Серця трьох - Джек Лондон
Було пів на дев’яту вечора. Суд почався о восьмій. Молотки стукотіли на помості, звідки о десятій годині вранці він повинен полинути в простір із зашморгом на шиї, що не дасть йому торкнутися землі. За його годинником суд тривав рівно півгодини. Але й двадцяти хвилин було б досить, якби до зали не вдерлась Леонсія й не продовжила його ще на десять хвилин, що судді шляхетно дозволили представниці вельможної родини Солано.
- Начальник поліції правду казав,- мовив Френк, звертаючись до самого себе.- Панамське правосуддя не марнує часу.
Вже саме те, що в нього знайшли лист Генрі Моргана, звинувачувало його. Решта були дрібниці. Шестеро свідків засвідчили, що він убивця і впізнали його, як убивцю. Сам комісар поліції став за свідка. Єдиною радісною миттю була поява Леонсії, що вбігла до зали в товаристві немічної старої тітки. Френк вдячно згадував, як та вродлива дівчина боролася, захищаючи його життя, хоч заздалегідь було видно, що змагається вона даремно.
Коли за її вимогою Френк закасав рукав і показав суддям ліву руку, начальник поліції зневажливо знизав плечима. А далі Френк чув, як Леонсія в запалі вдалася до Тореса іспанською мовою, такою шпаркою, що він нічого не зрозумів. Ще далі, коли взяв слово Торес, він чув і бачив, як кричали й вимахували руками люди, що заповнювали залу.
Він не бачив лише, що Торес пошепки перемовився з начальником поліції, коли протискувався крізь натовп до місця для свідків. Він не знав також, що Ріган заплатив Торесові, аби той затримував його якомога надовше, хоч би й назавжди, далі від Нью-Йорка. Не знав він і того, що Торес кохає Леонсію й через це розпалився на нього ревнощами, які не мали меж.
Тому Френк не збагнув усього, коли слухав, як Леонсія допитувала Тореса й примусила його визнати, що він ніколи не бачив шраму на лівій руці Френка Моргана. Вона переможно глянула на маленького старого суддю, але начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом спитав Тореса:
- А чи можете ви заприсягтись, що коли-небудь бачили шрам на лівій руці в Генрі Моргана?
Торес сторопів, здивовано зиркнув на суддю, перепрошуючи за Леонсію, і нарешті мовчки похитав головою: мовляв, він не може заприсягтися.
Юрма радісно заревла. Суддя оголосив вирок, ревіння стало ще голосніше, і Френка виведено із зали до камери, хоч він і огинався. Видно, поліція хотіла ласкаво захистити Френка від натовпу, що не мав терпцю чекати його смерті аж до десятої години ранку.
«Та й підчепили ж вони цього бідного дурника Тореса на шрамі Генрі!» - співчутливо міркував Френк саме тоді, як зарипів засув на дверях його камери і на порозі з’явилася Леонсія.
Френк підвівся їй назустріч. Але вона не відповіла на привітання, а заторохтіла щось по-іспанському до начальника поліції, владно махаючи руками. Той урешті скорився й наказав наглядачеві перевести пеонів до інших камер, а потім знервовано й поштиво вклонився Леонсії, вийшов і зачинив двері.
Тільки тоді Леонсія впала Френкові на руки й захлипала на плечі в нього.
- Ото проклята країна, проклята країна! Тут нема справедливості!
Френк, тримаючи в обіймах вродливу дівчину, згадував Генрі в обшарпаному сомбреро й парусинових штанях, що на той час босоніж порпався в піску на Бичачому острові. Його дуже вабило до Леонсії, та він силкувався визволитись від неї, хоч йому не зовсім пощастило це зробити. Але все ж він настільки опанував себе, що озвався до неї голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.
- Тепер я нарешті збагнув одну річ,- сказав Френк зовсім не те, що промовляло його серце.- Коли б ваші одноплемінці вміли спокійно міркувати, замість того, щоб діяти зопалу, вони б споруджували залізниці та сприяли розвиткові своєї країни. Ось візьміть хоча б цей суд, який швидше скидався на гру пристрастей. Судді наперед знали, що я винний, і так жадали покарати мене, що навіть не захотіли морочитися з зайвим допитом, навіть не встановили моєї особи. Навіщо гаяти час? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли знаєш, то зайве марнувати час на пошуки.
Не слухаючи Френка, Леонсія схлипувала й поривалася пригорнутися до нього, поки він говорив, а коли скінчив, вона знов опинилась у його обіймах. Її губи тяглись до Френка і, раніш ніж він устиг опам’ятатись, притулились до його губ.
- Я кохаю тебе, кохаю,- прошепотіла вона крізь сльози.
- Ні-ні! - боронився Френк від тієї, кого найбільше прагнув.- Просто ми з Генрі занадто схожі один із одним. Ви ж бо кохаєте Генрі, а я не Генрі.
Леонсія випручалася з його обіймів, стягла обручку із свого пальця й кинула її на землю. Френк зовсім розгубився, бо не знав, що трапиться найближчої хвилини; від дальших несподіванок його врятувала поява начальника поліції, котрий, тримаючи годинника в руці, вдавав, ніби нічим іншим не цікавиться, крім секундної стрілки.
Леонсія гордовито випросталась і не втрималась лише тоді, як Френк знову надів їй на пальця обручку й поцілував руку, прощаючись. Перед дверима вона обернулась і безгучно прошепотіла: «Я кохаю тебе».
Рівно о десятій під бій дзигарів Френка виведено надвір, де стояла шибениця. На видовисько зібралася вся весела й гомінка людність Сан-Антоніо, не рахуючи мешканців поблизьких осель, а також Леонсії, Енріко Солано та його п’яти синів. Енріко і його сини, лютуючи, неспокійно походжали коло шибениці, а начальник поліції, мавши за спиною комісара й жандармів, сяяв наче діамант. Даремно намагалася Леонсія підійти до Френка і даремно родина вмовляла її піти геть. Даремно також її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, котру треба покарати. Начальник поліції зневажливо посміхнувся й звелів братися до страти.
Стоячи вже на помості, Френк відмовився висповідатись, сказавши по-іспанському священикові, що безневинна людина, яку мають повісити, не потребує посередництва, щоб перейти до кращого світу, та що посередники потрібні більше тим, хто вішає.
Френкові зв’язали ноги й заходилися зв’язувати руки, а кат держав напоготові зашморг і чорний каптур, щоб накласти їх на нього, коли це десь іздалеку почувся спів:
Попліч, спинами до щогли,
Даймо відсіч ворогам!
Майже непритомна з горя Леонсія, зачувши пісню, вернулась до
