Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- Я чудово вас розумію.

- І ви розумієте, що все це чисто умоглядно?

- Так, я розумію, що все це чисто умоглядно.

- Чисто умоглядно,- повторив Веммік.

- Уявіть собі, Піпе, що надмірні переживання й жах перед смертю трохи надвередили розум жінки, і, опинившись на волі, вона побоялася жити серед людей і -прийшла шукати притулку у свого адвоката. Уявіть собі, що він узяв її до себе і щоразу, коли її нестримна дика натура ладна була розбуятись, приборкував цю дикість, нагадуючи жінці про свою владу над нею. Ви усвідомлюєте, що це все вигадана історія?

- Цілком усвідомлюю.

- І от уявіть собі, що дитина ця виросла і вийшла заміж з розрахунку. Що мати її досі жива. Що батько її досі живий. Що батько й мати нічого не знають одне про одного, хоч і перебувають за кілька миль - нехай навіть за кілька ярдів - одне від одного. Що таємниця й лишається таємницею, як не вважати, що ви до неї докопалися. На цю останню деталь зверніть особливу увагу.

- Добре.

- Вемміка я теж попрошу на це звернути особливу увагу.

Веммік відповів:

- Добре.

- В ім'я кого варто було б відкривати цю таємницю? В ім'я батька? Не думаю, щоб зустріч з матір'ю полегшила його становище. В ім'я матері? Якщо її недаремно обвинувачували, то не думаю, щоб вона після цього відкриття відчула себе безпечніше. В ім'я дочки? Не думаю, щоб їй це вийшло на краще: чоловік, знаючи про її походження, мав би зайву перевагу над нею, а саму її покрила б ганьба, якої вона щасливо уникала двадцять років і може не зазнати й довіку. Але додайте до цього ще те, що ви, Піпе, її кохали, що вона була втіленням ваших «жалюгідних мрій»,- які, між іншим, не тільки вам одному забивали голову,- і я скажу до вашого відома (а ви, подумавши, визнаєте мою рацію), що як це робити, то краще б ви цією вашою перев'язаною правою рукою відрубали собі перев'язану ліву руку, а тоді передали сокиру Веммікові, щоб він відрубав вам і праву.

Я подивився на Вемміка; обличчя його було дуже поважне. Він повагом приклав вказівного пальця до уст. Я зробив так само. Так само зробив і містер Джеггерс.

- Ну, Вемміку,- сказав він, уже звичайним своїм тоном,- то на чому ж ми зупинились, коли ввійшов містер Піп?

Я запримітив, що, взявшись за роботу, вони ще кілька разів обмінялися тими своїми дивними поглядами,- тільки тепер кожен з них підозрював, а може, й певний був, що проявив свою суто людську слабість, аж ніяк не допустиму при їхньому фахові. Саме тому, як мені здалося, вони стали такі непоступливі один перед одним: містер Джеггерс тримався якнайвладніше, а Веммік уперто стояв на своєму, коли мав хоч найменшу для цього підставу. Я ще ні разу не бачив, щоб в їхній співпраці панувала така незлагода, бо, як правило, вони чудово ладнали між собою.

Аж це - неначе сама доля вирішила підмогти їм - до кабінету вступив Майк, той самий клієнт з хутряною шапкою і звичкою витирати носа рукавом, що я його побачив, ще коли вперше опинився в цих стінах. Виглядало на те, що у цього типа завжди як не він сам, то хтось із рідні в халепі (тобто в Ньюгейті); отож і цим разом він повідомив, що його старшу дочку заарештовано за підозрою в крадіжці з крамниці. Коли він викладав цю сумну пригоду Веммікові - тимчасом як містер Джеггерс велично й відсторонено стояв біля каміна,- на очах у нього випадково зблиснула сльоза,

- Що це з вами? - вкрай обурено запитав Веммік.- Ви прийшли сюди рюмсати?

- Та це я ненароком, міст'ре Веммік.

- Ні, нароком! - заявив Веммік.- Як ви посміли? Вам тут нема чого робити, якщо ви й слова не годні вимовити, щоб не бризкати, як зіпсуте перо. І що ви собі думаєте?

- Та бува, що й несила стримати своїх почуттів, міст'ре Веммік,- став виправдовуватись Майк.

- Своїх чого? - з люттю вигукнув Веммік.- Ану-но повторіть!

- Послухайте, добродію,- втрутився містер Джеггерс, виступаючи наперед і показуючи рукою на двері.- Забирайтесь звідси. Мені не треба тут ніяких почуттів. Геть звідси.

- Отак вам і треба,- докинув Веммік.- Геть звідси.

Отож бідолашний Майк мусив покірно вибратися за двері, а містер Джеггерс і Веммік, відновивши своє взаєморозуміння, так жваво взялися до своєї роботи, немов щойно добряче підкріпилися.

Розділ 52

З Літл-Брітен я пішов з чеком у кишені до брата міс Скіффінс, бухгалтера, а той відразу ж подався до Кларрікера й привів його до мене, і я з почуттям неабиякого задоволення завершив нашу з ним угоду. Це було єдине добре діло, що я зробив, єдине, що я довів до кінця, відколи дізнався про свої великі сподівання.

Кларрікер принагідно повідомив мене, що справи фірми йдуть угору, і що розширення ділових контактів вимагає створення невеличкого її представництва на Сході, і що Герберт у своїй новій ролі компаньйона якраз дуже надається на керівника цієї філії, з чого я зробив висновок, що невдовзі муситиму розлучитися з моїм другом, навіть якби я сам і не виїжджав з Англії. В цю хвилину я відчув, що мій останній якір ось-ось відірветься і я лишуся на волю хвиль та вітрів.

Зате ж яка була моя радість, коли Герберт, приходячи ввечері додому, розповідав мені про зміни у своєму становищі - ані й гадки не маючи, що для мене це ніяка не новина - і захоплено розписував переді мною, як він повезе Клару Барлі до країни тисячі й одної ночі, та як я приїду до них (чи не з караваном верблюдів), і як ми всі разом вирушимо в подорож по Нілу й будемо милуватися всякими дивами. Не вельми переймаючись надіями на свою участь у всіх цих осяйних планах, я, однак, бачив, що Гербертові перспективи швидко прояснюються, і