Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Він пару разів пускав кров пану Яну Щасному, коли в того боліла голова. Але час, коли се конче треба було робити, минув.

Насправді ж істинна причина його недуги таїлась в споневіреному духу і великій втомі від того, що мусив від кілька літ ходити по колу, не можучи вийти з нього, бо се загрожувало йому втратою усього: статків, честі й родини. Не тієї родини, що шипіла йому на вухо, бештаючи на всі лади, – небіжчики та небіжчиці, що позлазились на запах застояної, але все ще живої крові. А жони і дітей, які не пускають нас в рай, але й до пекла не пускають так само. Відступають убік, коли ми сильні, й приступають ближче, коли ми ослаблені. Се вони мали б стояти зараз у головах недужого пана Гербурта, а не духи померлих кревних, злиті в одну темну тінь. Мусив з ними говорити, бо ж не бесідувати йому в таку поважну хвилю з нерівнею та слугами!".

За життя Яна Щасного Гербурта не могли оцінити, як не роблять цього зараз, а зусиль однієї Галини Пагутяк явно недостатньо. Не читають наші можновладці книг, а лише гроші вміють красти, так що це – безнадійний варіант. А Ян Щасний Гербурт справді був особистістю, яку Северин оцінював лише за принципом особистої симпатії. Тому письменниця, характеризуючи Гербурта, приходить на допомогу оповідачеві.

Северин намагається зрозуміти слова Гербурта: "Хотів би я поставити супроти нападам любов, супроти війська невинність, а підданим кайдани зняти з ніг і покласти на серця". Звісно, сувора реальність знищувала таких мрійників, робила нездійсненними їхні проекти, але Галині Пагутяк є близькою філософія її героя, який залишив після смерті великі борги, бо витрачав кошти на утримання війська, а ще – на друкарню, видаючи книги, які не міг потім продати, бо вони не мали попиту. Чим не аналогія з сучасним українським книговидавництвом, коли саме величні українські книги з великими потугами доходять до українських книгарень і не приносять прибутків, як дешеве, нехай і українське, чтиво?

Галина Пагутяк розмірковує про релігійні погляди Яна Щасного Гербурта в умовах тодішньої Польщі:

"В добромильських володіннях Гербурта панувала релігійна терпимість. Остання війна Гербурта була проти агресивного насаджування унії 1596 року, він вважав винними у цьому єзуїтів. Його знаменитий "Розмисел про народ руський" був дуже неприхильно зустрінутий поляками. Під час Рокошу частина української шляхти пішла з рокошанами, але потім, підкуплена королівськими привілеями, відвернулась від союзників. Однак Гербурт продовжував відстоювати віротерпимість навіть після того, як на нього нажалілись Папі римському. Польські історики старого гарту тлумачили такі дії Яна Щасного з погляду шовінізму. Але й виставляти Гербурта ура-патріотом, як це робили деякі українські історики, теж було хибно. Ян Щасний був насамперед гуманістом, правда, в епоху кризи гуманістичних ідей. Щодо наших персонажів – селянина Яця (він врятував життя Северину, який потім став хресним батьком його доньки – А.В.) і волинського шляхтича Северина, – то вони належали до людей поміркованих, і до того ж ніхто наразі не переслідував їх за православ'я. Глибока порядність утримує їх від передчасних оцінок. Хоча за жодних обставин вони не перейшли б у табір римо-католиків, навіть перед лицем смерті".

Письменниця переконана:

"Є сенс порівнювати суспільну діяльність Лева Даниловича і Яна Щасного Гербурта. Обидва працювали на розбудову краю, обидва підтримували і заохочували просвітництво. Князь Лев відкрив центр переписування книг у монастирі Спаса, а Лаврів при ньому розквітнув як осередок музичної культури. Ян Щасний належав до кола європейських гуманістів і створив друкарню, де видавалась світська література".

Як бачимо, наша не така вже й далека історія містить чимало імен, які заслуговують на нашу увагу й повагу. Проте ми не знаємо наших попередників, які, власне, цю історію творили і завдяки яким ми, за великим рахунком, можемо дивитись у майбутнє. Але лише дивитись, бо незнання минулого робить майбутнє сумнівним. Галина Пагутяк внесла свою скромну лепту в те, аби історія стала ближчою й ожила не лише цифрами дат і фактами, а й людьми.

Северину випала нелегка роль. Він був дуже схожий на Гербурта і мусив виконувати роль двійника на його похоронах. Такою була древня традиція. Я не буду переказувати зміст роману, в якому, власне, мовиться про життя Северина за чотири місяці після смерті й до похорону Герберта. Читач знайде тут чимало цікавого й повчального для себе.

Галина Пагутяк своєрідно характеризує цього волинського шляхтича, який уміє бачити власне майбутнє:

"Подібні есхатологічні настрої в пана Северина свідчать про те, що він справді непересічна людина, якщо вміє абстрагуватись від особистого горя до чужих нещасть. Емпатом його не назвеш, але він явно не належить до племені воїнів і ніколи до них не належав. Справжня його місія – нести злагоду, примирення, хоча саме через це у нього комплекс меншовартості. Він усвідомлює, що не пристосований до цього світу інтриг і конфліктів, але не може повернути це собі на користь. Подібні люди були в усі часи".

І ще одна характеристика Северина від письменниці:

"Пан Северин – невротик, ейфорія переходить у нього в депресію, і навпаки; він зосереджений на власних відчуттях. Такі люди зрідка досягають великих успіхів у житті, якщо мають низький старт, бо вони не публічні".

Внутрішній світ Северина дає можливість зрозуміти не лише багато що в романі, а й у внутрішньому світі … самої письменниці, хоча я далекий від думки ставити знак рівності між автором і літературним героєм. Радше письменниця рівняється на Герберта, хоча важкі шати Северина з плеча Яна Щасного не дають їй можливості розкрити себе уповні.

Я вже казав про філософію Герберта, яка до снаги Галині Пагутяк. Але тут і там на сторінках її роману "Маґнат" знаходимо її власні філософські перли. В уста Северина вона вкладає такі слова:

"Мені не треба тікати від пані з косою, бо я вже пізнав її зблизька і вважав те, що вона чинить, ласкою для нас, людей. Смерть приходить, щоб відвести нас з одного світу в інший, той, який ми самі собі наготували. Їй відомі наші бажання краще, ніж нам самим. Але чи можна змінити щось після нашої кончини, на це священик каже – ні, не можна. І в Святому Письмі про се нема нічого. Або ми неправильно його тлумачимо. Усі наші біди, хай не всі, але чимало, через те, що ми не відаємо чи втрачаємо нагоду спастися після смерті. Якщо втрачаємо, то мусимо втрачати наші чесноти, намагатись не схибити. А якщо є надія щось виправити – можна продовжувати грішити, бо світ змушує грішити кожного, навіть святих угодників, тільки їм вдається випросити у Господа прощення за те, що схибили. Та й у пеклі або чистилищі ми могли б віддатися ділу спасіння більш рішуче, бо не залежимо вже від земних владик, сусідів чи родини, що схиляють часом чинити неправедно, супроти честі. Часом отримуємо з того світу вісті й знаємо, як ведеться там нашим дорогим померлим, а ті часом підказують, що маємо за них зробити. Небіжчик може йти попереду малолітнього сина з ліхтарем, аби той не збився з дороги у темряві буття, і хоч той не бачить його постаті, лиш світло, однак йде за ним як зачарований. І користь з того обом велика: отець спасає собі душу по смерті, а син спасає її за життя".

Або:

"Бог сотворив чоловіка, чоловік сотворив диявола, а кого сотворив диявол?".

І таке:

"… божевільним байдуже до життя і смерті. Може, й справді се одне ціле – життя і смерть. А може, слово "життя" взято з однієї мови, а слово "смерть" з іншої, але означають одне й те саме".

Проза Галини Пагутяк – містично-реалістична. Це – нове слово не лише в історії української, а й світової літератури. Письменниця зазирає в минуле і майбутнє, балансуючи на грані пограниччя між життям і смертю. За кращих обставин, коли Україна була би цивілізованою державою, Галина Пагутяк могла би претендувати на Нобелівську премію з літератури. А так і в самій нашій країні ми не розуміємо, з якою великою сучасницею живемо…

24 квітня 2015 року

ФАНТАСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ

Джин Брюер. Планета Ка-Пекс

Що ми знаємо про душевно хворих людей? Практично нічого.

Звісно, зіштовхувались з ними в реальному житті або бачили фільми про них чи читали книги. "Політ над гніздом зозулі" – мабуть, найяскравіше відображення життя цих людей.

"Планета Ка-Пекс" – з тієї ж серії, хоча, можливо, більш витончена і людяна.

Спочатку все сприймається як добротна фантастика, змішана з реаліями нашого життя, але під кінець розумієш, що це ніяка не фантастика, а лише сувора реальність. Якщо й є фантастика, то лише в наших мізках.

Головний герой Роберт Портер, якого лікують у психіатричній лікарні, придумав собі планету Ка-Пекс, на якій він буцімто народився, а тепер час від часу відвідує Землю. Зрештою, ми дізнаємося про справжню причину хвороби прота, як він сам себе називає, – і це знову ж таки сувора реальність нашого життя.

Проте автор дає нам зрозуміти, що все-таки фантастика, ілюзії, мрії є рушійними силами реальності. Попри встановлення діагнозу Робертові Портеру залишається багато загадок щодо його непередбачуваних і геніальних здібностей. Письменник ненав'язливо підводить нас до думки, що, може, божевільні і справді є вільними Божими людьми, і ще не знати, кому більше поталанило в цьому житті: тим, хто лікується в спеціальних психіатричних закладах, чи тим, хто на волі й вважає себе цивілізованою людиною.

Для Роберта Портера його планета Ка-Пекс є ідеальною. Там нема урядів, грошей, сексу, інших важливих для мешканців планети Земля речей, через які стаються страшні трагедії. Кохання теж відсутнє, бо якщо його нема, то не приходять розчарування, коли його втратиш. На планеті Ка-Пекс усі вільні, і капексіанці займаються тим, чим хочуть. Це така собі своєрідна комуністична утопія, яка виникає в мізках багатьох людей уже багато тисячоліть.

Фантастика фантастикою, але людей тягне до реального життя. Тому в своїх видіннях Роберт Портер усе-таки час від часу повертається із планети Ка-Пекс на планету Земля. Тут він попри трагічність свого життя знаходить багато цікавого і потрібного йому. Але коли реальність знову стає нестерпною, повертається у своїх видіннях на омріяну планету Ка-Пекс.

Роберт Портер – талановита людина.