"Барабашка" ховається під землею - Нестайко Всеволод

Що ближче підходили, то повільніше посувалися. І раптом завмерли, затамувавши подих. За склепом чулося якесь шарудіння, тріщали гілки. Там хтось був!..

Чекання ставало нестерпним. Ще мить — і ноги самі рвонуться навтіки…І тут із-за склепу з'явився… капітан Горбатюк.

— Ой! — вигукнули Женя й Вітасик водночас і вражено, і радісно.

Капітан кинув на них погляд і теж здивувався:

— Ти диви!.. Кого-кого, а вас я тут зустріти аж ніяк не сподівався. Ви чого тут?

— А ми тут дачу будуємо, — сказав Женя.

— А-а… — промимрив Вітасик.

— Чого раптом?

— Ой, тут таке робиться! — схопився за щоку Женя.

— Така химерія! — і собі схопився за щоку Вітасик.

— Знову химерія? Ну, ви просто ловці неймовірних таємниць! Що ж цього разу?

— "Барабашка!"

— Що ховається під землею!

І хлопці, захлинаючись, почали розказувати про таємниче зникнення продуктів із бабиного льоху, про професора Барабаша, якого знайшли отут із пробитою головою, про Глухонімого "продавця долі", до якого літня володарка іноземної автомашини говорила звичайною мовою в придорожньому кафе "Барабашка"…

І, нарешті, про квитки у театр, які невідомо яким чином опинилися в льоху.

Капітан їх не перебивав, слухав мовчки, але видно було, що розповідь хлопців його просто-таки вразила.

І коли Женя простягнув йому квитки, він схопив їх так, наче то були не театральні прострочені квитки, а лотерейні, на яких випав виграш новенької машини.

— Ви собі не уявляєте, хлопці, які ви молодці! Як мені пощастило, що я вас зустрів! — не приховуючи хвилювання, промовив капітан, уважно розглядаючи квитки. — Так… на п'ятнадцяте, неділю… На балет "Лісова пісня". Партер, третій ряд, дванадцяте і тринадцяте місця… Не використані… Та-ак… У льоху, значить… Інтересно!.. А опишіть-но, хлопці, детальніше вашого "продавця долі".

Хлопці не шкодували фарб і емоцій.

— Так… Широкоплечий, кажете, майже квадратний?.. Обличчя широке, вилицювате?.. Руки довгі, могутні, долоні широкі?.. Все широке?.. Дуже сильний?.. Чудово! Чудово, хлопчики мої дорогі!.. Здається, це він.

— Хто?

— Той, кого я шукаю.

— А чого, до речі, ви тут опинилися? Ви що, його знаєте, Глухонімого? Це злочинець?

— Думаю, що злочинець. Знати поки що не знаю. А опинився тут через професора Барабаша, через ту його травму.

— Професор заявив у міліцію? — спитав Вітасик.

— Ні, не професор. Його дружина. А професор чогось не хоче мати справу з міліцією.

— О! От бачите! Підозріло? Правда? — вигукнув Женя і, стишивши голос, сказав: — А може, професор і є "барабашка"? Га?

Капітан усміхнувся:

— Не думаю. Навряд чи "барабашка" дозволив би себе вдарити по голові, а тим більше втратив би свідомість. Професор справляє враження абсолютно нормальної людини, хоча й не позбавлений дивацтв… А давайте-но уважно оглянемо цей склеп. Дружина професора запевняє, що чоловік був перемазаний землею, до того ж свіжою, наче його щойно витягли з ями.

Капітан і хлопці почали уважно обстежувати склеп. Бур'яни й трава навколо були прим'яті, де-не-де валялися кавалки землі, але вхід у склеп був надійно зачинений — іржаві залізні візерунчасті двері кілька разів переплетені й закручені грубим дротом-катанкою Зайти туди було неможливо. Всі могили ні цьому кутку кладовища поросли високою травою Ніяких ям, тим більше свіжих, не видно. Звідки міг вилізти професор, або звідки його витягали, було неясно.

— Ну що ж, ходімо тепер глянемо на ваш таємничий льох, — сказав капітан. — Точніше, їдьмо.

На вулиці біля кладовища стояв мотоцикл з коляскою. Хлопці його не помітили, бо заходили з протилежного боку.

Тато був дуже здивований, коли побачив, що під'їздить мотоцикл, за кермом якого сидить капітан Горбатюк, з ним, обхопивши його руками, Женя, а в колясці — Вітасик. Хлопці сяяли.

— Доброго вам дня! Помагайбі! — привітався капітан, зупиняючись.

— Здрастуйте! Здрастуйте! — залунало звідусіль Всі з цікавістю позирали на капітана.

— А ми про вас… здрастуйте… якраз згадували! — вигукнув тато. — Ви що — телепат?

— Збіг обставин. Приїхав подивитися на місце події, де вашого зниклого професора знайшли… А тут хлопці мені понарозказували такого, що хоч починай нову неймовірну справу.

— Так-так, — підхопив тато. — Чудеса, та й годі!

— Хочу на ваш таємничий льох глянути.

— Ех!.. А баба ж у Соколівку поїхала. Повернеться години за три, а той більше. А ключ же від льоху десь у неї. Та й незручно без господині… — тато розвів руками. — Не знаю, що робити. А треба ж було б, щоб ви глянули.

— Ну, гаразд, іншим разом… Три години чекати, на жаль, не можу. І так ледве вирвався. Справ — вище голови. Але, якщо можна, хотів би трохи з вами побалакати, — звернувся капітан до тата. — Не будемо людям заважати.

— Будь ласка! Будь ласка! — тато обняв капітана за плечі і повів у садок баби Секлети.

— Дребедєнь! — сказав Андрій.

Та й інші "люди" скривилися невдоволено. Вони були б не проти, щоб їм заважали. Кожному ж цікаво послухати, коли йдеться про щось загадкове.

Але розслідування кримінальних справ не терпить привселюдності.

Женя й Вітасик, оскільки їх не запрошували, підходити не наважились, спостерігали здаля. Тато розмахував руками, а капітан щось записував.

Настрій у хлопців був піднесений. Раз за діло взявся капітан Горбатюк — все буде гаразд.

Розділ XXI

Питання… питання… А відповідей нема

— Ти все-таки гадаєш, що його вбили? — похитав головою капітан Попенко.

— Не виключаю можливості, — зітхнув Горбатюк. — Коли Ірина побачила квитки, так розхвилювалася, що не могла тримати себе в руках — заплакала, просто-таки забилася в істериці: "Це вони, це вони!.. Він мені їх показував… Третій ряд, дванадцяте й тринадцяте — улюблені мої місця… Боже мій! Його вже нема. Його вбили, його закопали там, у погребі!..". Я ледве переконав її, що це абсолютно неможливо, що льох належить старенькій бабусі, яка ніяких зв'язків із кримінальними елементами не має, що якби вона була причетна до злочину, то б ніколи не сказала про квитки, не віддала б їх стороннім людям. Іра вимагала, щоб я негайно відвіз її туди, в Завалійки, вона сама хоче на все подивитися, серце підкаже їй, де шукати. Я знову таки ледве відрадив її, кажучи, що це тільки зашкодить слідству.

— А як ти зв'язуєш випадок із професором, Глухонімого, Жору Лук'яненка, оті квитки?

— Поки що зв'язати важко. Але чогось певен, що у професора була сутичка саме з Глухонімим. Найцікавіше — це зустріч Глухонімого у придорожньому кафе "Барабашка" з літньою дамою в джинсах. Я майже певен, що то Мадам Дисконт.

— Шкода, що ніхто не звернув уваги на номер її машини. Хоча б марку знати.

— Буду звертатися до автоінспекції. Колір світлий, за описами хлопців і Василя Сергійовича Киселя, думаю, встановити все-таки можна буде.

— Зараз стільки тих іномарок! Якби це було років п'ятнадцять тому, було б легше, а тепер…

— Все одно можна. І не так багато літніх дам водить такі машини.

— А якщо власник її чоловік? А вона водить за дорученням.

— Все одно можна встановити. Морока, правда, але можна.

— А що ти думаєш про професора Барабаша? — запитав Анатолій Петрович. — Чому він відмовляється, як ти вважаєш, говорити правду? — Оцього я не знаю, — знизав плечима Степан Іванович. — Це для мене загадка. Людина він вочевидь неординарна і досить дивакувата. Але не боягуз. Залякати його, гадаю, не могли.

— Та висновок про зв'язок його з Глухонімим напрошується сам собою. По-перше, професор перервав розмову з тобою, щойно ти згадав про Глухонімого, про його участь у крадіжці експонатів етнографічного музею. По-друге, Глухонімий з'являється наступного дня на кладовищі, на місці, де знайшли непритомного професора. Очевидно, він або щось там загубив, або хотів щось перевірити, та й узагалі злочинця, як відомо, тягне на місце злочину…

— А що ти скажеш про того амбала, що побив Васю Забарила?

— Чесно кажучи, так, як його описав Вася, він нагадує Глухонімого.

— Але ж він розмовляв з Васею…

— А чи не Гугнявий це?

— Чому ж Вася не звернув уваги на його гугнявість? Це перше, що впадає у вічі.

— А може, навмисне? Він же страшенно боїться, як ти кажеш…

— Тоді чого він узагалі прийшов до мене? Логічніше було б, якби не прийшов, коли боїться. Безпечніше.

— А не здається тобі, що він виконував чиюсь волю?

— Взагалі-то мені його позиція була підозріла з самого початку. Я ж тобі говорив.

— І що ж ти думаєш робити перш за все? — запитав Анатолій Петрович.

— Завтра зранку поїду знову в Завалійки. Треба детально оглянути той льох. Ніяк не можу збагнути — яким чином театральні квитки Жори Лук'яненка опинилися там. Причому не одразу, а через кілька днів після його зникнення.

— Ну, а я зв'яжуся з хлопцями з автоінспекції. Постараюся розшукати ту літню даму з "Барабашки", володарку світлої автомашини невідомої іномарки.

— Одне слово — питання, питання, а відповідей нема, — зітхнув Горбатюк.

— Нічого! Рано чи пізно — будуть, — намагався підбадьорити його капітан Попенко.

— Пізно — це не вихід… Я не можу забути очей її… коли вона плакала…

Розділ XXII

"Барабашка" виявляє агресивність

Того ж таки дня, коли Женя й Вітасик зустріли на кладовищі капітана Горбатюка, їх чекала ще одна несподівана зустріч. Попри всі намагання екскаваторника Андрія та його товаришів покласти фундамент за один день, їм це аж ніяк це вдалося. Бо ж працювали вони уривками, поєднуючи будівництво з виконанням різних сільськогосподарських робіт. Добре, що хоч жнива ще не почалися. Але все одно: раз у раз хтось приїжджав на мотоциклі з наказом — то щось навантажити, то вирити якусь яму абощо. Й Андрій чіпляв ковша і чихчихав виконувати наказ.

— Дребедєнь! Завтра закінчимо Не хвилюйтесь, — побачивши, що не вправляється, сказав нарешті надвечір Андрій.

Довелося татові знову схиляти голову перед бабою Секлетою.

— Та ночуйте, які там розмови, — махнула баба рукою. — Я ж вам кажу, мені ще краще. Веселіше, бо так нікому і слова сказати.

Вони сиділи в саду й вечеряли, аж раптом у хвіртку зайшла з вулиці якась незнайома дівчина — гарна, з високим чолом і великими блакитними очима.

Побачивши тата і хлопців, вона розгублено спинилася:

— Пробачте… а баба Секлета тут живе?

— Тут, заходьте, — сказав тато й гукнув: — Бабусю, до вас!

Баба Секлета, що саме несла з хати гарячий чайник, з'явилася на порозі.

— Здрастуйте, бабусю! — тремтячим голосом сказала дівчина і раптом… заплакала.

Баба Секлета так і вклякла на порозі з чайником у руках.

— Що… що з тобою, голубонько?..

Тато підвівся з-за столу і підійшов до дівчини:

— Що таке? У чім справа?

Хлопці повитягали шиї.

Дівчина глянула на них крізь сльози, повернулася обличчям до баби Секлети:

— Пробачте, можна до вас?..Баба Секлета зрозуміла, що дівчина хоче поговорити з нею наодинці, й позадкувала з чайником у хату.

— Будь ласка! Будь ласка!

Дівчина переступила поріг.

Тато лишився на подвір'ї, розгублено поправляючи пальцем окуляри на носі.

Хлопці мовчали, перезираючись із татом.