Щедрий вечір - Стельмах Михайло

Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи. Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:

— I ви до нас?

-I я до вас, Михайлику.

— Може, вчитися?

— А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

— Спасибi. А що ви несете?

— Дивись! — дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга — школярськими ручками. Я нiколи не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. — Що, Михайлику? — кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

— Де ж ви дiстали стiльки?

— Аж у Вiнницi.

— I що з цим добром будете робити?

— Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.

— Це, виходить, подарунок нам? — радiю я.

— Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди виходьте! — Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. — А це, халамиднику, що за новина у тебе?

— Яка ж це новина? Ув'язують школярi до шиї олiвцi, ув'язую i я.

— То бiднiсть наша ув'язує! — гнiвається на когось дядько Себастiян, розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. — Чуєш, Михайле, нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг, нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?

Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув менi.

— Ось тобi вiд мене.

— Може, не треба? — засумнiвався я.

— Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.

— Ти чого хихоньки справляєш? — пiд брову дядька Себастiяна знову прибилась веселiсть.

— Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я — не чув.

— Iще почуєш, — маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на здоров'я людям.

— Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?

— Полiтграмота.

— Полiтграмота? Це ж про що?

— Як тобi сказати? — зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. — Ось космографiя — це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота — що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, — дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й пiшов до вчителiв.

Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.

— Везе ж декому, — заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — I що то за штука — полiтграмота? Знаєш, чи де там?

— То чом не знаю? — вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся берега: — Є двi найвищi науки — космографiя i полiтграмота...

— Чим же вона найвища?

— Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.

Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.

— Михайлику, це ти?! — дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й мої починають усмiхатися.

— I ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.

— Я перша прийшла, — i обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. — Все боялася, щоб не спiзнитися.

— А може, ти хотiла всiм сережки показати?

— Безсовiсний, — вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж перестає гнiватися i таємниче каже: — Я тобi щось принесла. Знаєш що?

— Звiдки менi знати.

Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".

— Ти чого? — одразу накостричився я.

— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всiм хлопцям.

— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? —скривджено забринiв Любин голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засмiявся, показав нам язика:

— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас вiд бiйки в перший день навчання.

— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.

— А набрiхувати будеш?

— Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не можна.

Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?

Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:

— Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?

— Де там.

— Дивись! — i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках. — Це твоїi.

— Чого ж вони мої?

— А хто рвав липовий цвiт?

— То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.

— От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

— Тодi спасибi.

— Пиши на здоров'я, — точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи, може, вона почула вiд нього цi слова?

— То заробила ти срiбного карбованця?

— Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я найшла таке мiсце — однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?

— Чого ж, пiдемо.

— То й добре, — чого нам боятись пустобреха...

У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що гудiли, неначе вiтряки.

I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається, посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв, обзиваються моєму привечiр'ю:

— Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...

Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую — нашi ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.

— Ти чого, дiвко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.

— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кiлька голосiв, а нашi мають лише два голоси.

— I дослухалась! — Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не подумалось, що вони мають кiлька голосiв. — Ти й сьогоднi першою в школу прийшла?

— Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зорiє. — I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.

— Це ж чого?

— Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас на кiлька день забирає до Вiнницi.

— I ти їдеш? — обiзвався жаль у мене.

— Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.

— Ти ж скорiше приїжджай.

— Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто. Там нi в однiй хатi немає каганця — скрiзь електрика свiтить. Прощавай, Михайлику.

I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо настало таке врем'я.

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому, що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати — i на ковзанку. Ось там уже розкiш i воля — до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей сиплються iскри.

— Е? — не вiрю я.

— Поглянь у дзеркало.

I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому чогось тiсно за зубами.

— То сиплються iскри?

— Ще й як! — вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.

Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на нiй пересмiшку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!

— Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, — застерiгає мати, щоб я не длявся. — Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.

— А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! — Бачу цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

— Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.

— Мушу пам'ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двiр — i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!

А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не вiдають цього i мають менше радостi од свiту...

Блакитний iз памороззю цвiт б'є менi в очi, i вони не знають, що їм робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:

Вербовая дощечка, дощечка,

Там ходила Настечка, Настечка.

Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i Настечку над водою, i зорi у водi — усе те, в чому я живу.

"Так-так-так", — бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.

Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук.