Чмелик - Королів-Старий Василь
Але ж Харитина каже, що кватиранти заведуть мишей, і ті все поїдять. А я думаю, що може цього й не станеться, бо Олекса Іванович матиме ключа й буде заходити дивитись. А на Різдво і я приїду.
Але ж мене якось все це менше турбує, ніж бідна Харитина. Ну, куди їй, старій, діватися?.. У Олекси Івановича є прислуга й не можна її так, ні за що, ні про що розщитати, та й я бачу, що він вважає Харитину надто старою. Біда старим; чисто як у казці: як старий — то геть з двору!
Що б його вигадати? От так жаль, так мені її шкода,— а що я можу зробити, чим помогти?! А, стривай! Та хіба ж не можна її зоставити, щоб вона так само жила в тих двох кімнатах? І справді!..
— — —
Ну, з Харитиною виходить зовсім чудесно. Олекса Іванович пристав на мою думку, бо, каже, мама буде рада, коли повернеться й знайде Харитину дома; окрім того, Харитина все догляне. А я міркую над його словами й мені трошки прикро. Я гадаю, що про Харитину ми повинні дбати не через те, що з неї може бути нам ще якась користь, а вже за те, що вона стільки років служила для нас! Ну, та це — не до діла. А річ ось в чім: Харитина буде забирати платню за помешкання й з тих грошей буде жити. Що ж зостанеться — віддаватиме Олексі Івановичу.
Тепер у мене легше на душі. А з "панством" мого дядюшки все якось обійдеться: Старушок не дасть мене на поталу, та й я ще повоюю за семінарію!
— — —
Всі справи закінчено. Укладаю речі. Харитина пече пиріжки на дорогу, тільки мабуть будуть вони дуже солоні, бо рясно вона їх поливає своїми сльозами. У мене й самого так стискується серце, наче мене, як бичка, ведуть на різниці. Тяжко, ох, як тяжко! Але що маю робити? "Волій, Варваро, бо треба",— говорила моя люба ненечка. Ну, та казав Старушок, що треба бути козаком — і буду!
Вже починає раніше вечоріти. Може ще встигну, поки споночіє, попрощатись з моєю любою Полтавою, а завтра зайду востаннє до свого найкращого навчителя Іоганна Карловича. Мій хороший, чи будемо ж ми знову так гарно товаришувати з тобою, як цим літом? Ти чи ж розумієш, яку духовну (моральну) піддержку дав мені в той час, коли я так страждав за долею моїх рідних; коли мені так була потрібна міцна рука доброго й розумного товариша? Я довіку не забуду цієї помочі!
— — —
Завтра їду. Уже все готово. Готово ще з учора, бо я збирався виїхати сьогодні вночі, а Іоганн Карлович мені порадив їхати завтра вранці. Він каже, що коли подорож не нагальна, то навіщо я кунятиму в потязі, коли можна вигідно виспатись вдома? А вдруге — шкода переїхати 309 верст і не бачити дороги. Він завжди практичний і по-дурному було б його не послухати. До того ж, іще одна ніч — в рідному гнізді...
Але яке сумне воно стало! Хати порожні: як ідеш,— так і гуде підлога, аж луна розлягається. Але в двох кімнатах — чистий мебльовий склад. Особливо в одній: тут забили аж під саму стелю всякими речами. Тісно і в другій, однак все-таки для Харитини знайшовся затишний куточок. Я прибив їй над ліжком мій килимок і поличку на сірнички, але насилу умовив її спати на моєму ліжку: вона все хотіла тарабанити з кухні свій старий, розлізлий тапчан.
— — —
Попрощався з Полтавою. Двічі обійшов семінарію, пройшовся кленовими алеями в садку, де зустрів Івана Потаповича — нашого фельдшера. Попрощались з ним по-приятельському. Він таки наш чоловік! Просив кланятись татові, якого він знає ще з семінарії, а мені наказував вчиться та не журиться.
Відтіль я пішов до Собору. Пройшовся біля домика Котляревського, потім спустився до Ворскли, поглянув на "Лорелею", зайшов до того місця, де я впіймав картуза на голові у хлопця замість риби, й вже зовсім поночі пройшов монастирською горою.
Коло архієрейської церкви — там стоїть у дворі старовинна козацька церква — я помолився. Я завжди молюся тут: там же молилися всі ті, хто любив Україну й бився за неї...
Вже була ніч, коли я обійшов всю нашу садибу, город, садок. Відломив з великого горіха галузку й зробив з неї собі держалко на перо. Оце й пишу ним: буде пам’ятка про наш сад, про горіх, де ми часто пили чай вечорами з татусем і мамусею.
Скрізь зо мною ходив і мій вірний джура — Самзнай. Він почуває, що я швидко його покину. Але ж я не покину про нього думати, про нього згадувати, його любити. Його доглядатиме Харитина, а коли б їй було тяжко про нього дбати, то забере до себе Іоганн Карлович. Ми так умовились з ним.
Вчора я був зранку у Олекси Івановича. Ми з ним все остаточно вирішили. Така добра його дружина — Наталя Адріяновна. Благословила мене й наділа мені на шию гарнесенький срібний образок Мадонни, закордонної роботи.
По обіді я пішов до Іоганна Карловича. Він мене ждав й дуже зрадів, як я прийшов.
Манісіньке в нього помешкання з двох невеличких покоїв, але в дуже гарному місці — навпроти міського саду, де він неодмінно щодня читає од 7-ої до 8 ранку, перед тим, як іти до семінарії.
Надзвичайний у нього порядок в кімнатах: все блищить, немов тільки що з крамниці. І які чудові є речі: така нікелева машинка, в якій вариться чай на спиртівці тут же, на столі; здоровенний мосянжовий каламар з статуеткою кайзера Вільгельма II. Німецький енциклопедичний словник Майєра. Складаний стіл для малювання та кресьби й мале піаніно, на якому симетрично поставлено фотографії. Справді, його "Фріцхен" трошки подібний до мене, тільки мабуть я темніший. Між портретами над піаніно гарно вишитий килимок з надписом:
Musik ist Gebet!
Тобто: "музика є молитва". Це йому вишивала фрау Маґда — його дружина, дуже чепурна, повна жінка з світлими-світлими очима. Її портрет мальовано фарбами.
Скільки в нього альбомів. Але ж яке чудове місто Мюнхен, особливо міст над Ізаром до палацу, що зветься моїм найменням — Максимиліянеум. Як буду дорослим, конче поїду за кордон і насамперед — до Мюнхена...
Ми пили чай, потім я попросив показати мені, як фехтують на рапірах. Це дуже цікаво, треба б вивчитись, бо за один раз не можна засвоїти всіх прийомів. А потім Іоганн Карлович сів за піаніно й грав. Знаменито! Грав з Бетховена, Шумана, Гайдна й дещо з Вагнера.
Тільки спочатку вийшло маленьке непорозуміння. Самзнай, якому було дуже приємно в гостях, бо за чаєм йому припало чимало бісквітів,— як то кажуть "сів у калошу"!..
Коли Іоганн Карлович почав грати,— він нашорошив шерсть, підпер боком стіну й протяжно завив. Ми спочатку сміялися, але ж він щодалі почав так дико співати, що я мусів його виволокти з хати. Цікаво, що він все-таки додому без мене не побіг, а лежав на ґанку й чекав, коли скінчиться та музика.
На прощання Іоганн Карлович подарував мені в розкішному виданні "Бідного Вертера", В. Гете і взяв з мене обіцянку, що я до Різдва вже прочитаю його в цім німецькім оригіналі. Подарував також і дуже зручний кишеньковий німецько-російський словничок.
Він записав мою будучу київську адресу, а мені дав свою візитову картку. Потім ми пішли вдвох, аж до нашого дому. Довго ми стискували один одному руки. Я мало не розревівся, так мені шкода було розлучатись. Він певне це помітив і обіцяв, що завтра прийде на двірець мене проводжати...
Ну, годі! Вийду ще в двір, подивлюся востаннє на рідне небо. Може в цей час відтіль, здалеку дивиться на нього й мамуня або татусь? Ох, коли ж я Вас побачу?!..
— — —
Сьогодні вже 15 серпня. Я вже чотири дні в Києві. Ой, які ж це невеселі дні! Вони видалися мені принаймні за чотири місяці.
Бо за цей час мені зроблено прикрощів більше, як бувало в мене за чотири місяці.
Насамперед, тільки я приїхав,— дядя напустився на мене, що я спізнивсь, а потім просто почав лаяти, коли прочитав листа Олекси Івановича й довідався, що ми зоставили жити в нашій хаті Харитину.
— Не панімаю, что нужно от меня етой "канцелярской крисє"? Просіжівал би стулья в свойом Земствє; а не совал би своєго носа в чужія дєла! — лаяв він Олексу Івановича.
Просто не розумію, чого він так ненавидить його й Харитину? Не його ж гроші, чого ж він так за них побивається? Ну,— дармоїдка, так дармоїдка, але ж їстиме наше, а не його... А Олекса Іванович — приятель татин, його вірний товариш по земству... Дивно!
Потім почалася "битва русских с кабардинцами" з-за семінарії. Я рішучо заявив, що до гімназії не хочу й буду продовжувати вчитись в семінарії. От і піднялася колотнеча! Накинулись на мене всі: й дядько, й тьотя, і навіть Миша з Ванею.
Спочатку я говорив, що мені "так хочеться", що я звик і мені буде тяжко перевчатися на новий кшталт. Коли ж це не помогло, а мене все дужче пиляли, я,— правда не до речі,— випалив, що я простий чоловік, таким хочу зостатися й не бажаю пнутися в пани.
Дядя приплющив око й таким єхидним голосом мене спитав:
— А хто ж це тебе навчив такої мудрості, хлопче? Ти мені гляди, повикидай всяку дур з голови. Я не дозволю, щоб у моїй хаті запроваджували всякі недозволені думки. (Звичайно, він говорив по-московському!)
Напустилась на мене й тьотя, що мовляв, не можна зоставатись все життя "мужиком". Треба ж колись стати й інтелігентом.
Я знов ляпнув не так, як слід:
— Тарас Шевченко зовсім не вчився ні по гімназіях, ні по семінаріях,— але ж був більшим інтелігентом, як багато інших, учених.
Лаяли мене й за це.
Так в перший день ми ні до чого й не договорилися, але ж я документів не віддав. Ключик від куфра у мене в кишені на ланцюжку.
Вночі я не спав — і від думок, і від блощиць — й надумався. Вранці, коли пили чай (з чорним хлібом, ледве-ледве намазаним маслом),— й дядя знову спитався: — "Чи я піду до гімназії, чи ні?" — то я відповів:
— Ні, не піду. Мій тато також міг віддати мене до гімназії, але ж віддав до бурси. Він знав, що робив, і я не маю права зламати його волю. А ви не станете-ж мене намовляти, щоб я не слухався свого тата?!
Це їх ошарашило. Дядя помовчав, а потім сказав:
— Упьорся, как баран, нічево с тобой не сдєлаєшь. Меня, впрочем, ето не касаєтся, а твой "тато" — такой же неумний фантазьор, как і ти!
Я спалахнув, але стримався. Однак, справу виграв. Тільки мені дивно, що мене два дні пиляли, хоча самі добре знають, що це їх "не касаєтся"...
Того ж дня я побіг до Старушка й вкупі з В’ячеславом В’ячеславовичем побував в семінарії. Він мені допоміг, і на другий день мене прийняли.
Тільки сьогодні про це згадав дядя, запитавши мене за чаєм, чи я ж думаю що робити з приводу мого учення? Я сказав, що ще з учора мене прийняли до третьої класи, що я заплатив за півроку за право навчання й в понеділок, 19-го піду на уроки.
Дядько нічого не сказав, а тьотя тільки промовила:
— Да ти, брат, шустрий!
Чи вона мене цим похвалила, чи вилаяла — я не знаю.
