Основи суспільності - Франко Іван

Нестор, для котрого тема про кількість його грошей була, може, ще страшнішою від теми про смерть і страшний суд.

Ну, ну! Зо мною не потребуєте в піжмурки гратися! Я знаю добре, які ви гроші маєте, і кажу вам ясно і виразно, що вважаю ті гроші, всі, кілько їх є, за власність вашого і мойого сина.

Пані Олімпія сказала ті слова з крайнім напруженням, понуривши голову вниз, глухим голосом, мов не хотіла ані чути, ані бачити вражіння, яке вони зроблять на о. Нестора. Се була її остатня карта в тій смілій грі. Відкриваючи її, вона знала, що тут або пан, або пропав, що повороту для неї вже нема. І для того, висказавши їх, сама тепер мов задеревіла в німій ожиданці того, що скаже о. Нестор.

— Ніколи сього не буде! — вирвалось майже мимоволі з уст о. Нестора не внаслідок застанови, а немов голосна луна всього того чуття, яке він віддавна мав до Адася.

Пані Олімпія ще глибше похилила голову, немов і ждала такої відповіді, і ледве чутним голосом запитала:

— Чому?

— Тому... тому, що я не хочу і не дам!

— То не рація.

— Бог би мене подвійно покарав! Раз, за те, що ті гроші... адже се ціна моєї душі, мого життя! Адже се кров! Кров тисячів бідних людей, піт людський, котрий я нагромадив і котрий упаде на мою душу. Ні, не хочу сього! Зверну їм се, зверну все до остатнього гроша!

— Що се ви плетете? Кому звернете? — з погордою і затаєною лютістю говорила пані Олімпія, знов звільна випростовуючись. Та о. Нестор мов і не чув її.

— А по-друге, тому, що ваш Адась...

— Ваш, ваш! — скрикнула пані Олімпія.

— Що ваш Адась зовсім не такий чоловік, щоб я міг зі спокійним сумлінням віддати в його руки ті гроші.

. — Так кому ж ви їх віддасте?

— Я вже знаю кому! О, не бійтеся! Я вже знаю!

— Нікому їх не дасте! — твердо і різко замітила пані Олімпія. — Не маєте права! Вашому синові грозить банкротство, позбавлення всього маєтку, а ви з якимись фантастичними думками носитесь.

— О, мої гроші не вийдуть йому на добро! — злорадно скрикнув о. Нестор.

— Нехай вас про се голова не болить! — відрізала пані Олімпія. Звір у її нутрі почав знов ворушитися і гарчати.

— Позвольте, пані... ви тепер троха теє... троха роздразнені... чи невиспані... чи що. Може б, ми ліпше відложили сю розмову на інший час?

І о. Нестор, говорячи се, піднявся з фотелю і почав очима шукати свого капелюха і палиці, щоб вийти з сього покою, котрого притемнений простір і сперте, душне та гаряче повітря давили його, запирали йому віддих у груді, наповнювали його душу ще більшою тривогою. Та в тій хвилі на подвір'ї почувся туркіт легкого візка і голосний стук кінських копит. Пані Олімпія поспішно виглянула крізь вікно, відхиляючи ролету, і радісно скрикнула:

— Ах, Адась!

А потім, обертаючися до о. Нестора, строгим, розказуючим тоном сказала:

— Ні, заждіть! Мусите розмовитися з Адасем! Що против нього маєте, скажіть йому в очі, а справу треба вияснити. Нехай хлопак дармо не надіється, коли нема чого.

— Але ж я... Та хіба я!.. — почав було ремонструвати о. Нестор, котрому сподівана стріча з Адасем була дуже немилою. Але пані Олімпія майже силою посадила його назад у фотель, шепнувши рішучо і енергічно:

— Не робіть комедії!

А відтак, ідучи до дверей і простираючи руки, скрикнула другий раз:

— Ах, Адась! Ну, що ж? Ти сам?

VI

— Добрий день мамі! — сказав Адась, поспішно входячи до покою. — Ах, і отець Нестор тут! Добрий день, добрий день!

І Адась подав руку о. Несторові, що, недвижний, блідий і немов остовпілий, сидів на кріслі. Адась навіть не дивився на нього, а привітавшися з ним, зараз, панським звичаєм, обернувся до нього плечима і почав розмовляти з матір'ю.

— Знає мама? Вчора в касині грали ми до третьої. Я виграв 50 гульденів, ну, розуміється, пустив їх зараз уночі з товаришами. Чудесна компанія була: Едзьо, і Долько, і Тадзьо, потому прийшли ще Фонсьо і Мілько. Чудесно провели ми ніч. Сьогодні всі п'ять будуть у мене на обіді, а потім у мами на гербаті.

— Як же ж се ти сам без них їдеш? Адже ж уже пора обідати, — промовила пані Олімпія, котрої лице роз'яснилося на вид сина і котра відразу, бачилось, усею душею ввійшла в круг його інтересів.

— Вони їдуть. Тілько я випередив їх, щоб могти на хвильку вступити до мами. Може, тут у мами з запасами не теє... То я там дещо накупив, зараз знесуть.

— Добрий мій! — півголосом сказала пані Олімпія, обіймаючи його голову і цілуючи його в чоло.

— Ну, що там! — сказав Адась, злегка відсторонюючи маму. — Нема про що й говорити. А як же ж тут мама жиє?

— Нічого, якось дихаємо. От ми тут власне з о. Нестором дещо про тебе балакали.

— Про мене? — здивувався Адась і, обернувшися на одній нозі, поглянув згори вниз на о. Нестора, що, видимо, затремтів, почувши, як названо його ім'я. — Що ж ви таке про мене балакали?

— Про твою будущину, синку. Адже ж ти знаєш, що о. Нестор — твій батько.

— Що мама дурниці говорить! — фукнув Адась.

— Ні, синку, не дурниці! Я вже давніше призналась тобі до сього гріха і тепер признаюсь при нім самім. Спитай його, коли хочеш. Гнівайся на мене за се чи не гнівайся, а що сталося, те вже не відстанеться. Та представ собі, о. Нестор чується близьким смерті, а не хоче сповнити свого остатнього обов'язку зглядом тебе.

— А то якого?

— Не хоче тобі записати свого маєтку.

— Ну, отче, се дуже негарно з вашого боку. Коли я ваш син, то кому ж ближчому ви можете лишити свій маєток? І кому потрібнішому?

І Адась став перед о. Нестором, прибравши комічно поважний вид. Його невеличка фігурка з рідким уже, на дві половини розділеним і гладко прилизаним волоссям, невеличкими блідо-рудими вусиками, одягнена в модний гарнітур, з рубіновою шпилькою в краватці, виглядала мов з воску виліплена кукла. В сірих очах видно було втому, пересит життям і цинізм. На гладкому низькому чолі ніяка поважніша думка не лишила сліду, а на устах грав легкодушний усміх. Слова матері о тім, що о. Нестор є його батьком, не зробили на нього ніякого вражіння. Він підозрівав, що його мати грає сю комедію з тупоумним старцем в тій цілі, щоб склонити його до уложення заповіту на його користь, і для того взявся по-свойому піддержувати її роль.

— Ах, отче, якби ви знали, як я потребую грошей, багато грошей! — говорив він патетично. — Адже ж гляньте на мене! Я молодий, гарний, жити хочеться, гуляти хочеться... Коли йду вулицею, всі дівчата до мене всміхаються. Щастя, розкіш і радість з кождого вікна манять мене до себе. Музика, вино, карти, товариство... ну, чого ви так скривились? Певно, ви, яко старий целебс, того не розумієте. А все-таки не бійтесь! І ви в молодших літах потрафили дещо! Вже коли ви з моєю мамою дійшли до ладу...

О. Нестор не видержав. Ся цинічна бесіда молодого панича збентежила його душу, відкликнулась в ній усею силою обурення, на яке тільки він був спосібний. Зірвався зі свого місця, випрямився перед Адасем, вищий від нього о цілу голову, і, хоч увесь тремтів, мов тростина на вітрі, крикнув, задихаючись:

— Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не розумієш! Не смій жартувати з матері і... і...

Та тут не стало в нього сили. Нерви взяли своє. Він оп'ять упав на крісло, похилив голову і, закриваючи лице долонями, захлипав, як дитина.

Адась стояв на місці. Цинічний усміх не щез з його лиця при тім вибуху о. Нестора, першім вибуху, який від давніх-давніх літ з ним притрафився.

— Ого-го! — мовив він насмішливо. — Шановний татко аж тепер пригадав собі, що має дитину, і хоче зо мною обходитися як з дитиною. Смію пригадати шановному таткові, що я вже давно повнолітній.

— Не клич мене татком! — сказав о. Нестор, перемігши трохи свій пароксизм.

— Чому ні? Коли се так, як мама мовить, то не маєте чого встидатися. Хіба я поганий син?

— Будь ти собі й найкращий, але я тебе не хочу знати!

— Е, так то зле не буде! — мовив Адась. — А втім, як Ваша воля. Поки живете, можете мене не знати, я о те не стою. Але при смерті раз тілько про мене згадайте, тоді, як будете робити свій заповіт.

— Ну, певно, що згадаю, — буркнув о. Нестор.

— І напишіть там пару слів.

— Певно, що напишу.

— Ну, а що напишете?

— Вже потому прочитаєш.

— Ні, я хочу тепер знати.

— А коли хочеш, так слухай. Із свого капіталу я зроблю фундацію для бідних. Для різних категорій: для хлопів, зруйнованих лихвою, для переступників, випущених із криміналу і позбавлених зарібку, для невлічимих хорих. Весь свій капітал на се оберну і додам у заповіті: "А коли б мій син, Адам Торський, або його потомки опинилися в котрій-небудь категорії тих бідняків, то перед усіми іншими мають мати першенство до запомоги".

— Щоб ви самі ще зійшли на неї, дорогий таточку! — скрикнув Адась. — Я надіюсь, що вам рука всхне, заким зможете написати такий заповіт.

— Як не зможу написати, то подиктую.

— Швидше занімієте.

— Вже я найду спосіб, щоб зробити те, що хочу. Але одно скажу тобі і твоїй матері: на спадок по мні не остріть собі зуби! Ніколи його не побачите!

— Побачимо, як воно буде! — промовила пані Олімпія, що весь час тої розмови між Адасем і о. Нестором сиділа при вікні, обернена до них плечима, а тепер знов обернулася лицем до о. Нестора.

Хвилю тривала понура мовчанка. Навіть Адась почув, що ціла та розмова була якась огидна, і перестав усміхатися. Шкаралуща чемної подоби, в котру ті троє людей досі старанно заховували свої властиві чуття, тепер, не знати для чого, раптом розскочилась, обпала і щезла і таєна досі ненависть, зажерливість та цинічна жадоба уживання чужим коштом виступила наверх. Серце о. Нестора ще щільніше замкнулося перед тими людьми, а заразом перший раз тепер в глибині його душі заворушилося те чуття, яке проймає подорожнього, що, вандруючи пустою лісовою стежкою, нараз попаде в середину вовчої тічки.

Та він потроху злякався й себе самого. Адже ж ті жорстокі брутальні тони, що вирвалися з його грудей при наляганнях пані і її сина, чи ж вони не були відгомоном його прив'язання до тих марних грошей, до тої непожиточної для нього мамони а ненависті до живих людей, близьких йому, зв'язаних з ним — нехай що тільки гріховними зв'язками? Тепер, після сеї розмови, зв'язки ті порвані, дальше супокійне життя його в сьому домі неможливе — се він ясно бачив і знов почував холодну тривогу дитини, котра серед ночі найдеться сама в густім лісі.