Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Війна назавжди увійшла в його життя. Ще 1937 року він став членом молодіжної нацистської організації, відтак пішов добровольцем на фронт, потрапив спочатку до американського, а потім до англійського полону. Нацистська ідеологія добряче пошматувала його свідомість. Проте відвідини концентраційного табору Дахау, розповіді очевидців перевернули життя майбутнього письменника.

Гюнтер Грасс відомий не лише своїми романами, а й збірками віршів і статей. Блискучий публіцист, він сповідував моральні принципи в житті та літературі.

У сучасному світі письменникові важко залишатися моральним авторитетом. Письменники — звичайні люди, їм нелегко втриматися від життєвих спокус і кон'юнктури, насамперед політичної. Гюнтерові Грассу це вдалося, хоча його й неоднозначно сприймають у Німеччині.

Відійшов у вічність великий талант. Залишається перечитувати його твори, всмоктувати в себе мудрість письменника.

13 квітня 2015 року

ЧИТАЙМО СПРАВЖНЬОГО ГОГОЛЯ

Ми якось бездумно віддали росіянам Миколу Гоголя – лише на тій підставі, що жив він у Росії й писав російською. З таким же успіхом і Шевченко міг би вважатися російським, бо написав "Щоденник" російською.

Звісно, Гоголь всмоктав у себе російське, але українське в нього залишалося завжди. Головне, що він завжди відрізняв російське від українського, хоча обставини змушували його підлаштовуватися під імперсько-шовіністичне.

Яскравий приклад – повість "Тарас Бульба". Пам'ятаємо фільм з Богданом Ступкою в головній ролі. Але ж це якраз російський, шовіністичний варіант цього твору.

Поза тим 1835 року в збірці "Миргород" з'являється повість Гоголя "Тарас Бульба". Цей варіант дуже не сподобався великоросам. Занадто неросійською видалася їм розповідь про українських козаків. "Любі друзі" стали тиснути на Гоголя, аби він змінив повість. Як кажуть, письменник наступив на горло власній пісні. 1842 році в другому томі його "Сочинений" з'являється другий варіант повісті, в якому Тарас Бульба, згоряючи у вогні (в першому варіанті цього епізоду взагалі не було) "пророкує": "Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..". З якого це дива український козак лягає під ноги російському цареві в ХVІ столітті? Звісно, на догоду критикам на кшталт Віссаріона Бєлінського Гоголь пішов проти історичної правди.

Саме цей другий варіант критика занесла до канонічної класики російської літератури. Мабуть, українцям слід усе-таки опиратися на перший варіант "Тараса Бульби", який є ближчим до історичної правди і не несе ідеологічних нашарувань.

"Тарас Бульба" зі збірки "Миргород" вийшов в українському перекладі відомого письменника Василя Шкляра, і саме на цей текст мали би орієнтуватися вчителі, які в курсі світової (а не української!) літератури доносять до учнів цей шедевр.

Настав час повертати Гоголя до України, очистити його від великоруської шовіністичної ідеології.

Василь Шкляр писав: "Гоголь не спалив свого першого "Тараса Бульбу", як це він зробив із другим томом "Мертвих душ". Він навіть самого Бульбу не спалив у лядськім вогні. Але то вже інша розмова. Ліпше читаймо справжнього Гоголя".

18 квітня 2015 року

"НЕПРОЧИТАНИЙ ШЕВЧЕНКО" ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА

Василь Іванишин. Непрочитаний Шевченко

Провідник Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери Василь Іванишин (1944 – 2007) працював доцентом кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, викладачем теорії літератури та сучасної української літератури.

1

Комуністи і взагалі всі антинаціоналісти, які знають Василя Іванишина за його книгами "Українська Церква і процес національного відродження", "Нація. Державність. Націоналізм", "Мова і нація" (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким), "Українська ідея і перспективи націоналістичного руху", а також як Провідника Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери, даремно втішилися тим фактом, що їхній давній політичний опонент і навіть ворог зайнявся "чистим" літературознавством. Звичайно, це не так. Будучи в політиці з добрий десяток років, Василь Іванишин, навіть якби й хотів цього, "чистим" літературознавством не займався ніколи, бо політичний відбиток був на всьому, що виходило з-під його пера. А коли мова йде про Тараса Шевченка, то тут можна не сумніватися, що політичний аспект переважатиме над власне літературознавчим чи принаймні домінуватиме. Тому й "проривається" у "чисто" літературознавчому тексті, наприклад, щось на кшталт такого:

"А щоб перевидавати масовим, загальнодоступним тиражем справді наукові шевченкознавчі праці, нема грошей. А фінансувати нові дослідження нікому. Олігархам різного калібру і проби наш Шевченко – "без надобності". А бізнесу в нас – тільки дві різновидності: або грошовитий, або український. А керівним злодіям – не до цього. А керівні не-злодії – або не українці, або зманкуртизовані, або не мають грошей. А наша клептократична держава вже десять років будується без будь-якої – хоч би про людське око! – національно зорієнтованої ідеології державотворення. А через це майбутнє та фінанси України плануються, здається, де завгодно і ким завгодно – навіть паханами на "сходняках", але – не українською національною владою в українській національній державі. А тому на національні справи українців, на "якесь" українське літературознавство чи мистецтвознавство у "нічийно"-безнаціональної влади ніколи нема ні часу, ні коштів. І не буде – доки не послухаємо Шевченка і не створимо власної, української національної держави".

Доводиться лише шкодувати, що, зайнятий політичними баталіями, Василь Іванишин своїм "Непрочитаним Шевченком" дав своєрідну відповідь тим же комуністам лише через три роки (твір побачив світ 2001 року).

Напередодні парламентських виборів 1998 року комуністи розповсюджували агітки, в яких цитували Кобзаря мовою оригіналу (російською; як відомо, деякі свої твори Шевченко написав – змушений був писати – мовою північного сусіда-ворога): "Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации" ("Прогулка с удовольствием и не без морали", 1858).

У точності шевченкової цитати можете не сумніватись, а ось що саме за цими словами хочуть побачити сучасні комуністи, зрозуміло. Вони вважають, що як раніше Кобзар "агітував" за "союз нєрушимий" ( "І мене в сім'ї великій, / В сім'ї вольній, новій, / Не забудьте пом'янути / Незлим, тихим словом"), так і нині повинен працювати на комуністичну ідею, "вихваляючи" "поборников новой цивилизации".

Звичайно, жодним комуністом Тарас Шевченко не був, як Іван Франко – соціалістом чи соціал-демократом, як це намагаються стверджувати Олександр Мороз і Леонід Кравчук, – принаймні в сучасних ідеологічних вимірах. Вони були провідниками національної ідеї – націоналістами, як би ми їх назвали сьогодні

2

Василеві Іванишину вдалося змусити "чисте" літературознавство "працювати" на політику, на національну ідею. Ті, хто взагалі не цікавився літературознавством або мав про нього доволі туманне уявлення, схоже, зрозуміють, що принаймні є така цікава наука. І хоча "Непрочитаний Шевченко", не дивлячись на спробу автора доступно пояснити пересічному читачеві складні літературознавчі терміни, все ж вимагає певної наукової підготовки хоча б на рівні інституту чи університету, не це основне. Продираючись крізь хащі літературознавчих термінів, читач, як не дивно, не грузне в них, а схоплює врешті-решт те раціональне зерно, що є в цьому творі й заради чого він, власне, був написаний.

Маститі літературознавці, пік досягнень яких припав на комуністичний режим, очевидно, не сприймуть того, щоб "чисте" літературознавство "працювало" на політику – і матимуть рацію, тому що, в принципі, такого не повинно бути. Взагалі й література, за великим рахунком, має бути "чистою" і не повинна "працювати" на якусь ідеологію чи конкретну партію. З іншого боку, творчий доробок маститих літературознавців свого часу плідно "працював" на радянську владу, на зміцнення комуністичної ідеології. Тоді це вважалося нормою, чимось таким, що само собою розумілося. Навпаки, могли не так витлумачити, якби було по-іншому. Вчені (і не тільки гуманітарії), скажімо, ламали собі голову, куди вставити в свої наукові праці той чи інший абзац з чергового з'їзду компартії чи з виступу правлячого генсека. Тож не виключено, що сьогодні Василеві Іванишину можуть зробити закид щодо несумісності політики та власне літературознавства і, повторюю, будуть мати рацію. Але у випадкові з Шевченком (і з Іванишиним) така несумісність є, як на мене, виправданою і навіть бажаною, бо "як не я, то хто? як не тепер, то коли? як потрібно, то можливо!". Гасла Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери, Провідником якої був Василь Іванишин, спрацювали й тут. У мене навіть виникла думка, що автор "Непрочитаного Шевченка" хотів би залишитись у тіні як політичний діяч та й просто як націоналіст, бо мова йде, власне, про літературознавчу працю. Але хто має очі, той бачить, і як би Василь Іванишин не "маскувався", все одно зрозуміло, з чиїх позицій він пише. Але справа в іншому. Він пише з позицій націоналізму, які в даному контексті виступають об'єктивним фактором, – і це головне, хоча, звичайно, автор не зміг би так написати, якби не задіяв і суб'єктивний ресурс, біль свого серця.

Як не парадоксально це звучить, але Василь Іванишин сказав за Шевченка (точніше, за його картину "Катерина") більше, ніж той сам за себе міг сказати. "Звичайно ж, ми не знаємо, що саме хотів сказати нам Тарас Шевченко з того чи іншого приводу, – пише доктор філологічних наук, нинішній міністр освіти і науки України Сергій Квіт у передмові до "Непрочитаного Шевченка". – Проте спілкуючись з його творами, кожний з яких живе власним життям і у свою чергу створює свою ідейно-естетичну ауру, володіючи сталим методологічним інструментарієм, критик, а подеколи й вдумливий читач, може продовжити розмову, розпочату людиною, якої давно вже немає серед нас.