Полтва - Андріяшик Роман

"Не будеш боятися? Смеркає..." Я скрикнула: Тату!" Він згорбився і опустив додолу мішок. Добув оці аркуші, свою останню проповідь, вклав мені до руки... Десь пропав, пані Марто...

Після паузи Марселла осміхнулась.

— Такі ось мої ночі. Обкладуся подушками, щоб ніде не муляло, щоб ніщо не заважало, і — блимає лампада, а я перебираю в гадках, як кульки вервиці, день за днем. Сто літ мені, пані Марто? Стара, немічна?.. Та лиш пора втішатися здоров'ям і силою, кохати і пестити діток. Часом увижається, що відпустив мені Бог, та забрав світ. По сусідству з сестрою мешкала донька австрійського депутата Вістуна. Вчащав до неї якийсь чоловік чи парубок. Якось ми стояли з сестрою в коридорі і незумисне почули його, оповідку про дуже ментрежну і приємну сільську дівчину, яка мріяла про щастя. Щось схоже і в мене виснилося. Бачу себе, пані Марто, в полі з серпом. За мною — ряди кіп, стерня така низька, що ящірка не сміє визирнути, покрикую на шибеника: "Сиди камінчиком, бо ноги поколеш, і пильнуй дитину". Воно пріє в пелюшках. Кладу на полукіпок ще сніп жита, але тінь така коротка!.. Зіпріло, смокче собі крізь сон кінчик язика, ніби розуміє, що треба забутися і стерпіти духоту, бо колос сиплеться. Даю хлопцеві галузку: "Одганяи мух від дитини". Чоловік — лиш сорочка ген-ген біліє, тне косою попри межу. А тоді й ніч. Малій даю грудь, чоловік вкладає хлопця на сніпках. Слава Богу, місячно. Малі поснули. Кроплю водою сніп, в'яжу перевесла. Чоловік тим часом згортає покоси. Сміюся! Прив'яв він за день на спекоті. Ну-ну!.. В задумі дивиться на сиве поле, ніби прислухається. Ні, чекає. Мене... Такий натомлений, розморений, що сам не зачепить. Підкрадаюся, обхоплюю широкі, мокрі від поту, гарячі плечі. Руки його оживають... Я безсоромна, пані Марто?.. Даю йому повернутися лицем, і він регоче. Я сильна тілом, тримаю міцно. Але вже мені його не здужати. Котимося покосами, тільки місяць — вистрибнув з одного боку, впав з другого... Лице моє на розхристаних чоловікових грудях. Він дихає важко і сміється. І я заходжуся. Потому тримаю його... Як надію, як неторканне багатство... Знову шкиргинькає коса. Я в'яжу снопи, а вони тугі, як діти... Ой пані Марто! Замість цього німієш з огиди до себе, бо з тебе вилущили жіночу ласкавість і навчили відкривати серце, коли в тіло впинаються пазурі. Ви стомилися, пані Марто. Сердешна моя!

— У мене безсоння.

— Але, може, ще засвітає земля, пані Марто? Марта не озвалась. Що вона могла сказати? Що вона

навчилася бачити світ у невигойних ранах? Що вона напевно знає: руйнуючи — анічогісінько не збудувати. Що гімназія зґвалтувала їй розум примарою благоденства у новій, справедливій Польщі Пілсудського та компанії? Таки жадаючи добра, вона мимоволі вслухається в базікання, і помимо її волі з нею повторюється акт зґвалтування, хоч, можливо, це вже не "передбачається" ззовні? Засвітає земля!.. Людина — суспільне звірятко, що годує себе ілюзіями...

Марті стало нестерпно важко. Юліан переконаний, що тримає кілька десятків однодумців у напрузі свого сумління. А їй бракує слова розради для цієї нещасної. Зрештою, і Юліанові несолодко. Скаржився, що зберуться (а зійтися можна хіба в ресторані чи кав'ярні), вип'ють про око. Далі хильнуть, щоб зійшло одкровення, тоді починається: "Іван, Петро, я, ти, він, вона, воно..." Один одного підозріває, добалакаються до того, що всі шпики. Цих людей уже нічим не підтримати. Звісно — чужаки на відібраній землі.

Як розраяти Марселлу? Вона ніколи не почуватиме себе в житті як удома. Забутися, злегковажити, кинутися в міраж не дасть їй остання батькова проповідь. Боже! Якщо навіть хвилинами не приходить почуття святості твого існування, якщо про це лиш коли-не-коли нагадують підпільні струми інтуїції — то як жити?!

— Мене катував розпач, коли я не могла добутися до батькової уваги, — мовила Марселла з жалісною усмішкою, мовби глузуючи з себе.— Але доля змилосердилася, я знайшла батька. Нехай це була тільки мить, але вона мене тримала багато років. Аж до того дня, як це сталося...

— Хто то був? Німці, поляки? Марселла сумно похилила голову.

— ми не станемо друзями, пані Марто. — Вона пильно глянула на Марту і додала: — Не лише того, що ви — освічена, для чогось живете... Вибачте, ви з Юліаном у шлюбі?

— Ні, — відповіла Марта.

— А я католичка, і це мене шокує. Але й не через це ми залишимося наймачкою і винаймачкою. Я недобра, це вдача, сьогодні ми побалакаємо, як сестри, а завтра я не пущу вас на поріг. Ви — не виняток. Я і братів муштрую... Знаю, Юліан —революціонер!.. Слово це якесь криваве... Якби я могла бути сердечнішою. Я — потвора. Я ненавиджу людей... Розказати, пані Марто?

— Виходить, відкладати не варто, — посміхнулась Марта. — Ще одного такого випадку може не трапитися.

— Ні, я вас, мабуть, не виселю. Та не подумайте, що звільню душу — і стане легше. Я католичка, вірю в Христа, але і сповідь не дає зцілення. Стаю перед сповідальнею на коліна з надією, ось заради цієї надії і ходжу. Сьогодні я покликала вас того, що мене затлумило. Прочитала батькову проповідь — і не відчула хвилювання. Я стежила за вашим обличчям, коли ви читали. Спасибі, ви вернули мені те, що, як мені здалося, я згубила, втратила назавше. Більше ви мені не потрібні. Мені однаково, що будете думати, та, може, після цієї розмови ви зробите скидку... Може, це придасться вам? Мусите зрозуміти, що від людей мені нічого не треба і ніщо я на щирість не прийму. Все людське не має ціни. Хотілося б жити, але життя не виджу, бо довкола люди. Життя вже ніхто не поправить. Навпаки, спробами поправити його накоюють ще більше зла. Чи так я все сказала? Ви не вважаєте мене неосудною, пані Марто? Слава Богу! Тоді ще про один карб.

Галлер6 захопив Львів. Через наше село відступали так звані "усуси"7. По два, по одному в день, нарешті втишилося, потому село зайняли галлерівці. Від їхали і вони. Раз на тиждень проскакають патрулі. Але, кажуть, то там, то в іншому місці явився, як вовкулака, зарослий, голодний стрілець, одібрав полуденок, зняв чоботи... Смеркається — двері на запори, до воріт — собак. Паніка. А стояли стрільці в кожній хаті, коли тримали залізницю з Перемишля. Тоді ніхто їх не боявся.

Тоді я служила куховаркою в президентській резиденції. В останні тижні радилися дні і ночі, хитрували, доки не перегравали самі себе. Президент хотів лагодити справи з чиновнею — чи не смів брати всієї відповідальності на себе, чи розгубився, — але паломництво не припинялося, ми з помічницею чаділи на кухні; нелегка річ нагодувати таку череду.

Звалило мене з ніг, занедужала. Приходжу через три дні — еге, лиш вітер ганяє папери між стільцями. Подалася в село. Добилася якраз на паніку перед здичавілими стрільцями. Минув тиждень, вночі хтось шкрябає шибку. Сестра — в крик, брати — на горище, батько причаївся з сокирою під дверима. Відчинила. Стрілець. Волочиться за ним карабін, ледве пересуває ноги. Каже, що він один з тих, які колись перебували в отця Новачука, відсидів у концентраційному таборі в Талергофі, воював за Габс-бургів з росіянами, здався у полон і на російському боці воював з німцями, а після того, як перехворів тифом, пішов зі стрільцями. Проситься переночувати.

Мама без життя застигла біля печі. Я нагодувала його, вибрала момент — спитала, чи не знає, що сталося з отцем Новачуком. Кажу: "Може, що-небудь чули про отця Новачука? Мама при тому зблідла як крейда. Стрілець відповів, що отець Новачук нібито на Великій Україні.

Домовилися, що проведу його до міста, буде легше згубитися поміж людьми. З комендантом президентської резиденції сховали його на горищі недогорілої кам'янички. Відтак комендант питає: 'Як маєшся? Чи не пішла б служанкою до одного польського начальника? Треба, — каже, — щоб наші люди всюди мали вступ". Так я стала покоївкою в коменданта Родзісада, а внезабарі полковника призначили начальником секретної служби.

Якось вертаюся з ярмарку — під стіною королівського арсеналу приперли сидячого, з таблицею на грудях, скривавленого забитого стрільця, якого ми з комендантом ховали на горищі. З того дня пішло і мені, як би хто наворожив. Запалення легенів, полковник звелів вістовому одвезти мене до родичів, коли ви борюкалась...

Перед дверима занявчав кіт. Марта впустила його до кімнати. Марселла дивилася просто себе безтямним поглядом, ні на що не реагуючи.

— Але ж у тебе лапки брудні. Дивися, як наслідив.

Кіт понюхав кінець перини, що звисав з ліжка, і, наче переконавшись, що все гаразд, підігнув під себе хвоста і замурликав.

На голій стіні висіла фотокартка усміхненої шляхтянки. Опершись на локіть, вона лежала на килимі. На ній була коротенька шлярована сукня. Тінь різьбила тонке стегно і вугласте колінце.

— Гелена, дружина полковника, — зненацька озвалася Марселла. — Полковник кликав її Ляля.

"Ця жінка грає тільки себе; Вона себе знає, не соромиться і не стримується. Простосердя — дар Божий".

— Нова посада вимотала полковника, постарів за одне літо. Лялечка знюшкалася з майором Ренетом, Родзісадо-вим заступником. Ренет стежить за полковником...

"Юліан каже, що традиція живе в шкурі хамелеона. На трупі Габсбурзької імперії виникли держави, що успадкували всі її вади (правда, вади нині називають проблемами). Бетховен говорив про шпигунські звичаї Дунайської імперії: "Все довкола нас примушує людину замовкнути".

— Ми з Лялечкою — ровесниці. Це післяшлюбна фотографія. Зрештою, пани довго молодими тримаються. Цить, розмуркотівся! — гримнула Марселла на кота.

— Де вони мешкають? — спитала Марта.

— Де панство — довколо ратуші.

"Колись на Ринковій площі мітингували, зводили барикади. Останню демонстрацію розстріляли минулого року. Тепер кам'яниці довкола ратуші заселили вельможі і на площу вступяють зніченою ходою навіть ті, хто лише чув про розправу".

— Блощичні розкоші...

— Родзісад мешкає в Чорній кам'яниці.

"Пліткують, перешіптуються, щось пописують, складають доноси і гніваються, коли скажеш, що не мають людської гідності. А чого ви варті? Лиш того, щоб продатися на м'ясо поліцейським псам. Цим би ви принесли більше користі народові. Принаймні в крамничках продавали б яловичину, що йде на собачі пайки..."

— Пані Марто, — Марселла поклала на Мартину руку свою.