Щедрий вечір - Стельмах Михайло

От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на двi долонi...

Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.

— Де ти бачив сало на двi долонi?

— На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.

— А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! — нарештi посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: — Маємо ж порося трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже сало мiряє! — i звертається до дядька: — Гляди, ще здохне воно.

— Не здохне, дорiжемо, — втiшає чоловiк жiнку.

— Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? — допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.

— А як же iнакше?! Ось подивись — тепер срiбло на них, — ворухнув батогом паморозь на пiдручному, — збереш срiбло — золото побачиш. Жаль тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.

— А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? —обурюється тiтка Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.

— Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! — крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.

— Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi, перетрусиш, — — застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. — Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.

Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?

— Вйо, мої, не чужi! — шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi — здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя — як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси:

— Тпру, тпру, змiї!

— Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви живi-здоровi?

Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi рум'янцi.

— Хiба ж я вiдав, що вони такi? — справдовується провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. — От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.

— Аж до самiсiньких п'ят? — враз подобрiшала тiтка Ликбфiя і чогось зиркнула на свої закаблуки.

— Ще й за п'ятами трохи лишиться, — не моргнувши, запевняє дядько Микола, i ми всi починаємо смiятись.

— I що ви скажете на це? — примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. — Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку — з жолудь.

— I нащо мої слова красти? — не сердиться, а посмiхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. — Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились.

— Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. — Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.

— I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? — дивується дядько Микола, торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: — А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете?

— А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.

— Правда? — радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду.

— Правда, дядьку.

— Ну, спасибi, спасибi, — дякує менi, хоча б треба було зробити навпаки.

Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з

рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.

Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:

— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

— Красивий, красивий, — пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову стає весело.

Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку — землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.

— Ти куди отак метеш?

— Чого це мету?

— А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?

— Я назад не дивлюся.

— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?

— Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.

— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?

— Чого б вона мала надокучити?

— Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить?

— А ви й не знаєте? — вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.

— Нi, поки що не знаю.

— То пояснити?

— Пояснюй.

— За те, що в моїй головi меншає полови.

— От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:

— Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.

— Яким же ти язиканем ставi — дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. — А тепер — гайда додому.

Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють.

— Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.

— Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко, що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:

— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.

— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.

— Нi, на вiтряку.

— На вiтряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вiтряк?

— Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину.

— На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:

— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

— Аби ж ви так завжди казали.

— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

— Еге, догадаєшся, що у вас...

— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

— Де моє не пропадало! Поїду, тату!

— О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би, певне, бiльше сурмонився.

— Та хiба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю "лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди. А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою, вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою...

От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:

— Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк, скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша; вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. I не забувай...

— Не забуду, мамо, — одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила сонячнi нитки i час.

Вiдколи пам'ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил, гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.

З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому цвiту.

Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на вiтряк.

Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною, медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi погане слово.