Щедрий вечір - Стельмах Михайло

I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi, — теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на широкi губи презирство до всього, що не тримається води... I чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?

Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.

А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: "Засни собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.

I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi. Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай книжок i вчися аж на вчителя.

Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.

А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується: "Чого це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який є, такий i є". То пiсля цього чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.

— Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу, а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, — i все це зветься вересень, перший день до школи.

Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.

— Що? Десь горить? — питається вiд печi мати.

— Дзвiн! — вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на пiдвiконнi.

Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:

— От i дочекалися свята.

— А ви думаєте! — кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.

— То я, мабуть, i пiшов.

— Квiти ж вiзьми вчительцi, — пiдходить мати до столу, на якому лежать i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише дiвчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй iз-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

— Це ж для чого вам? — придивляюся до того батькового ока, що найбiльше назбирує насмiшку.

— Пригодиться, — каже тато. — Хочу надивитися, який ти є.

— Давно бачили? — показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi погойдується олiвець.

Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.

— Ось тобi подарунок, сину.

З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького сукна шапочку й питаю:

— I що воно таке, i до чого воно?

— Це, вважай, австрiйський картуз — од вiйни залишився. Дуже гарне сукно.

— Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.

-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль продiрявився.

— Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i непомiтно вручу його вчительцi.

— Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:

— I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.

— Потемнiв? I назовсiм?

— Вважай, назовсiм.

— I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? — з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.

— Напевне, не будуть.

I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи радiсть такого славного дня,

— То я й пiшов, — зiтхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

— Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, — i тепер уже вiн зiтхнув.

— Ви, тату, не журiться, — пiдбадьорюю його. — Ви ж читати он як умiєте!

— Та навчився ж, — ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене, i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.

-Добрий ранок, Насте Василiвно!

— Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! — дивується й оглядає мене вчителька. — Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

— А чого ж, — не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс. Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! — Ось нате вам, — соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.

— От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, — смiється Настя Василiвна. — Спасибi, Михайлику.

— Я ще можу вам принести.

— Як тато-мама?

— Живi.

— Що вони роблять?

— Тато збирається жито сiяти, а мама — вибирати коноплi.

— Ти ж пособляв їм улiтку?

— Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.

— Ти жито жав? — аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi вчительки.

— А чого ж! Наше селянське дiло таке... — i осiкся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

— I в'язати навчився?

— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

— Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?

— Трохи, — i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.

— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.

— Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино з його черепа.

— А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! — i собi зажурилась учителька, — Бiжи, Михайлику.

Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови тiтки Софiї.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.

А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду на мої плечi вискакує Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

— Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?

— Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, — вiдповiдаю школярською примовкою, пригинаюсь — Iван сторчака летить на землю i хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

— А що це в тебе?

— Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, — кажу, не моргнувши оком.

Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.

— А я й годую з неї Обмiнну, — кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.

— Брешеш! — вiдрiзав Улян.

— Ось подивись, — i сьогоднi годував! — показую дно шапки, в якiй лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.

— Справдi! — не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з'являється дядько Себастiян.