Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Пішов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поїде, а докаже, що це — злісний наклеп.

Ганжу не зачепили. Ходив на волі й пе знав, хто його врятував.

Нічого не сказав про це Ганжі. Хоч, може, й не одну ніч потім не спав: а що як дядько Василь і справді сплутався з ворогами народу?..

Були й такі думочки. Але ж не поїхав, не сказав, що помилився, беручи під захист Ганжу!

Отака вона, вдячність людська!..

Засопів, заблимав ображено, виліз з-під кожуха. Розпарене тіло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибілив двір. Вкрив памороззю і траву, і машину, біля якої ведмедем топчеться Павло: боїться одходити.

Незабаром світатиме. Твердохлібові й годинник не був потрібен: як кожна людина, що народилася й виросла в селі, він якимось шостим чуттям відчував плин часу. От і зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курникові заляпотіли крила і таке оглашение "кукуріку" вибухнуло над самісіньким вухом, що Твердохліб аж здригнувся: "А щоб ти був здох!" Півень же надривався так, мов теж був головою якоїсь пташиної артілі і мав добудитися всіх курей села.

Ось йому відповів якийсь молоденький, початкуючий півник не зміг навіть доспівати до кінця — зірвався на ноті найвищій; ось загорлав басовито сусідський... ще один... ще... І невдовзі по всьому селу, з двору в двір котилося невсипуще півняче піяння. І, гляди, то там зблимне вікно, то там, стукнуть двері, випускаючи господаря або господиню із хати, і вже у першому відрі видзвонює перший струмінь молока, і сонний ще голос жіночий ласкаво вмовляє: "Ногу, Мань, ногу!"

Село просиналося.

Твердохліб підійшов до машини. Павло ворухнувся йому назустріч, висока, ще батькова, шапка була мов посилана сіллю.

— Не замерз? !

— Так щоб сказати, то й не дуже...

— Паняй додому... Передаси бригадирові, що я наказав сьогодні тебе не чіпати. Або постій... Ходімо до хати, я тобі чарку наллю... Ходімо, ходімо — трохи зігрієшся!

В хаті було сонно і тепло. Твердохліб поліз до буфета, бо Маруся іще вчора помила та прибрала, дістав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи більше половини, щоб не розібрало.

— Зачекай, дам щось загризти.

— Та я уже й так...

— Зачекай, зачекай.

Дістав пиріжок, шмат холодного м'яса:

— Бери!

— Дякую, я б уже й так... То за ваше здоровля!

— Пий на здоров'я!

Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з'їв пиріжок, закусив м'ясом.

— То бувайте здорові! — І, посміливішавши од спиртного: — Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовіть.

— Покличу, покличу,— посміхнувсь Твердохліб. "От вона, ціна любові! Чарка горілки!"

Павло пішов, Твердохліб заходився піднімати гостей.

Збудив спершу дружину. Вона спала в другій кімнаті, разом з дітьми. Твердохліб, щоб не розбуркати дітей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:

— Марусю, встань та збери щось на стіл.

Маруся мов би й не спала — схопилась одразу. Косу під хустку, спідницю на себе, а блузку застібала уже на ходу:

— Картоплю зварити?

— Не треба, збери щось із вчорашнього.

Довго не міг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник

— Га?.. Що?..

Ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним — так бідолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!

— Ось похмелимось — пройде,— утішив його Твердохліб.— Уставайте, бо час уже на полювання рушати!

— Митрофан Онисимович уже встав? — прочуняв нарешті редактор.

— Іду будити.

Митрофан Онисимович лежав, як гора: тільки піднімавсь-опускався кожух. Та ще на білій рубашці ворушилася чорна краватка: не зняв її, навіть лягаючи спати. І вчорашнє все випите йому аж ніщо: Твердохліб лишень тихенько покликав, як він і прокинувся. Ото здоров'я в людини!

Поки вдягалися, гоки вмивалися, Маруся вже й на стіл зібрала.

— По одній! — скомандував строго Митрофан Онисимович.— Полювати ж приїхали, а не горілку дудлити!

Випив, заїв, навіть за стіл не сідаючи. А на нього дивлячись, й інші. Редактор разів зо три шклянку до рота підносив — все не міг зважитись. Кривився так, ніби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Петько пораїв:

— А ти заплющ очі й одним духом!

Під'ївши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зібрав двоствольну рушницю. З полірованим прикладом, безкурківку, якусь дорогу іноземку. Скільки коштувала, не знав і сам: на шістдесятиріччя піднесли йому працівники райради, придбавши в складчину аж у Києві, в комісійному. Сказали лишень, що з колекції магната Потоцького.

— Одне неудобство, що ні до чого ремінь причепити,— казав про рушницю Путько.— Він, гад пузатий, даже рушницю лінувався носити: лакея позаду тримав!

— Давайте я вам носитиму! — вискочив Твердохлібів заступник: страшенно хотів потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися біля начальства: а що воно ще скаже цікавого.

— Дякую, я вже сам якось,— покосився на нього Путько. Окрім Путька, мали полювати редактор, Твердохліб, шофер

і Пекельний Корній. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб і не бачили. Твердохліб узяв у сторожа: поржавілу, з роду-віку нечищену, в дуло глянеш, а там тільки павуків і немає,— з такої як стрельнеш, то невідомо, хто буде вбитий,— мисливець чи заєць. Та Твердохліб і не збирався особливо стріляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, курківка, рушниця не дуже показна, але надійна.

— Він. сучий син, уже мене обскакав! — скаржився Путько .— Як патрон, так і заєць! ,

Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неї гільзами цієї ночі— в селі не було. Ще вчора зранку, як тільки додзвонився до Путька, вирядив Твердохліб Корнія у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.

— Хоч один заєць пропаде І— голову одірву!

І Пекельний простирчав там весь день і всю ніч. Не приходив навіть обідати: дочка носила у вузликові.

Побачивши машину, він одірвався од стогу, пішов назустріч. Був у кожусі, а шапку аж на вуха насунув. Твердохліб одвів його набік і, поки гості вилазили з машини та розминали ноги, занепокоєно допитувався:

— Зайці є?

— Одбою немає!

— Придививсь, де найбільше залягали?

— Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною...

— Понад нею й підемо. Та гляди мені: зайця піднімеш — не стріляй! Гони прямо на Путька!

— На отого пузатого?

— Тс-с, сатано!.. На нього...

— А як прямо учеше?

— Ну, тоді вже стріляй. А на тих, що в його бік бігтимуть, і дивитись не смій! Ясно?

— Та ясно, чого ж...

Поки розібралися, хто де йтиме, і сонце зійшло. Викотилося з-за обрію — велике, червоне, мовби з похмілля, і покритий сизою паволокою степ враз ожив, заіскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце світило у спини, а то батька лисого що вполювали б!

Йшли обережно, иепоспіхом, як і ходять на зайця. Путько — в центрі, редактор і Твердохліб — по обидва боки од нього, а ще далі, замикаючи підкову,— шофер і Пекельний. Довгі тіні чорно лягали на землю, під ногами тріщала-ламалася затверділа стерня, рілля взялася груддям, так що йти було легко, не те що під дощ. А прохолодне повітря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи їх од вчорашнього перепою, і навіть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселішавши, ніс перед собою одностволку, весь націлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайці.

Твердохліб уже кляв про себе Корнія: кінчилася балочка — і хоча б що тобі ворухнулося!

— Де ж твої зайці?

Корній винувато зблимував червоними повіками, він і сам не міг утямити, куди вони поділися. Сам же на власні очі бачив, як залягали в оцій балочці! Крізь землю провалилися, чи що?

— Проспав усю ніч?

— От їй-богу ж не спав!

— Давайте прочешемо ще той он горбочок,— запропонував Путько. І тільки рушили, як із-під ніг у редактора вискочив заєць. Вискочив так несподівано, що редактор як ніс рушницю дулом у лівій руці, а прикладом — у правій, так і смалонув. Смалонув не цілячись, не в зайця — в шофера, який аж підскочив та й став матюкатись. Л заєць, прищуливши вуха, задніми-задніми — покотивсь по стерні сірою кулею, тільки закуріло.

— Промазав! — люто закричав Путько на редактора.— Мисливець собачий!

А заєць котивсь і котивсь, вириваючись геть із підкови. Ось приклався поспіхом до рушниці шофер: пах! пах! — вирвалося з обох стволів по димкові,— заєць ушкварив ще дужче, тільки тепер став забирати в бік Пекельного.

— Корнію, стріляй! — щосили гукнув Твердохліб. Корній, що досі байдуже і аж сонно якось стежив за

зайцем, повернув до Твердохліба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повільно, і Путько, рубаючи кулаком повітря, досадливо вигукнув:

— Ех, прозівали! Котів вам, а не зайців стріляти! Корній тим часом прицілився, вистрілив.

Понад степом пішов гук, мов од гармати. Голова Корнія мотонулась назад, шапка злетіла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мітлою: він спершу злетів у повітря, а потім покотивсь по стерні. І не встигла влягтися луна од пострілу Пекельного, як перед Путьком. наче змовившись, зірвалися два зайці одразу.

Ці недалеко й одбігли: Путько зрізав їх таким артистичним дуплетом, що обидва постріли майже злилися в один.

В Митрофана Онисимовича все ще тремтіли руки, коли він приторочував зайців до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи і не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потім, як одполюються. А в Твердохліба одлягло нарешті од серця.

Наполювалися по самісіньку зав'язку. Зайці зривалися майже на кожному кроці, Путько звалив аж вісім штук, шофер — на два менше, Корній узяв іще двох, і навіть редакторові вдалося поцілити одного із свого кривого дула: перебив задню ногу. Заєць довго не давався, ганяли його з півгодини, витратили більше набоїв, аніж на решту, а він усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферові його вдалося нарешті добити.

— Мисливець зачуханий! — насміхався з редактора Путько. Очі його задоволено сяяли, він усе поглядав на зайців, розкладених в рядок біля машини..— А ти чого не стріляв? — цс вже до Твердохліба. |

— Я, Митрофане Онисимовичу, стріляю тільки тих, що на столі. У глибокій тарілці.

— Мисливці, так вашу за ногу! — весело лаявся Путько.