"Барабашка" ховається під землею - Нестайко Всеволод

На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.

— Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, — шепнув професор.

Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.

— Це сталося тут, — шепнув професор, — ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.

Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.

Рушили далі.

Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п'ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.

Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить — і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.

Капітан скочив уперед:

— Стій! Стрілятиму!

Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.

Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.

Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори — жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло — капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.

— Назад! До дверей! — вигукнув капітан. Вони кинулися назад.

— Ще якийсь вихід є? — спитав капітан.

— По-моєму, ні, — сказав професор. — В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!

— Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, — сказав капітан. — Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…

Розділ XXVII

Вона усміхнулася крізь сльози

— Чуєте? — пошепки спитав капітан Попенко.

— Наче хтось заплакав… — прошепотів Василь Сергійович.

— Вмикайте ліхтар. Ходімте.

Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.

Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.

Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками "шахтаря" у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.

— Іро! Що з вами? — вигукнув капітан Попенко.

— Ой! Це ви?! — скрикнула дівчина. — Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..

І вона знову гірко заплакала.

— Що? — здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.

— Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, — крізь сльози причитала дівчина.

І раптом…

— Ой!.. — скрикнула вона. — Бережіться!

Але було вже запізно.

Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар.

І запала темрява.

— Стій! Стій! Стрілятиму! — тріснув постріл, посипалася земля.

Капітан Попенко стріляв угору.

Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:

— Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.

— А ви хто? — озвався капітан Попенко.

— Як — хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.

— А де той, що на вас ліз?

— Як — де? Лежить отут-о. Відпочиває.

— У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.

— Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.

— А ви звідки знаєте, хто я?..

— А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.

— Молодці хлопці! — сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. — А як же Помпочка, пане Бодня?

— А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.

— Пощастило.

— Отож-бо… Ну, все. Зв'язати я його зв'язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана…

О! І дівчина знайшлася? — він посвітив ліхтарем у нішу. — І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?

Вона усміхнулася крізь сльози.

Розділ XXVIII

І тут задзвонив телефон…

— Мовчать. Обидва, — капітан Горбатюк зітхнув.

— Нічого, заговорять, — підбадьорив його Попенко. — Наберись терпіння.

— Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться…

Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?

— А що каже дівчина? Як вона пояснює?

— Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: "Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим".

— Як вона опинилася в підземеллі? — запитав Анатолій Петрович. — Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?

— Ні, — похитав головою Степан Іванович. — Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… "Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!.."

— А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?

— Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.

— Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.

— Конкурент? З іншої парафії?..

— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою.

— Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж.

— А що Лук'яненко про неї каже?

— Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.

— Ти його затримав?

— Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки — ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити — тоді ще можна думати…

— А крадіжка з льоху? — пожартував Анатолій Петрович.

— Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..

— Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?..

— Між іншим, — мовив Степан Іванович, — ти знаєш, що він їй іще сказав?

— Що?

— Що там хтось є, хтось живе…

— Де?

— У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.

— Ну, звісно, Гугнявий.

— Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було.

До речі, той "хтось" навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.

— А у Гугнявого була лопата? — запитав капітан Попенко. — Ти не пам'ятаєш?

— По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.

— Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?

— Напрошується висновок — він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.

— Правильно. Що ж до отого таємничого "хтося", то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…

— Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…

— Не виключай, не виключай, — кивнув Анатолій Петрович. — Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.

Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…

Горбатюк підняв трубку:

— Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! — він поклав трубку, очі його горіли. — Гугнявий хоче дати свідчення!

— Я ж тобі говорив! — вигукнув Попенко.

— Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: "Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!"

— От він і подумав їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?

— Авжеж, — кивнув капітан Горбатюк.

Була одинадцята година вечора.

Розділ XXIX

Капітан і Королева

Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою "Адидас", притороченою до багажника.

— Не хвилюйтесь, приїде, — заспокоїв його капітан Горбатюк.

— Уже ж десять хвилин на п'яту, — постукав професор нігтем по склу годинника.

— Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, — Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. — Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.

Вже двічі біля "Барабашки" пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис "Зачинено", їхали далі.

— О! А ви боялись, — сказав капітан.

Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі.