Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І задушевним розмовам — кінець!

Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тільки, що люди стали боятись Твердохліба. І виходило так, що він, Ганжа, завжди один проти всіх.

Ні, він таки не засне! Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:

— Ану, хлопці, вставайте!

Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: "А що, вже ранок?" — наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: "Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?" Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а ТІротасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:

— По-людському позвати не можна?

— Тебе позовеш! — сварився Ганжа.— Півгодини вже гавкаю!

— Хіба вже пора?

— Продери баньки та глянь сам.

Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:

— І поспати не дадуть...

Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.

— Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім... Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу — не лишилось нікого. А снаряд як сцисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться — ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив...

— Знав би, то почекав...

— До чого воно така чортівня наснилася? — роздумував тим часом Іван.— Мо', й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був — як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..

Однак сном журився недовго — за сніданком вигукував захоплено:

— От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..

— Зачекай: ось роботу загадають,— розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився.— Як упряжуть землю возити — ратиці одразу відкинеш!

Прийшла і робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки,— живиця аж капотить.

— От де ладан пропадає! — журився Курочка.— Колись за тридев'ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.

Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

— Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..

І тихенько, щоб не помітили односельці, під'їжджав до старшини, який відав усім тим добром,— то крашанку йому, то шматочок сальця:

— Кутайте, кутайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько.— І, мовби між іншим, завертав нй своє: — То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток — були б і в мене засіки у коморі. А то комору звів, а засіки хоч з лози городи...

Старшина попався не гордий: гостинці брав і обіцяв, як уже розгїжджатимуться, не забути про Куроччині засіки.

Івана не дошки цікавили: з літаків очей не зводив. Питав кожного військового, незалежно од посади та чину:

— Мого не стрічали? Він у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий...

І хоч йому відповідали, що не стрічали, не втрачав надії, що рано чи пізно, а таки натрапить на чоловіка, який би знав його сина. І коли пролітав над головою "ішачок", обов'язково голову задирав: чи не Євген?

Кілька разів брався рахувати літаки, та щоразу збивався із

ліку:

— Тища — не менше!.. Оце сила, дак сила! Ці як ударять, то кому завгодно в'язи скрутять!

Щодня вчасно сніданок, обід і вечеря, та ще й під дудку військову: як заграє, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собі набік. Не життя — раювання Іванові. Під кінець аж погладшав. їй-бо!

— Оце якби із місяць отут потовктися, то і в двері не пропхався б!

Одробили рівно два тижні — ні більше, ні менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усіх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив і що над головою літало. Ляпнеш де — суши сухарі!

Тарасівці, налякані, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрієм, вщух і бджолиний гул літаків,— страх потроху влігся. І вже вдома, обсіяний молодшими синами, не втримається щасливий од зустрічі Йван: розповість, де був і що бачив.

— Там яропланів, як бджіл на пасіці. Як те небо й витримує!-Федора другого ранку похвалилася сусідці, і незабаром

про новий аеродром знала уся Тарасівка.

Протасій же нічого не розповідав своїй Мокрині. Увалився в хату, в чому був, посунув за стіл:

— Давай, що є їсти!

Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока і одразу ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був. сказав, як одрізав:

— Не мона... Бумага підписана...

Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.

Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів — старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з'їздить на ярмарок, то ж не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.

Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обереж-ненько виглянув: чи ніхто не підглядає? — потім двері причинив, ще й кілком підпер із середини. А тоді уже послав руку під стріху.

Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше — тракторист, що — така вже роззява! — поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: "А роздивлюся поближче!" Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді-вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху — та й дай Бог ноги!

Приніс Курочка ключ той додому: навіщо — і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить,— колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.

Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об'явив: "Хто од трактора ключ поцупив — поверніть назад! Поверне — нічого не буде, а знайдемо самі — хай не прогнівається!" Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: "А-я-яй, як же так!" — але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик,— на випадок обшуку.

Вулик його і підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде,— сіна наслала б!

Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..

Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: "Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!" — "Ключ? Який ключ?" — "Отой, що од трактора!" Цои — сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.

І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше...

— Ось перо і чорнило, сідай, такий-сякий, і пиши!

— Що писати? — перелякано Курочка.

— Список усіх членів підпільної терористичної організації. Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка

ніяк не міг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у

ПОЛУ, 6ЄЗ КІНЦЯ ПрИМОВЛЯЮЧИ:

— Оце ж я пропав!

Врешті слідчий, який вів його справу, втратив останній терпець. Підійшов до Курочки, дав понюхати кулака:

— Чуєш, чим пахне? Могилою!

Отут Курочка повівся вже зовсім несподівано: підпер по-баб'ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слідчий і рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрічав!

Після цього Курочці дали надовго спокій. Сидів у камері, щоранку брався виносити парашу: ніхто не хотів, огинався, а Курочці воно як за іграшку. Звів на нарах кубельце, розгледівся: їй-бо, жити можна! Харч, щоправда, піснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповідаючи, за що його посадили. А під час перевірки весело відгукувався:

— Осьдечки я!

Якось серед ночі Курочку підняли й одвели до просторої кімнати. Там якийсь начальник новів із Курочкою задушевну розмову.

Передусім поцікавився, скільки у Курочки діток. Подивився на нього співчутливо, похитав головою: як же діткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:

— Оце ж я пропав!

Так, шансів вийти на волю у Курочки мало,— погодився добрий начальник— А якщо сказати точніше, то їх зовсім немає. Економічна диверсія — не фунт ізюму: двадцять років — не менше. А то й "вишка". Поставлять до стінки і — клац! (приклацнун пальцями начальник) — з діркою у потилиці й винесуть.

— Ох пропав, ох пропав! — голосив уже Курочка. Начальник трохи помовчав, давши Курочці наплакатись

уволю, потім сказав:

— Але для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу...

Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!..