Основи суспільності - Франко Іван
Тут раз у раз, від ранку до пізньої ночі, сопів важкий міх, прискав огонь у горнилі, скакали зиндри з-під могучих ударів молотами, скрипіло залізо, гризене пильниками, оберталося точило під дашком, кружляла чарка горілки між веселою робучою компанією, ішли розмови, жарти, оповідання, чергуючись з палкою енергійною працею. Се справді була зброївня села. Тут виковувались усі оті лемеші, зубці до борон, серпи, коси та заступи, що опісля як піонери людської культури мали йти в широкі простори піль, риючи, дроблячи, валячи лавою та підгризаючи буйну ростинність людям на пожиток. Тут кувались вози, тачки та теліжки, підковувались коні та людська обув, щоб тим легше могли поборювати трудності, які сама земля, самі оті простори кладуть чоловікові при переході з місця на місце. Та й дерева, ліси, каміння, річка і вітер — ніщо не було безпечне перед отим гніздом голосної, шумної, загарливої праці. Тут виковувано сокири і топори, що, виострені на точилі, блискали смертельною погрозою до того лісу, що ген там далеко на узгір'ї дрімав, мов темна хмара, тужливо шумлячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибеллю, котрої насіння виковувала оця невеличка сільська кузня. Відси йшли в світ пили, свердли та долота, зладжені і виострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати їх залізними зубами людям на пожиток. Відси вийшли ті знаряди, що он там геть-геть унизу, за фільварком, де річка Торівка широким півокругом опоясує узгір'я, поклали поперек неї могучу греблю, зробили чималий став, побудували млин та запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона, щоб задармо обертала його колеса. І вітрові грозилася кузня, бо з неї, а не відки, виходили знаряди, що на дальших сугорбах узгір'я, схованих за краєм видокруга, поставили цілий ряд здорових вітряків. Одним словом — оцей невеличкий будинок, спертий на чотирьох стовпах, як баба-яга на костилях, був великою і могучою силою, котрої впливи йшли широко і далеко навкруги, ширше і дальше, ніж західний вітер міг донести відгомін стуку молотів та дзвенькіт ковадла, що в ній розлягалися.
А душею тої зброївні, тої могучої та плодотворної сили, осередком веселої та працьовитої компанії, що тут день у день збиралася, був сам коваль торський Іван Гердер. Чудна мішанина, що вдаряла кождого в його назві, в тім сполученні руського ім'я з прізвищем знаменитого німецького писателя, проявлялася в цілій вдачі, походженні і поглядах торського коваля. Його прадід був чистокровний німець, коваль, спроваджений з Саксонії ще дідом покійного графа Торського зараз в перших роках австрійського панування. Вже син того старого Гердера оженився з русинкою, дочкою одного заможного торського господаря, а наш Іван, хоч тямив про своє німецьке походження, вважав себе русином. Ще дід його покинув двір і осів у селі між господарями, хоч і не робив панщини; от тим-то й Іван Гердер почував себе зовсім мужиком, солідарним з рештою мужиків, і разом з ними стояв не то осторінь, не то в тихім ворогованні супроти двора. Була се приземкувата, коренаста та крепка постать. Густе довге волосся на голові, колись огнисторуде, почало вже сивіти, а великі довгі вуси, що закручувались аж за вуха, були білі, як сметана. Та проте Іван Гердер не мав іще й шістдесяти літ, а його голос, колір лиця, бистрота рухів виявляли в нім чоловіка незломної енергії, смілого та повного життєвої сили. Зі своєю великою круглою головою, здоровими зубами та міцними вилицями, з широкими плечима і мохнатими, звичайно при роботі аж по лікті позасукуваними та окоптілими руками — він подобав трохи на тих залізних баранів, котрими в старину штурмовано мури. Тій зверхній подобі, типово німецькій та з деякими Не менше типовими рисами українця, відповідала й вдача Івана Гердера. Здавалось, що вагання, нерішучість, слабість волі та розчаровання були зовсім недоступні для його вдачі. Невтомимий робітник, він був притім і солідний, незвичайно совісний робітник. Всякі противності не то що не знеохочували його, а ще й підбивали до боротьби та до праці. Натура наскрізь войовнича, він, проте, був добрим сусідом, веселим товаришем, любив жартувати та сміятися, і його кузня завдячувала власне тому його талантові своє оживлення і многолюдність. Люди йшли до Гердерової кузні мов по свячену воду: щоб віддихнути якоюсь свіжішою духовою атмосферою, покріпитись, розвести душу. Коваль бував замолоду далеко по світі, був чоловік письменний, знав незлічиму силу вигадок та оповідань і вмів оповідати їх з таким виразом, з такою особистою закраскою, вмів до кождої нагоди підібрати відповідну повість, з кождої повісті розвести такі думки та виводи, що люди слухали його без голосу, тільки цілим лицем ясніючи, цілою душею всміхаючись та радіючи, хоч і самі не знали чого. їх душі, вбогі та прибиті щоденним горем, та темнотою, та деморалізацією, чули в тім чоловіці живу течію власної думки, сильного характеру і живої своєрідної поезії, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радуватися, як молода ростина ясному та теплому сонцю весняному.
О. Нестор добре знав коваля Гердера ще з часів його молодості, та не любив його. Зачерствілій, хорій душі старого панотця було не до поезії здорових, хлопських натур. Він бачив у Гердері тільки одно — вільнодумця та єретика, та й то ще впертого, непоправного і войовничо настроєного, а затим подвійно небезпечного! І справді, найлюбішим полем думок, міркувань та мрій коваля Гердера, а притім полем, на котрім з усею силою проявлялася його войовнича натура, було поле релігії, церковщини, відносин попівства до народу. Хоча шкільна його освіта була дуже маленька, то все-таки він власною працею, читанням книжок і розмовами з різними людьми дійшов до таких думок, що геть-геть вибігали поза ті тісні рамці, в яких у нас немовби приписано, немовби богом самим установлено обертатися мужицькому розумові. Він виробив собі певний критицизм — спокійний, невизиваючий, та при тім і не трусливий та не уступчивий. Зі своїми єретичими поглядами він не ховався ані перед мужиками в кузні чи на ярмарку, ані перед самими попами. Правда, він так само критично відносився й до інших верстов та установ суспільних, загалом до всіх тих, котрих називав дармоїдами. І коли отак не раз у кузні, гримаючи могучим молотом о розпалене залізо, подразнений оповіданнями людей про різнородні кривди та утиски, коваль Гердер почне було зразу злегка, лагідно, напівіронічно, а дедалі з щораз більшим жаром та запалом перебирати різні болячки мужицького життя, різні недомагання мужицької думки, то голос його при тім стається міцний та дзвінкий, як наострена сталь, роздається чутно по́через стук молотів, стогнання міха, прискання іскор і скрип пильників і такими ж яркими, прискаючими іскрами западає в людські душі. Слухаєш його інколи в отій напівтемній кузні, що мала тільки одні двері, а ні одного вікна, і в уяві твоїй мимохіть встає картина широчезної дикої цілини, покритої буйною хоптою, лопушшям та кропивою. А по тій цілині якась таємна незрима рука веде плуг — нехитрий, звичайний хлопський плуг з добре насталеним блискучим лемешем і з таким же переднім залізом, що, немов півмісяць, одним острим рогом впивається в землю. І йде той плуг звільна, важко та рівно і невпинно, скрипить інколи в твердому грунті, хрустить лемешем о камінці та недогнилі пеньки, але йде все далі і далі, підриває коріння хопти, ломить цілину, вивертає за собою товсту рівну скибу. З Гердерової кузні йшли такі плуги, клалися такі скиби не тільки по оцих справжніх непереглядних чорноземних полях довкола, але також по запущеній, занедбаній цілині народної думки, народного духу.
— Знаєте що, Юрку? — обізвався о. Нестор, зупинившися перед ворітьми ковалевої фортеції, і, знявши капелюх з голови, краткованою хусткою почав обтирати піт, що густими краплями повиступав на його лиці, карку і величезній лисині, котрою світилося все його тім'я. — Ніяково мені йти на обійстя сего єретика. Недавно я ганьбив його і заказав йому, що доки не поправиться, то я й слова до нього промовити не хочу, а, ввійшовши на його подвір'я, я міг би його здибати, а тоді вже, звісно, прийшлось би говорити. Так чи не ліпше б ось що зробити? Я ось тут зажду, на вулиці, а ви підіть та й викличте свою Маланку.
— Та ні, прошу єгомостя, — відмовив Деменюк. — Коваль ще у церкві, я його бачив. А по церкві він, певно, піде до ради громадської. Прошу, най уже єгомость ідуть! Зайдемо в садок, там є лавка, то можуть єгомость сісти. А я Маланку зараз покличу.
— Дуже б мені не хотілося... Ну, та вже нехай... Бо ти знаєш, який се чоловік, отой коваль. І як таких людей земля свята носить!.. — воркотів о. Нестор, дуже нерадо вступаючи в ковалеве обійстя.
— Та що ж, прошу єгомостя! Видкося, на щось і їх пан біг потребує, коли їх держить на світі та й ще дає їм силу, веселість, здоровля, маєток та й ще от таких дітей, як Максим.
— А... Максим... Максим ковалів... Се справді добра дитина, славний хлопець. Але не ковалева се заслуга, ні! І не думай, щоб усе отсе бог йому давав за його заслугу. Ні, се тілько на пробу йому... та отямиться, чи скрушіє перед богом. До часу се все, Юрку, до часу! А мине час... не хочу пророкувати, але чую се... хто доживе, той побачить... Не може то бути, щоб бог не покарав такого грішника.
— Правду сказавши, прошу єгомостя, коваль дуже добрий і чесний чоловік, — несміло промовив Деменюк.
— Добрий і чесний! — скрикнув о. Нестор. — І ти се мовиш, Юрку? Як може бути добрим і чесним, хто в бога не вірує?
— І в бога він вірить, і молиться, се я добре знаю, — знов трібував сперечатися Деменюк, провадячи попід руку о. Нестора вузькою стежкою в садку, протоптаною серед високої трави, до лавки, що стояла під величезною розлогою грушею.
— Ні, ні! Не вірить він в бога! — змагався о. Нестор. — Бо якби вірив, то би слухав того, що бог приказує. А молиться тілько з гордощів, як той фарисей у Євангелії, щоб люди бачили.
Деменюк не змагався далі, але, посадивши о. Нестора на лавці в холодку, пішов до хати, щоб викликати Маланку. О. Нестор сидів, похиливши голову, руками опертий на паличці і без голосу шевелячи устами, немов в душі торочив і далі своє нарікання на ковалеву безбожність.
