Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

"Дія відбувається в будень, а одяг на Катерині святковий... якраз цей святковий одяг і посилює драматизм твору, навіює гіркі роздуми над її долею, не дає підстав сподіватися на чудо".

Автор "Непрочитаного Шевченка" пише:

"Якби мені черевики, то пішла б я на музики...". Нема у Катерини черевичків. І кольорових чобіток-сап'янців нема. Вона — боса, бо бідна. Наступна промовиста художня деталь – червона запаска – із пофарбованого тонкого домотканого полотна. А міг би бути вишитий квітками фартушок, та ще з мережкою, та ще з китицями-"френзелями"... Ото б усі приглядались!.. Але немає фартушка – ця розкіш не для убогих. То хоч яскрава запаска прикрасить одяг. На Катерині – біла сорочка. Але – без вишивання: дорого... І тільки контрастом до сполотнілого обличчя — червона стрічечка на грудях: усе ж якась прикраса. "Якби мені, мамо, намисто...". На шиї в дівчини мали б бути червоні коралі чи намисто з дукатів. Так де ж їх узяти? Позичила б у котроїсь із подруг, але їм матері вже давно заборонили водитись з "такою"... У вухах могли б бути сережки... А голова... Молодиці носять хустку, бабусі – ще й очіпок під хусткою. А дівчата за тепла – з непокритою головою. Так і пишну косу видно, і куплений на ярмарку віночок з маленьких воскованих квіток, і дванадцять яскравих різнокольорових стрічок, що барвистою веселкою звисають аж до колін... Та нема у Катерини ні віночка, ні стрічок (скоро й коси не буде – обріжуть у шинку під п'яний ґвалт, вимажуть голову дьогтем, посиплять пір'ям, покриють драною хустиною – покритка ж! – і проведуть із музикою по селі: щоб усім наука була!). І зав'язує Катерина червону стрічку (ще один контраст до блідого обличчя!), свіжими польовими квітками закосичує свою нещасну голову — це ж її останній вихід на люди в дівочому!.. Може, ворухнеться його (москаля — А.В.) кам'яне серце, зглянеться, може...

Ніякого рятівного "може" не буде. Якби Шевченко створив образ багатої дівчини, її теж було б шкода, але драматизм картини неминуче послабився б: а раптом трапиться якийсь убогий наймит чи вдівець, одружиться хоч і з "такою", але багатою, то воно якось і владнається. Не буде цього: Катерина бідна, скоріш за все – кріпачка (нечисленні вільні селяни були набагато заможніші), і її святковий одяг аж кричить про це своїми деталями, убиваючи всяку надію на щасливий кінець.

Драматизм картини посилюється ще й тим, що Катерина – далеко не красуня. Її обличчя, стан – усе свідчить, що це звичайна дівчина, уся привабливість якої – у її юності, свіжості, "добрій славі". І все це принесено в жертву розпусному москалеві. Красуню теж було б шкода, але автор відкидає навіть думку про те, що зовнішність Катерини-покритки може звабити когось і таким чином врятувати її від трагічної розв'язки. Чуда, отже, не буде".

І далі: "Наперед приречена й дитина Катерини. Бо, знову ж таки, не так, не по-людськи, не по-божому... "Для мене нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим". Але це – мати: джерело і символ життя, мірило добра і краси в українській кордоцентричній духовності. А от покритка уособлювала для людей щось зовсім інше: непослух, розпусту, відступництво, а в нашому випадку – ще й зраду, – з усіма для неї та її дитини страшними наслідками. І далеко не кожен міг у праведному гніві розгледіти в покритці матір, а в байстрюкові – дитя...".

7

Василь Іванишин, розповідаючи про Шевченкову "Катерину" (картина написана 1842 року), стверджує, що це "спроба структурно-функціонального прочитання з позицій національно-екзистенціальної методології".

Можна лише дивуватися, з якою наполегливістю автор намагається донести до пересічного читача суть своєї теорії, і, як не дивно, в значній мірі це йому вдається.

Якщо хтось думає, каже В.Іванишин, що ця картина просто автоілюстрація до поеми "Катерина", то це не так. Шевченко – геній, а геніям "ніколи не бракує тем – їм завжди бракує життя для втілення задумів". А "тому не вгадуймо, – пише автор, – а спробуймо прочитати це живописне послання. Бо ж відомо: письменник малює, художник пише. Письменник малює словом у нашій свідомості свій, тільки ним бачений і пережитий світ, а художник пише свою картину, закодовуючи в її образах якийсь смисл, прагнучи через них передати щось важливе своїм майбутнім глядачам. І марно відшукувати зміст і сенс літературного твору в окремих рядках і фразах тексту – не уявивши цього складного малюнка. Так само марно розглядати живописне полотно, не намагаючись його прочитати".

Автор переконує нас, що результат прочитання Шевченкової "Катерини" залежить від того, який метод із багатьох наявних вибрати, яку методологію дослідження застосувати. Так як це "олюднена картина", за висловом В.Іванишина, на якій "виписана певна сцена", "Тому доцільно вибрати такий інструментарій і тактику дослідження (метод) і таку світоглядну позицію, систему вартостей /аксіологію/ та стратегію пізнання (методологію), які дадуть можливість проникнути в художній світ твору через його будову (структуру), пройнятися його пристрастю, виявити значимі частини цієї картини (образи, художні деталі), встановити їх зв'язки (відношення) та їх роль (функції) і зчитати з них інформацію, яку вони несуть". Все це потрібно, на думку автора, для того, щоб із цієї інформації "спробувати скласти аргументовану, переконливу відповідь на питання", що зображено на живописному полотні геніального майстра пензля, для чого, що сказав ним художник, чому воно хвилює вже стільки поколінь українців, як збагнути сенс цього послання крізь віки і чому ніщо із написаного про цей твір не може втамувати жадобу його пізнання?

"Як найбільш природний, доступний і водночас такий, що найповніше відповідає цим вимогам, – пише автор "Непрочитаного Шевченка", – пропонуємо для цього випрацюваний нами структурно-функціональний метод. Бо саме таким він задумувався – для зручності передусім учителів, студентів-філологів, учнів, але й усіх читачів-непрофесіоналів. Його й застосуємо.

Немає проблем і з вибором стратегії, аксіології та методологічної домінанти – методології дослідження, яка мусить співвідноситись, корелюватися зі світоглядом автора, щоб у цьому силовому полі виявити, пізнати й об'єктивно оцінити і пафос, і зміст, і смисл (сенс) його твору.

Це буде національно-екзистенціальна методологія. Причин її вибору три. По-перше, це універсальна гуманітарна методологія, що випливає з національного імперативу і зобов'язує до осмислення всіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації. По-друге, у цьому випадку немає жодних проблем зі згадуваною кореляцією, оскільки основоположником такого способу мислення, цієї методології був якраз Т.Шевченко – ми тільки дали її дефініцію та сучасну наукову експлікацію. По-третє, усі спроби інтерпретації творів і творчості Т.Шевченка з інших світоглядних позицій часто більше затуманюють, ніж проясняють їх зміст і сенс, а то й просто спотворюють їх".

Далі автор наводить короткий тезаурус (необхідне передзнання) структурно-функціонального методу:

"1. Художній твір — це складна естетична система, яка є втіленням авторського задуму і через яку митець спілкується з нами — тими, що сприймають твір (реципієнтами).

2. Як і кожна система, твір чітко структурований: має свої елементи різних рівнів, їх ієрархію, між ними наявні певні відношення.

3. Елементами художнього твору як системи виступають мікрообрази та макрообрази, які складають єдине ціле — мегаобраз твору. Саме вони, ці образи трьох рівнів, є носіями ідейно-естетичного змісту, а отже, і смислу (сенсу) твору.

4. Елементи системи перебувають у строгій ієрархічній взаємозалежності: одиниці нижчого рівня (мікро— та макрообрази) є конструктивно-композиційними елементами одиниць вищого рівня (макро— та мегаобразу), а ті, своєю чергою, надають функціональної значимості елементам нижчого рівня (мікро— та макрообразам).

5. Елементи системи перебувають у відношеннях взаємозв'язку і взаємозумовленості.

6. Кожен, навіть найменший елемент художнього твору строго функціональний, часто – поліфункціональний: кожен "працює" – і на творення образів, і на стимулювання уяви, розкриття теми, вираження ідеї, пробудження певних емоцій та думок тощо, а тому серед них нема "зайвого", "непотрібного".

7. Мовні ресурси і прийоми в літературі чи малярські засоби (лінії, кольори тощо) в живописі служать не для прямого спілкування, а для творення образів різного рівня, через які й здійснюється акт естетичної комунікації автора з реципієнтом ".

Василь Іванишин наголошує й на такому:

"Тому треба завжди чітко усвідомлювати, що саме нас цікавить, що саме аналізуємо, пізнаємо: текст чи твір, когезійний (формотворчий) чи когерентний (змістовий) аспект твору, специфіку образотворення чи суть художньої комунікації. І вже зовсім недопустимо підміняти аналізом чи, тим більше, описом форми (зовнішньої чи внутрішньої) потребу в аналізі змісту і смислу (сенсу) твору.

Оскільки основною одиницею естетичної комунікації (художнього спілкування) є образ, спробуймо передусім вияснити, з яких образів складається, компонується мегаобраз Шевченкового твору. Попри все розмаїття зображеного, тут насправді маємо лише п'ять макрообразів: дівчина (Катерина), селянин, вершник (москаль на коні), собака, пейзаж. Є ще кілька самостійних мікрообразів – окремих художніх деталей, які не є компонентами котрогось із п'яти макрообразів, а відіграють самостійну роль у композиції мегаобразу. До речі, як показує практика, на них рідко звертають увагу, їх переважно навіть не помічають, хоч їх роль у творі, як побачимо (і побачили! — А.В.) дуже важлива, а в окремих випадках – ключова для зрозуміння змісту і сенсу твору".

Мабуть, науковцям і читачам судити, чи вдалося Василеві Іванишину вповні застосувати власну методологію щодо Шевченкової "Катерини". Очевидно, існують й інші шляхи прочитання картини, які можуть виявитись ефективнішими. Але літературознавець дав могутню зброю майбутнім дослідникам, не скористатись якою – гріх.

8

Я не торкався всіх аспектів літературознавчо-публіцистично-політичної розвідки Василя Іванишина "Непрочитаний Шевченко".