Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..

— Нащо землю? — посміхнувся начальник поблажливо.— Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни...

Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам'ятовувати: коли, де і ким сказано.

— До всіх прислухатися? — питав зачудовано Курочка.

— До всіх, хто б не був,— відповіли йому.— Ви повинні недовіряти нікому, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.

Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов'язку.

Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.

Перший запис у тому зошитові — про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: "І що воно таке, ота п'ята колона?" — візьми й ляпни: "Ото як кожного п'ятого посадять, ото вам і буде п'ята колона!"

Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина — за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами... Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала — і до Гусачки:

— Оце вам до борщу! ,

Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне

око, то друге: •

— От біда, так біда! і

ОДЛЯГЛО після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.

Другий запис появився набагато пізніше Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав — для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово "смерть". "С" — вуса, "м" — як лінійкою частину підборіддя прикрити, "е" — докупи зведені брови, "р" — праве вухо, "т" — ліве, а м'якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: "смерт".

Кому "смерт" — ясніше ясного...

Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..

Курочка все те акуратненько в свій записник. І за вчителем фуркнуло!

Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув і що бачив. Сусід сусіда побив — гуляйте, хлопці, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала — запишем і це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже півзошита.

Відчував потаємну насолоду. Він, Курочка, якого і за людину ніхто не вважав, а так, прости Господи... якого навіть рідна жінка під сердиту руку обзивала й нікчемою, й покидьком... набув раптом страшну владу над усіма односельцями. Хай невидиму, хай потаємну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав із мстивою втіхою: "А мені тільки пальцем кивнути!.. Тільки мізинчиком!.." Забирався потайки в хлів, читав-перечитував записане в зошиті. Виходив надвір — аж вищий на зріст...

За час своєї нової діяльності посадив Курочка менше десятка: сім чоловіків і одну жінку. Хоча останню й за жінку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якій давно уже треба було вкоротить язика. Якій ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свій час і царя, і Керенського, і Директорію, а радянська влада прийшла — і на неї загавкала. Розперезалася, бісова баба,— впину немає! Як зайшов якось Нешерет із членами комісії свиню записати, вона свою вершу й розкрила:

— Пиш'ть уже й кота на додачу!

Кота іше можна було б простити, аби баба на цьо^у й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:

— Це, бабо, по розпорядженню радянської влади,— як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зів'яли.

За бабою приїжджала та ж працьовита машина. І що то — жінка! Чоловіки вели себе, як порядні,— залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги підняла: ""Рятуйте, хто в Бога вірує!.." В Бога-то вірили — рятувати не квапились. Сиділи по хатах і носа боялись виткнути на вулицю.

Одсиділа баба три роки — прийшла ще лихіша, аніж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусіда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити — і Нешеретові дулю піднесла.

Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.

То ж Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість...

Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами ВИВІВ:

"А Іван Приходько щитав щодня самольоти.— Подумав-подумав, дописав: — Скільки й па яродромі було".

Це — для тієї установи.

І ВЖЄ ТрОХИ дрібніше:

"У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів".

Цс вже для себе.

Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне — змовчить.

Записав же про всяк випадок — для порядку.

Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав "припожалувати" сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.

— Зайців на всіх вистачить?

— Та їх у нас, як сміттяр Одбою немає. Як деревце молоденьке — хоч обв'язуй, хоч не обв'язуй — все одно обгризуть!

— То й добре... Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали. Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив

заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд — залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.

Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.

— Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали. Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають:

жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.

Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими — де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома,— не вистачає десятої клепки.

Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків... З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб'ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!

Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: "А дай устрелю на обід хоч одну звірину!"

З того часу й прокинувся в ньому мисливець.

Стріляв спершу Корній з отієї гаківниці: сипав пороху, шроту, скільки Бог на душу покладе, а потім, прицілившись, поминав нишком царя Давида і всю кротість його та й натискав на гачок. З місяць отак пополювавши, зовсім був оглухнув, і коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.

Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброєю: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво міське, щоб йому й білого світу не бачити, насипав Корнієві добру пригорщу бездимного пороху. Корній його весь у гаківницю і вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надійніше стрельнуло.

Той постріл пам'ятають у Тарасівці й досі. Одні кажуть, що в усіх хатах шибок — як не було. Інші заперечують, що ні, не в усіх, а тільки в тих, які од баштану поближче, зате худобу потім по всьому району шукали. Корнія ж знайшли аж за баштаном: чи то залетів, чи закотився. Годину одливали по тому.

Довго одлежувався удома Корній: думали, що вже й не встане. Поки він лежав, жінка його взяла гаківницю та й однесла до сільради:

— Заберіть оцю манію, поки вона мого чоловіка зовсім не добила!

Вичухався Корній — прийшов у контору:

— Як же я теперечки без ружжа?

Аж хитається іще чоловік, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!

Пуштрив, пуштрив його Твердохліб, а потім і змилувався: наказав дати гусятницю.

Гусятниця теж була у селі з давніх пір. Спершу володіли нею Гайдуки (привіз старий ще під час громадянської разом з іншим майном награбованим), а пізніше довго стояла в сільраді. А коли організувався колгосп, Твердохліб взяв у контору, для сторожа.

Гусятниця — рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калібру — дитяча рука в кожне дуло улізе. Як її на землю поставити, то якраз на зріст доброго дядька. З курками, ще й три латунні гільзи до неї. Гільзи аж чорні од пороху, геть потріскані, але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.

Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься — і звірина у торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив — тільки голову-лапи й знайшов.

Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив,— на плечі — гусятниця, а в правиці — рогачик.