Діти Безмежжя - Бердник Олесь
— Вже десять тисяч років… Ще одна зупинка… Знову пішла… Мільйон років! Знай наших!
— Ні, це неймовірно! — нервово сказав Ананій Шум. — І де вона тільки бере енергію?
Гримайло весело вигукнув:
— Всі жінки світу дають їй енергію… Е, Надю, я не помиляюся! Вона пішла далі?
— Пішла, — щасливо відповіла Надя. — Мільярд років!
На веранді запанувала тиша. Чутно було навіть схвильований подих Мані. І ось згасли екрани, розійшли-ся півсфери.
Похитуючись, вийшла з отвору худенька жінка. Гримайло підтримав її під руку, посадив у крісло.
— Ви були дуже далеко, — прошепотів академік.
— Так, — щасливо сказала Таня. — Це була подорож у Безмежжя…
— І ви що-небудь запам’ятали? — недовірливо запитав Шум.
— Дещо запам’ятала… Я розповім… Слухайте, друзі.
РОЗПОВІДЬ ПЕРША
— Я народилася в просторі. Я жила там. Була це гігантська штучна споруда на кілька кілометрів у діаме-трі. Її звали МС — Міжзоряною Станцією. На ній було небагато людей: мої батьки, ще кілька жінок і чоловіків і я.
Я — це дівчина-підліток на ймення Яра. Перші мої враження: яскраві зірки за оптичними отворами, кос-мічна тиша і квіти в оранжереї станції.
Минали роки. Станція повільно пливла навколо далекого Сонця поза орбітами останніх планет. Туманно згадую, що батьки мої та інші вчені станції досліджували структуру простору і тяжіння. А запущена була стан-ція так далеко в міжзоряний простір для того, щоб позбавитись хаотичного впливу багатьох великих планет.
Коли я виросла, мій світогляд почав різко мінятися. Екрани далекого бачення показували мені великі планети, рідну Землю, яка губилася в просторі за десять мільярдів кілометрів від станції, історію Сонячної сис-теми від того дня, коли почалася на Землі Космічна Ера.
Я була вражена неосяжністю життя па планетах. Якби ви мене попрохали розповісти про це тепер, я б не згадала подробиць. Хіба що окремі загальні обриси подій. Але в свідомості залишилася незміряна перспектива Еволюції, в якій брали участь міріади людств, поєднаних зримими і незримими нитями в часі і просторі.
Я знала, що раз на двадцять років до станції прибуває спеціальний корабель. Саме з цим кораблем я хоті-ла полетіти на рідну планету Землю, щоб побачити, відчути її життя, не на екрані, а безпосередньо, всім єством, щоб пожити серед буйних лісів, які я бачила у снах, щоб покупатися в бурхливих ріках, помовчати на вершинах білосніжних гір, серед льодовиків…
А тим часом я вивчала основи Знання, здобутого жителями системи Сонця за мільйони років розвитку, готувалася до великої дороги Буття…
— Пробачте, — схвильовано перебив Таню Сум, приклавши сухеньку руку до грудей, — пробачте, що втручаюся в таку цікаву розповідь. Але ваші слова дають змогу ствердити… що на інших планетах розумні іс-тоти є?
— Є, — радісно підхопила Таня. — Безумовно, є. Для мене, точніше для тієї дівчинки Яри, якою я себе відчувала, взагалі це не було проблемою. Це був просто загальновідомий факт. Адже я жила тисячу років напе-ред.
— І ви бачили тих істот, знали, на яких планетах що є? — недовірливо запитав Шум.
— Дещо запам’ятала, — сказала Таня. — Але дозвольте, я все підряд. Спочатку історію розвитку Космі-чної Ери на Землі. Я саме це вивчала дівчинкою і запам’ятала чіткіше. Слухайте ж.
Після перших знаменитих польотів навколо Землі, Місяця людство здійснило мандрівки до Венери і Ма-рса. Це не було так просто. Та епоха примусила переосмислити цілий ряд усталених поглядів на світ, на еволю-цію, на роль розумних істот у Космосі і, навіть, на взаємозв’язки різнопланетних цивілізацій. Я твердо знаю, що на Венері існувала дуже висока культура.
Вона була старіша від земної. Саме з жителями цієї планети були зв’язані всі спогади про зоряних при-шельців у далекому минулому. Отже, ваші гіпотези і видіння Заграви дуже справедливі. Далі. На Марсі життя існувало в стані своєрідної сплячки. Але супутники Фобос і Деймос були штучні.
Зачекайте, я згадую, яке було їх справжнє значення. Колись, мільйони років тому, па Марсі була висока цивілізація. Потім вона почала згасати. Чому? Розгадка була проста. Будь-яка обмежена система має певний енергетичний рівень, певний запас енергії для розвитку. І як не дивно, але саме від цього рівня залежить висота розвитку життя, цивілізації…
— Дозвольте, Таню, — злорадно-ніжно заявив Шум, — це вже щось антиеволюційне. Виходить, що всюди, на будь-якій планеті, життя дійде до певного рівня, і баста?!
— Ні, не виходить, — спокійно відповіла Таня. — Ви просто не дослухали. Так, сила, енергія планети не вічна. Вона колись витратиться. Еволюційний імпульс згасне. Але там, де є Розум людини, де Еволюція прийш-ла до високого рівня, розвиток не припиниться. Він може лише зупинитися на деякий час. Саме так було на Марсі. На двох гігантських супутниках марсіани зосередили найкращі свої досягнення. Там було зібрано ма-шини, мистецькі утвори, гігантські архіви Знання, зразки фауни і флори, їхні кібернетично-біологічні програми, які можна було б відновити в будь-якому світі.
Кращі марсіанські вчені готувалися до величного дня, коли було вирішено знову дати еволюційний ім-пульс планеті, щоб на ній почалося бурхливе життя на більш високій основі, ніж раніше. В цьому їм допомагала Наука Землі, Венери, Юпітера…
— Як, і Юпітера? — здивувався Сум. — Ви не переплутали?
— Ні, — усміхнулася Таня. — Я добре знаю. Школярі через тисячу років не дивувалися, вивчаючи дані про життя на будь-якій планеті. В майбутньому повністю восторжествували думки Ціолковського про неосяж-ність життя. Де є матерія — там життя. Життя — це все. Ми знали про безліч станів свідомості: від примітивної свідомості — здібності відбитку кристала — до абстрактного мислення розумних істот, від біологічної форми, побудованої земною еволюцією на основі киснево-вуглецевій, до вогняної фази високо-енергетичних істот, які були відкриті майбутньою Наукою…
Життя у високій, розумній формі було і на Венері, і на Марсі, і на Юпітері. Навіть на Сатурні, хоча і ни-жче, ніж на Землі. Форми на тих далеких планетах не мали нічого спільного з формами нашими. Цивілізація розвивалася там також іншими шляхами. Мистецтво, наука, техніка — все було іншим, незрозумілим, далеким від звичного розуміння. Але вчені Землі шукали і знаходили методи єднання. Адже і наш, і їх розум пізнавав одну й ту ж об’єктивну закономірність Всесвіту, одне і те Єдине Життя, яке об’єднувало собою все, на всіх планетах, хоч і в різних формах.
Мета різних цивілізацій була єдиною, спільною — якнайповніше відтворювати в свідомості Безмежність, іти Шляхом Пізнання до безперервного Синтезу.
Отакі загальні ідеї залишилися в моїй свідомості. Але подробиці я забула. Запам’ятала ще свій політ до Землі. Хвилюючі часи. Атмосфера любові і дружби. Велика, вічна радість Пізнання. Я не пам’ятаю печалі, пе-симізму, ненависті. Мені дуже припали до серця прості морально-етичні основи тодішнього життя.
Наприклад, дуже широко була розповсюджена анонімність дій, творчості.
— Яка анонімність, що ви?! — вигукнув розгублено Лисиця.
— Я кажу про анонімність творчості, — відповіла Таня Райдуга. — В майбутньому люди не турбувались про славу. Вони працювали, творили так, як дихали, — не думаючи про подальшу долю свого творення. їх пра-ця залишалася для людей — і цього досить.
— Та і в нас безліч таких прикладів, якщо добре подумати, — сказав Гримайло. — Ми ходимо по асфа-льту, ми топчемо дороги, підіймаємось по східцях, живемо в будинках, їмо хліб чи плоди, одягаємось у хороші костюми, відпочиваємо у чудовому будинку відпочинку, а хіба задумується кожен з нас про те, хто асфальтував дорогу, хто сіяв хліб, хто шив костюм, хто мурував будинок? Ні. Ми творців не знаємо, а вони не кричать про це.
— Але ж багато ще бажання слави, виключності! — заперечила Таня.
— Так, — згодився Гримайло. — Це правда.
— А в майбутньому цього вже не було. Яке значення — хто писав пісню? Аби вона була мелодійною і прекрасною, і тоді вона ввійде в серця мільйонів, і частка душі творця стане нероздільною з слухачами. І чи варто знати, де живе художник, який він з себе і яке вбрання носить, якщо його картини змусили замислитись, полюбити природу, людей, переоцінити своє життя, вибрати шлях. Такий художник, його серце, його бачення світу стануть моїми, стануть мною. Це, власне, і буде Великим Синтезом, це і є основна мета, для якої існує мистецтво, культура, наука.
І ще я згадую важливу рису тодішнього суспільства. Широке допущення різних поглядів, велику терпи-мість. Тоді вважалося аксіомою, що Пізнання людини обмежується Безмежністю. Ця формула відкривала нео-сяжні обрії для проникнення в сфери невідкритих глибин матерії, не закривала жодної можливої стежки, це створювала жодної догми. Люди твердо пам’ятали, що Буття — це плинний процес, вічна зміна, а тому створю-вати консервативні погляди і рамки — значить іти супроти еволюції.
Мораль ґрунтувалася не на страху перед неіснуючим богом, не на умовних схемах, а на принципі великої Єдності Життя. Кожна людина — частка неосяжного людства, її історія починається не тоді, коли вона вперше пригортається до грудей матері, щоб напитися животворного молока, а у Вічності, її походження сягає в глиби-ну мільйоноліть, коли серед космічної безодні формувалися сонця і планети… Людина — це Людство, ось яка була основа майбутньої моралі. Діючи на благо всіх, ти дієш і для себе, діючи проти всіх— ти дієш проти себе. Всесвіт існує на принципі еволюції, розвитку, прогресу, він вміщує в себе всіх, отже, прогрес відбувається ради всіх. А хто діє з позицій егоїзму, той протиставляє себе всій еволюції, всьому безмежному Всесвіту… Ще й досі пам’ятаю приклад, який наводила мені мама в дитинстві. Рибка, що пливе за течією ріки разом із своїм косяком, використовує кілька сил — свою, всього косяка і ріки. А та, що пливе супроти течії, мусить перебороти рух своїх товаришів і могутній плин ріки. Рух рибок ототожнювався з поступом людства, а течія ріки — з еволюці-єю. І не знаю, як для вас, а для мене тоді такий приклад був дуже яскравим…
Або ще один цікавий спогад. Ми ще й досі говоримо про подолання Природи, про підкорення Природи, про загнуздання Природи. В майбутньому цього не було. Треба згадати, що ми самі Діти Природи, отже, не змагатися з нею необхідно, а допомагати їй.
