Серця трьох - Джек Лондон
Минуло два дні. Метис-шкіпер, обстеживши узбережжя, привіз вістку, що чоловіків Солано немає вдома, і тоді Френк висадився на берег у тому місці, де вперше зустрівся з Леонсією. Ні дівчат із срібними револьверами, ані чоловіків із рушницями ніде не було видно. Скрізь панувала тиша, і єдина особа на березі - маленьке, обшарпане індіянське хлопча,- побачивши монету, радо погодилось віднести записку до молодої сеньйорити з великої гасієнди. Френк видер сторінку з записника й заходився писати: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана, і маю дещо переказати вам від нього...» Пишучи, він навряд чи думав, що прикрі події насуваються з такою самою швидкістю і в не меншому числі, як за його перших відвідин.
Він би страшенно здивувався, якби міг зазирнути за виступ скелі, на яку спирався, пишучи до Леонсії, що під той час, немов морська богиня, виходила з води, свіжа після плавби й купання. Але Френк спокійно писав, а індіянське хлопча стояло, захоплене цією операцією ще більше, ніж він сам. Отже Леонсія, обійшовши скелю, побачила його перша, і, насилу стримавшись, щоб не зойкнути з несподіванки, повернулася й кинулась навтіки у зелені зарості.
Френк відразу здогадався, що Леонсія десь поблизу, коли почув її крик уже з гущавини. Записка й олівець упали на пісок, а він метнувся на крик і зіткнувся з мокрою напіводягненою дівчиною, що, нажахана, втікала від чогось із заростів. Не збагнувши, що Френк прийшов їй на допомогу, Леонсія знову крикнула.
Вона стрілою промчала повз Френка, мало не збила з ніг індіянського хлопчину й спинилася аж на піску. Тут вона побачила, що перед нею не новий ворог, а рятівник.
- Що з вами? - занепокоєно спитав Френк.- Чи не забились ви часом? Що сталося?
Вона показала на своє голе коліно, де з двох маленьких ранок виступили крапельки крові.
- Гадюка,- мовила вона.- Та, що жалить на смерть. За п’ять хвилин я стану трупом і радію з цього, бо ти не краятимеш більше мого серця.
Леонсія докірливо тицьнула в нього пальцем, розтулила рота, щоб проклясти його, але не змогла вимовити й слова і непритомна впала на пісок.
Френк тільки чув про гадюк Центральної Америки, але те, що він чув, було жахливе. Розповідали, ніби навіть мули й собаки, що їх укусив маленький плазун, гинули в страшенних муках менше як за годину. Немає нічого дивного, що вона зомліла, думав Френк, бо отрута починає діяти неймовірно швидко. Його знання про лікування гадючих укусів було таке саме мізерне, як і про самих гадюк, але в голові йому промайнула згадка, що треба притиснути артерію вище вкушеного місця,- тоді обіг крові припиниться, і отрута не дійде до серця.
Френк витяг хусточку, обв’язав дівчині ногу над коліном, підсунув під вузол тріску, що трапилась на березі, й туго скрутив хусточку. Далі, знову ж таки роблячи те, що чув від людей, він видобув з кишені ножа, розкрив його, обпалив сірниками лезо, щоб не внести зарази, і обережно, але безжально надрізав шкіру там, де видно було сліди гадючих зубів.
Френк був хтозна-який наляканий, він гарячково поспішав, боячись, що ця прекрасна дівчина зараз почне конати. Він чув, що коли вкусить гадюка, тіло дуже швидко напухає і стає мов подушка. Не скінчивши ще різати, Френк уже зважив, що робити далі. Найперше він висмокче отруту з рани, наскільки зможе, а потім запалить цигарку і гарячим кінчиком припече вкушене місце. Та поки він орудував ножем, дівчина заворушилася.
- Лежіть тихо! - наказав Френк, бо вона сіла саме тієї миті, як він хотів був висмоктати отруту.
У відповідь Леонсія дала йому своєю маленькою ручкою доброго ляпаса. А тим часом з заростів вискочив індіянський хлопчик і, пританцьовуючи та вимахуючи гадючкою, яку він тримав за хвіст, почав радісно вигукувати:
- Лабарі, лабарі!
Від цих слів Френка пойняв ще більший розпач, і він суворо сказав:
- Лежіть тихо, не можна гаяти ні хвилини.
Але дівчина не чула, що він каже. Вона втупилася в мертву гадюку, і їй полегшало на серці, хоч Френк цього не помітив. Він знову схилився, наміряючись і далі лікувати дівчину.
- Що ти робиш? - крикнула вона.- Це ж лабарі, до того ж маленька і ще не має отрути. Я гадала, що то отруйна гадюка. Маленькі лабарі дуже схожі на них.
Леонсія відчула, що нога в неї геть затерпла, бо туго скручений жмут майже припинив кровообіг. Вона опустила очі й побачила Френкову хусточку.
- Навіщо ти перев’язав мені ногу? - зашарілась дівчина.- Це ж бо тільки маленька лабарі.
- Але ви самі сказали, що це гадюка,- виправдовувався Френк.
Леонсія затулила лице руками, та все одно видно було, що їй соромно, бо в неї аж вуха почервоніли. А проте Френк міг би заприсягтися, що вона сміялася, коли то був не істеричний сміх. І аж тепер уперше зрозумів, яку мороку взяв він на себе: надіти їй на пальця обручку іншого чоловіка. Однак він рішуче поклав собі не піддаватися її чарам і сказав:
- А тепер, гадаю, хтось із ваших продірявить мене кулями за те, що я не вмію відрізняти лабарі від гадюки,- гірко мовив він.- Можете запросити для цього когось із ферми, якщо вам самій не кортить пристрелити мене.
Але дівчина, мабуть, не чула його. Легко й граційно схопившись із землі, чого й треба було сподіватися від такої стрункої та гарної істоти, вона заходилася тупати по піску.
- Нога мені затерпла,- пояснила вона, сміючись і цим разом не ховаючи вже обличчя.
- Ви поводитеся просто ганебно,- сердито накинувся на неї Френк.- Ви гадаєте, що то я вбив вашого дядька.
Леонсія зразу перестала сміятися, зблідла на виду, нічого не відповіла йому і, нахилившися, пальцями, що тремтіли від гніву, почала
