Останні орли - Старицький Михайло

Гей! — ляснув він у долоні, і на цей поклик з'явилося кілька челядників.

— Візьміть його, я з ним розправлюся потім.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катові й заблагав:

— Зглянься, ясновельможний пане, на мій сан, на мою немічну старість... Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя...

Після того, як вийшла пані губернаторова, товариство ще більше збентежилось:

ті, що ждали урочистої процесії, почали шепотітися поміж собою, кпити одне з одного, вельможні гості теж були ні в сих ні в тих і шукали очима господарів, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, які ремствували на зволікання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помітила, що веселий настрій в товаристві підупав, і не знала, в чому річ... У когб б спитати, де її названі батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нікого із знайомих; недалеко стояв тільки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, і Текля зважилась його потурбувати.

— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко підійшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвінким голосом:

— Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очі й заніміла: якесь моторошне почуття, зіткане з страху, подиву й захвату, охопило її цілком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, і вона ледве могла боязко промовити:

— Ох, я помилилась... Думала, що наш...

— Приділи, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги... Дозволь прислужитись і мені...

— Пан такий ласкавий... мені хотілося, щоб батько мій... він, певно, на замковому дворищі... щоб швидше повернувся до гостей, його чекають...

— Лечу передати бажання вельможної панни, — і лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манірна панна, коли він поквап-но відійшов.

— Не знаю, — відповіла Текля.

— Чи не диявол з пекла?

— Якщо й диявол, то привабливий.

— Ха-ха! Люба! — щиро засміялася Вероніка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистіша і найвідданіша батькові душа, це наш славний сотник Гонта.

— Простий козак? — розчаровано процідила Текля.

— Ні, шляхетний, нобілітований, із замкової козачої міліції.

Гості, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вітальні вигуки: то з'явилося подружжя господарів.

Кшемуський махнув хусткою, і з фортеці гримнула гармата; музика заграла урочистий марш... Усі щільніше обступили алею і затаїли подих.

Почувся глухий гуркіт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волів білої масті, прикрашених червоними стрічками;

на бочці верхи сидів Бахус, якого підтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощів були чарівні, їх постаті стрункі й зграбні, але самий вираз облич не пасував до їхніх ролей: замість веселощів у поглядах німф тремтів переляк і страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачів, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазію й розсилати ковші тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату...

— Досконале, досконале! — хрипів, прицмокуючи, Потоцький і потискував вдячно руку господареві.

Младанович не міг устояти на місці, він підбігав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

— Delicilux! Пречудової — шепотів він.

Слідом за Бахусом поплив у якійсь розмальованій мушлі, запряженій дельфінами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помості, драпірованому у синю термаламу, неначе хвилі, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубі гостям усіляку рибу; то були якісь дуже хитромудре приготовані цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачів квітами.

Слідом за Нептуном з'явилася процесія народів, які представляли різні країни;

звичайно, перша фігурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбранні; панну оточувало пишне лицарство з біскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному різноманітною зброєю, помості; її везли запряжені в ярма православні хлопи, одягнуті в лахміття. Поява цієї групи викликала бурю захоплених вигуків:

43

— Віват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну переміну в процесії сповіщалося пострілом гармати й зміною потішних вогнів, а появу Польщі було зустрінуто сальвою всієї фортечної "армати". Цей гуркіт гармат, змішаний з несамовитими криками очманілої від хмелю й захвату шляхти, докотився до містечка, розбудив і його фільварки, і далекі висілки. Усі злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли сліпучо спалахнула пожежа за околицею, жителів охопив жах.

Усі в одчаї заметушилися по вулицях і з зойками: "Пожежа, горимо!" — кинулись на майдан, а то й до найближчого лісу.

Давно вже підпалені були з чотирьох боків довжелезні ожереди Лисянської економії, та гості, захоплені незвичайним видовищем, не помічали спершу далекої заграви, а коли з'явилася в процесії Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бік містечка здіймалося й вирувало в нічній темряві ціле море полум'я, темні силуети найближчих будівель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'ї.

Розкішна постать Польщі, пишне лицарство, запряжені в ярма селяни здавалися тепер облитими кров'ю і надавали всій цій картині зловісного характеру.

Шалені вигуки гостей, що зібралися в саду, під тиском цього враження почали стихати й змінюватись якимсь пригніченим мовчанням.

— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все містечко згоріти.

— Пусте! — заспокоїв його господар.

А процесія тим часом посувалась далі. Пройшли народи Європи, Азії, Африки й Америки. Хоч валка різних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачів не відгукувалось на ці строкаті картини й чекало сильніших відчувань.

Сам тільки Левандовський з двома молодими шляхтичами, які співчували його ідеям, стояв збоку, обурений до глибини душі всіма цими витівками.

— Держава виснажена, стоїть на краю загибелі, а вони витрачають награбовані багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, і з темної зелені з'явився пишний кортеж богині Кіприди. її колісницю везли три пари білих, як сніг, цапів з позолоченими рогами, обвішаними гірляндами троянд; цапів вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стріл за плечима; такі самі амури оточували колісницю й завершували процесію.

А навколо лунали дикі, шалені крики:

— Віват! Нєх жиє!

Після дикої оргії пізно попрокидалося панство, прочумувалося воно ліниво, з тупим болем голови, з відчуттям тваринного пересичення... Але його чекали нові забавки.

На дворищі замку стояли вже запряжені в різні екіпажі ситі коні в дорогій краківській збруї і верхові чистокровні румаки.

Вийшов із замку Кшемуський, ведучи під руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свіжих лиць і виявило цілу сітку зморщок, що променились коло очей і губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне місце, а сам, разом з уманським губернатором, сів проти старости на передньому сидінні.

— Знаєш дорогу на панський хутір? — спитав господар у машталіра, показуючи головою на пана Левандовського.

— Не знаю, ясновельможний пане, — відповів той.

— То сідай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки виліз на козли. Машталір стьобнув довгою пугою, передні коні стали дибки, дишлові рвонули, і ридван, хитнувшись з боку на бік, важко рушив з місця.

Слідом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучі вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, компліментом, вітанням; знялася хмара куряви і вкрила весь поїзд золотаво-сірим серпанком. Левандовський показував машталірові дорогу, котру, між іншим, усі в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потім на перехресті біля корчми взяти праворуч і гін троє проїхати на Вільшану путівцем, попід узліссям. А там уже, мов на долоні, буде видно хутір. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в сріблястій зелені верб та осокорів; він лежить у мальовничій долині, схили якої засаджені прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пірамідальних тополь, а серед них біліє критий черепицею будиночок; з темної зелені лип і дубів визирають теж червоними плямами покрівлі інших будівель. Через став тягнеться гребля, а в кінці її виблискують колесами гомінливі млини — все це видивляється в чисті води ставу й немов сміється із затишних куточків зелені. Левандовський у думці вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болісно стискалося серце. Звичайно, хіба міг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається... вона не звикла до таких вакханалій... та й образити можуть: хіба ручиться хто за стриманість цієї дикої орди?

Такі думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, і воно щеміло від болю й туги...

А екіпаж, похитуючись, котився далі, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутір... Раз він звернувся й до Левандовського:

— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

— Вночі з зав'язаними очима знайду своє гніздечко.

— Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тільки посміхнувся. Екіпаж саме зупинився біля корчми. Вискочив корчмар і почав догідливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусід, а тому він і звернувся до нього із звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторі.

Гершко лаконічно відповів:

— Нічого, пане, не знаю.

— І дружини моєї не бачив?

— Може, пане, бачив, а може, й ні...

— Як — може? Хіба не був на хуторі?

— Може, був, а може, й не був...

— Гайда! — перервав цей діалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього від страху аж пейси спітніли...