорій Микитович і Елла побачили перед собою здоровенного бороданя з випуклим черевом і одвислими щоками, вони одразу зрозуміли, що це, мабуть, і є той Алаяр-хан, про якого їм говорив перекладач в Марестані.
— Вклоніться, — прошепотів перекладач. — Перед вами сам Алаяр-хан.
Але професор і Елла стояли прямо і дивилися просто у вічі товстому хану. Цілий день і цілу ніч їх везли майже без перепочинку, не знімаючи мішків з голови, і тепер їм обом хотілося впасти на пісок, заснути хоч на годину, але вони не робили спроби навіть присісти, не подавали виду, що смертельно втомилися.
Алаяр-хан щось швидко сказав, і перекладач передав професорові його слова:
— Хто ви і що ви робите в нашій пустині?
Професор мовчав, мовчала й Елла.
— Коли Алаяр-хан питає, не слід залишати його питання без відповіді, — злякано прошепотів перекладач.
— Я хотів би спершу знати, хто він такий, — спокійно сказав професор, — а вже тоді вирішувати, варто говорити з ним чи ні.
— Не роздмухуй вітром заперечень полум'я його гніву! — вигукнув перекладач. — Ти повинен уподібнитись тілу мертвяка в руках обмивача трупів мурдашира.
— Навіть так? — засміявся професор і раптом швидко пішов до Алаяр-хана. Той злякано відступив назад; бандити, що стояли біля нього, вхопилися за гвинтівки.
— Спитайте його, — повернувся професор до перекладача, киваючи на Алаяр-хана, — він, здається, поранений?
Не чекаючи відповіді, він підійшов впритул до Алаяр-хана і доторкнувся до його правої руки, яка біля передпліччя була обмотана товстим сувоєм шовкової тканини.
— Розмотайте! — наказав Григорій Микитович тим, що наставили на нього гвинтівки.
Вони загрозливо завертіли білками очей, але Алаяр-хан щось буркнув, і його охоронці вгамувалися. З намету позад хана вискочив худий, довгорукий чолов'яга з рідкою сивуватою борідкою на хитрому обличчі і, вклонившись Алаяру до самої землі, почав викрикувати окремі слова, серед яких найчастіше траплялося слово "аллах". Алаяр-хан одвернувся од нього й підставив руку професорові.
— Григорію Микитовичу, — підбігла до професора Елла. — Невже ви будете лікувати цього розбійника?
— Перш за все я — лікар, моя мила, — сказав їй Григорій Микитович. — Коли я бачу, що людина страждає, мій обов'язок — допомогти їй.
— Але хіба ви не бачите, що це за люди?
— Бачу, бачу, приготуйте, будь ласка, матеріали для перев'язки.
Алаяр-хан слухав цю словесну перепалку між професором і його помічницею, намагався хоч що-небудь зрозуміти і ніяково усміхався, що вже було зовсім не до лиця такому грізному ханові. Врешті він опам'ятався і закричав перекладачеві, щоб той пояснив, про що говорили між собою російські пезешки.
— Вони хочуть вилікувати твою рану, — коротко відповів той і пішов допомагати Еллі розшукувати серед тюків необхідні медикаменти.
А Григорій Микитович тим часом вже розмотував руку Алаяра. Під шовковим сувоєм виявилася бараняча шкура.
— Це що? — строго запитав професор хана. — Для чого ще тут баран?
— Баран? — засміявся Алаяр.
— З бородою, а дурень. Чого смієшся? — суворо сказав Григорій Микитович і різко смикнув шкуру вниз. Шкура, виявилося, була міцно обшита навколо руки, так то зняти її можна було тільки розрізавши. Озирнувшись, професор побачив у одного з бандитів за поясом кинджал, спокійно підійшов до нього, витяг кинджал з ножен, повернувся до Алаяра й полоснув шкуру гострим лезом. Довгорукий чолов'яга злякано загаласував, потрясаючи кораном перед носом Алаяр-хана. Але той, скривившись чи то од болі, чи то од цього пронизливого вищання, відмахнувся від свого надокучливого опікуна.
Рана почала вже гнити. Шкіра навколо неї почервоніла, вкрилася пухирцями, а в глибині рани ворушилися білі черви. Все це зверху було присипано якимсь сіруватим порошком.
— Та-ак, — сказав професор. — Тепер зрозуміло. Свіжу рану присипали порошком з потовченого панцира черепахи, потім зашили руку в шкуру тільки що зарізаного барана й читали коран, чекаючи, поки почнеться гангрена.
— Табіб? — суворо запитав він Алаяра, вказуючи по черзі на брудну рану й на чоловіка з кораном, що ніяк не міг вгамуватися.
— Табіб, — ствердно кивнув головою хан, який став зовсім лагідним, глянувши на свою жахливу рану.
— Жени його в шию звідси! — сказав професор, беручи з рук Елли, що підійшла в супроводі двох носіїв, шматок мила.
— Вода у вас є? — запитав він перекладача. — Руки мені треба помити…
Один з бандитів приніс у череп'яному глечику холодну прозору воду. Професор вимив руки й почав робити перев'язку.
— Послухайте, — звернувся він до перекладача. — Що значить по-персидськи слово "баран"?
— Дощ, — відповів той. — Чому це вас цікавить?
— Та так, — тамуючи посмішку, сказав професор, обмотуючи товсту, схожу на жіночу ногу руку Алаяр-хана білосніжним бинтом. — Тепер передайте своєму ханові, щоб він нікого до пораненої руки не допускав, гнав під три чорти всіх своїх табібів і не займався ніякими справами. Спокій для нього — це зараз найголовніше.
Перекладач передав слова Григорія Микитовича Алаярові і, вислухавши його відповідь, вклонився професорові.
— Мудрий Алаяр-хан обіцяє, якщо ти вилікуєш його рану, подарувати тобі свого найкращого коня.
— Передайте ханові мою подяку, — звернувся Григорій Микитович до перекладача. — Скажіть, що мої роки й моя професія не особливо сприяють такому заняттю, як гарцювання на скакунах. Зараз же я хочу, щоб нас негайно відпустили звідси, тому що в Марестані залишилась тяжко поранена фельдшерка — член нашої експедиції, а також десятки хворих людей, яких ми повинні лікувати.
Алаяр у відповідь на ці досить різкі слова професора запросив його бути гостем його намету.
— Тільки при тій умові, що зі мною буде й моя помічниця, — відповів Григорій Микитович.
— Але наші звичаї не дозволяють жінці бути присутній при чоловічій бесіді, — зітхнув Алаяр-хан.
— А наші звичаї не дозволяють старому батькові лишати свою доньку одну між чужих людей без допомоги й підтримки, — сказав професор і ще раз повторив: — Я прошу негайно відпустити нас!
Алаяр-хан заявив, що, на жаль, він повинен буде затримати їх на деякий час, але хай ця затримка їх не хвилює, про їхніх друзів і хворих потурбуються.
Професора й Еллу одвели в невеличкий намет з цупкого білого брезенту, що стояв на самому кінці цього маленького тимчасового селища. Бандити жили в наметах, більш зручних і легких при переїздах, ніж повстяні кибитки кочовиків. Озброєні бандити буди коротенькими автоматичними гвинтівками, що, без всякого сумніву, мали таке ж іноземне походження, як і ці намети. Одягнені вони були по-різному. Одні в шовкових халатах і дорогих папахах з золотистого каракуля, інші в простих бавовняних чапанах, підперезаних дешевими хустками, за якими стриміли кинджали й ручні гранати. Деякі красувалися в білосніжних чалмах і важких англійських ботинках на товстелезній підошві. Цілий день над табором вився дим від вогнищ, на яких жарили баранів, варили плов і юшку-шурпу. Час од часу невеличка група їхала кудись у піски і через півгодини звідти поверталася інша група. Можна було подумати, ніби десь за буграми через рівні проміжки часу змінюються караули.
Професорові й Еллі принесли велетенське блюдо з паруючою бараниною, але вони були такі змучені довгою подорожжю, що, навіть не доторкнувшись до їжі, поснули на кошмах, які прикрили зверху своїми простиралами.
Проснулися, коли вже стемніло, та й то не від того, що спати вже не хотілося, а від неясного відчуття, що в їхньому наметі є хтось сторонній.
Справді, біля входу сидів, склавши калачиком ноги, старий перекладач і беззвучно ворушив губами.
