Основи суспільності - Франко Іван

Погляд його недвижно спочивав на одній луком зігнутій стебелинці, по котрій звільна та невпинно повзла товста зеленувата гусільниця, бажаючи добратися до сочистих листочків її цвітової корони, щоб її обгризти лакомими зубами.

"От так і по нас повзе та надвигається, що кому суджено!" — мигнуло в голові о. Нестора, і якась дрож пройшла по його тілі. Може, се було від холоду, що стояв у саду, від тої вогкості, насиченої запахом трав і цвітів, що клубилася в тіні вікових дерев; але о. Несторові зробилося моторошно. Душу його, зворушену розмовою про коваля, оця невинна гусільниця збентежила ще дужче. Він витріщив широко очі і вдивлявся. Гусільниця, мов під лупою, росла в його очах, робилася здоровенною та могучою, заслонювала і садок, і хату, і все своїм товстючим зеленкуватим тілом, грозила зажерти не пару листочків марного цвітка, але всі думи, всі помисли, всі бажання о. Нестора.

— От так повзе та надвигається, що кому суджено! — шептав він, тремтячи всім тілом, обнятий якоюсь спертою атмосферою мрій та привидів, з котрої силувавсь отрястися та прокинутись, але не міг.

Нараз стрепенувся. Тут же над його вухом роздався дзвінкий, різкий дівочий голос, пронеслися слова:

— Чого єгомость від мене хочуть?

Се була Маланка. Бистро підійшовши до затопленого в мріях о. Нестора, вона стала прямо перед ним, висока, струнка, у верхній половині облита ясним сонцем, а ногами потопаючи в тіні. Лице її, червоне, як калина, горіло здоровим рум'янцем, чорні очі палали якимось палким огнем, а рожеві губи, розняті при виголошуванні тих слів, просвічували до сонця, мов рубіни, коли о. Нестор, підвівши голову, поглянув на неї знизу вгору. Гарна була в отій білій сорочці, вишиваній на рукавах та на ковнірі, з отим червоним дешевеньким намистом на шиї, з отими важкими темно-каштановими косами, покладеними вінком довкола тім'я. Якоюсь свіжістю, здоровою та молодою силою пашіла вся її постать. О. Нестор мовчки дивився на неї, якусь хвилю не можучи отямитись, що йому з нею говорити і від чого починати.

— А... а... то ти, Маланко? Ото яка ти виросла... висока та гарна. Давненько я бачив тебе...

Маланка підійшла ближче і поцілувала о. Нестора в руку.

— Тато казали мені, що єгомость мають мені щось сказати? — промовила вона так само дзвінко і швидко і немов крихіточку сердито, як і попереду.

— Еге, так! Маю, маю... Але де ж твій тато? Де він подівся?

— Я дала їм троха пообідати, — мовила Маланка. — Бо там у вас, між великими панами, про нього, бідного, ніхто не дбає, чи їв він, чи ні.

— Ну, Маланко, сього не може ніхто казати. Твій тато ніколи мені не жалувався на те, щоб йому замало їсти давали.

— Чого ще єгомость захотіли! Щоб мій тато та жалувався! Адже ж він швидше з голоду згине, ніж би мав словом пожалуватися. Але його треба знати! Я знаю, що він голоден, по нім бачу, а проте ледво присилувала його, щоб дещо перекусив. Але говоріть, єгомость, чого вам треба від мене! Швидко мої господарі з церкви поприходять, то я не буду мати коли з вами балакати.

— Та то... я не від себе... то, властиво... — почав о. Нестор, видимо неприготований на таке пряме і різке питання.

— Щось вам, певне, тато говорили на мене! — перервала йому Маланка.

— Твій тато! На тебе! Маланко, бійся бога! Що ти говориш? Хіба ти не знаєш, що твій тато мало не молиться до тебе, так тебе любить?

— Е, любить, любить! — з нехіттю промовила дівчина. — А проте мучить мене своїми підозріннями та науками. Спокою мені не дає з тим вашим паничем. Раз щось я отак случайно сказала йому, що панич лазить за мною та навприкрюєся мені — се ще навесні було — і відтоді тато, коли тілько здиблються зо мною, все тілько про панича мене розпитують, так немовби силоміць хотіли мене попхнути йому на шию.

— Бійся бога, Маланко! Як можеш ти таке говорити? — з переляком скрикнув о. Нестор.

— Я вже колись-то сказала їм: таточку, як забагато солі в борщ кидати, то пересолиться. Не мучте ви мене з тим паничем, бо, бігме, більше вам ані словечка нічого не скажу.

— Отож-то бачиш, дитино моя, — сказав лагідно о. Нестор. — Се власне стривожило твого тата. Він так тебе любить, так тобі бажає добра, так турбується та побивається? щоб ти була щаслива. А коли ти йому таке сказала, то що він мусив подумати собі про тебе? Мусив подумати: "Ов, тут щось погано, коли моя Маланка не хоче мені нічого сказати!"

— Але що ж я маю йому казати, коли панич давно про мене й гадки не має і не дивиться в той бік, де я є?

— Що? Гадки не має? Не дивиться? — аж скрикнув о. Нестор, а в його зачудуванні чути було й примішку нетаєної радості. — А не брешеш ти, Маланко?

— Ні, єгомость, не брешу! Чого маю брехати? — щиро відповіла Маланка, дивлячись о. Несторові прямо в очі.

— В такім разі... Ну, але чому ж ти се не сказала татові, щоб він так не гризся?

— Як не казала? Сто раз, не раз казала: таточку, та буде вже вам з тим паничем! Зачіпав мене, а тепер, коли я йому раз-другий відповіла, дав мені спокій. Коли-бо мої тато такі, прости господи гріха, як той кліщ. Як уп'ється в одно місце, то вже там довбає і шемрає, доки його силою не візьмеш. Усе собі мусять щось такого найти, щоб мали чим гризтися. І що ж я тому винна? Що на те пораджу? Така вже їх натура.

— Ну, та коли ти правду мовиш, коли панич справді тепер тобі не докучає...

— Але божуся вам, єгомость, що не докучає! — скрикнула Маланка, вся спалахнувши, мов найчервоніша рожа.

— Ну, то слава тобі господи! То й добре. Я вже заспокою твого тата.

— Зробіть се, єгомостику, зробіть! Нехай він не турбується мною. Я вже не дитина, одурити себе не дам, а куди мене моє серце тягне, туди піду, хоч би там не знати що! — додала рішучо і, ще раз поцілувавши його в руку, бігцем скочила до хати. — Ось уже мої господарі йдуть! — додала біжучи. — Бувайте здорові, єгомость!

Ще тільки мигнула на перелазі її червона спідниця та вишитий рукав — і вона щезла, а тільки дзвінкий сріблистий сміх залунав на ввесь садок, сміх такий голосний, аж наче спазматичний, що о. Нестор аж стрепенувся та озирнувся довкола. Той Маланчин сміх дуже щось йому не подобався.

— Чи се вона з мене сміється? Глузує, що одурила старого? — проворкотів він. — Ей, небого? Щоб тілько ти сама себе не одурила!

І він, невдоволений кінцем своєї розмови, піднявся з місця, щоб іти геть із сього садка, не дожидаючись повороту Деменюка, та вже побачив його коваль Гердер, що разом з жінкою і сином власне вертали з церкви. Коваль зуздрів його ще від брами тим всевидющим господарським оком, котре відразу пізнає, де котрий камінчик, де котре полінце не так лежить, як уперед лежало. Хвилю він не то що не міг пізнати о. Нестора, а не хотів вірити, щоб се був він. Перша жінка промовила до нього напошепки:

— Йой, чоловіче! А се що таке? Чогось старий єгомость у нас у саду сидить!

— Ну, так що ж! Сидить, то нехай сидить! Злого чень нічого не робить.

— А се що його до нас привело?

— Зараз будемо знати.

І вони всі троє звернули до фіртки, ввійшли до садка і стежкою попрямували до о. Нестора, котрий, змішаний трохи сею стрічею і бачачи себе безпомічним без Деменюка, Постоявши трохи, знов сів на лавці.

— Слава Ісусу Христу! — повітав Гердер о. Нестора, здалека знімаючи шапку.

— Слава навіки, — відповів о. Нестор.

Жінка ковалева і Максим підійшли ближче і поцілували панотця в руку. Коваль не чинив сього, тільки, всміхаючися, говорив звільна:

— Бачимо і очам своїм не віримо. Що за рідкі гості на нашім обійсті!

— Перепрошаю, що так самовільно... Та, властиво, я не сам, а з Деменюком... Тут мене просив з його дочкою поговорити...

— З Маланкою?

— А так. Знаєте, старий Деменюк дуже її любить, трясеться над нею. Ну, а там щось панич...

— Е, що там панич! — з виразом легковаження промовив коваль і махнув рукою. — Доки Маланка у мене і доки сама чесна, то не має чого боятися, хоч би й сто паничів до неї підходило.

— Ну, таточку, хіба ж так можна говорити? — вмішався Максим у розмову. — Доки Маланка чесна! Ви ж самі дуже добре знаєте, що вона чесна і на ніяку підмову не піде.

— Що було, то ми знаємо, о кілько знаємо, — строгим тоном сказав Гердер. — А що може бути, сього при жіноцькім роді, синочку, ніхто знати ані зміркувати не може.

— Ти все своє, Іване! — з несмілим докором вмішалася жінка. — Нібито вже жіноцький рід якийсь не людський, а пташиний, що перхає в різні боки, так що й не зміркуєш.

— Та певно, що перхає! І бог зна куди залетить, коли її в клітці не тримати. Та про Маланку, панотче, можете бути певні. У нас їй нічого злого не станеться.

— Та я вже говорив з нею, — сказав о. Нестор. — Вона також впевнювала мене, що її тато дармо турбується, що панич їй зовсім не докучає.

— Я з ним колись-то переговорив пару слів по-приятельськи, — сказав Максим. — Адже ми оба разом до школи ходили, знаємося. То він мені дав слово честі, що нічого злого против Маланки не задумує.

— Я також колись-то говорив з ним розумне слово, — сказав коваль. — Вже що я там йому сказав, то нехай поміж нами й лишиться, але я думаю, що він Маланці дасть спокій.

— Ну, коли так, то можу бути безпечний, — сказав о. Нестор. — А то, признатись вам, я по розмові з Маланкою не дуже був спокійний. Щось у ній самій змінилося. Якась така зробилася різка, недоступна, все так виглядає, мовби з чимось таїлася.

— Ні, ні, панотче, можете бути спокійні! — сказав коваль.

— То добре. То дуже добре! Спасибі вам! — промовив о. Нестор, простягаючи йому руку і встаючи з місця. Коваль не взяв простягнутої руки панотця, але, всміхаючись, сказав до нього:

— Та сидіть іще, панотче! Куди вам спішитися?

— Треба йти! Засидівся. Де тілько той Деменюк так довго бариться!

— А де ж він?

— Та там у вас у хаті. Певно, з дочкою балакає.

— Ідіть до хати, жінко, та й ти, Максиме! — сказав Гердер. — Як Деменюк переговорить, що має сказати Маланці, то нехай виходить сюди!

Жінка і Максим пішли до хати, а коваль став перед о. Нестором, котрий оп'ять сів на лавці.

— Не гнівайтеся, панотче, — сказав коваль, — що я не взяв вашої руки, котру ви подавали. Я чоловік одвертий і не хочу ні з чим критися. Я не розумію вас добре. Недавно ви ганьбили мене як єретика, невірного і проклятого, а тепер подаєте мені руку. То я не хотів дотиком своєї руки споганити вашу святість.

В остатніх словах Гердера хіба глухий недочувся б гіркого насміху.