💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Елементал - Шкляр Василь

Елементал - Шкляр Василь

Читаємо онлайн Елементал - Шкляр Василь

Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігуральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово — Бог, і до тієї, що слово — полова.

— Ні, це не фігуральний вислів, — каже Русланбек. — Це те, що дало підстави генеральному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурюванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що — коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку?

— І якою ж була відповідь із Гааґи? — спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком "Гааґа", від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Женева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі міжнародні конвенції, а що вже казати про Гааґу — Га-а-ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредставлених народів (UNPO) на чолі з найсимпатичнішим мені чоловіком — доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секретарем цієї UNPO — Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша[36] Русланбек, — націю, яку не хочуть мати за рівню представлені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.

— Якою була відповідь із Гааґи? — перепитує Русланбек. — Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову "Ниву".

Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.

— Ви знаєте, де її тримають? — спитав я.

— Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.

— Як мені краще вилетіти до Москви?

— Ви твердо вирішили?

— Я нічого не вирішував. У мене є завдання. Або я його виконую, або заробляю поцілунок смерти[37].

— З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…

— Другого боку немає,— сказав я.

— Є. Вчора ви самі могли пересвідчитися. Там, у горах… Одна річ зробити те, про що було домовлено раніше, і зовсім інша — стромляти голову шайтанові в зуби. Ви хочете спокусити долю?

— Це моя професія. Я поїду туди, навіть якщо ви мені забороните.

Він повернувся до мене обличчям.

— Тут справа така: або ви, або хтось. І мені треба знати напевно. Ваша перевага в тому, що в її закордонному паспорті стоїть французька віза. Але, як ви самі розумієте, все ще можна змінити.

Він вийшов до сусідньої кімнати і повернувся з іще одним паспортом, який також подав мені.

Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.

— Вона тут також особа не кавказької національности, — сказав я. — І зовсім не Хеда.

— А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…

Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:

— Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадобиться інший. То як мені краще вилетіти?

— Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.

— Я їх запам’ятаю.

Він недовірливо схилив набік голову.

— Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…

— Це моє хобі,— сказав я. — Довгі номери і чужі імена.

— Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання. Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?

— Ще б пак.

Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?

— Дозвольте вам зробити скромний подарунок, пане Русланбек.

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій "Сміт і Вессон".

— Що це?

— Сувенір, — сказав я і майже по-панібратському йому підморгнув.

Частина друга

1

Скажи-но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам? Так, були люди, були часи…

Я сидів у ресторані готелю "Росія", де призначив Ібрагімові "стрілку", і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редьку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт-козі-дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стріляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже троюрідного брата батькового дядька.

Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи — ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чумарці (ряжений), що підтюпцем подає мені горілку "Русская тройка" (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? — а я серед них найновіший, щойно отримав громадянство), підносить оладки з чорною ікрою, осетриновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.

Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятолла вирішив справдити свою давню мрію — вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми розпакували гармату, всі показували на нас пальцями й гукали: "Ряжаниє, ряжаниє!" Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами "Незборима нація", а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: "Что такоє, кто ви такіє?" — і дядечко Толя їм пояснив, що це делеґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности. "Молодци хахли", — сказав тоді один симпатичний каґебіст-демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.

А свої ні, свої нам ще довго вибивали ребра й зуби, поки я одного разу також не витримав, перевірив себе на вгодованому беркові[38], що мав якраз таке підборіддя, як обцас мого черевика. І коли я зробив йому цю примірку, то берка списали з міліції за інвалідністю, а мене вибракували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва "Холодний Яр" і, звісно ж, найстрашніше українське гасло "І повіє новий огонь з Холодного Яру". Щоправда, цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих українців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.

Але я одного разу запитав Асю цілком серйозно, — та чого тут правду ховати, запитав після того, як ми вперше з нею зляглися у яблуневому садочку біля університетських гуртожитків на вулиці Ломоносова, яку ми називали Лупиніс-авеню, — так от, я тоді запитав Асю, котра потемки шукала в траві свої колготки, чи піде вона зі мною до Холодного Яру сестрою-жалібницею (сестра, сестра…), і вона як майбутній професійний медик сказала "піду", ще й процитувала Пісню над піснями із Біблії, яка тоді в нас тільки входила в моду: "О, коли б ти мені був за брата, що перса ссав в нені моєї, коли б стріла тебе я на вулиці, цілувала б тебе, — і ніхто мені не докоряв би". І то вже майже дійшло до інцесту, коли після другої цитати: "Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, — і нутро моє схвилювалось"… — я роздер на ній щойно зодягнуті колготки і споживав свого стільника разом із медом своїм.

А потім лежачи навзнак і дивлячись, згідно з усіма правилами кохання, в зоряне небо, спитав прозаїчно: "А ти знаєш, як загинув отаман Холодного Яру Василь Чучупак[39]. Ні? Його наздоганяла червона кіннота, й ось коли вже отаман, що також мчав верхи, був у безпеці, його кобила англо-арабка Зірка раптом зірвалася за жеребцями, розвернулася й побігла прямо на кінноту. Потрапивши в оточення, Чучупак вистріляв усі набої із "Люйса", а потім і сам застрелився. Тому й тепер місцеві селяни кажуть: "Василь загинув через кобилу".

Ось так, почали з Пісні над піснями, а закінчили пророцтвом, що справдилось, — може, тому мене іноді переслідують сугестії кентавра, як оті, що напосіли були в прізоні.

Я запалюю вже третю товсту сиґарету "Gitanes". Ібрагім запізнюється. Він, як і Муса, ревнує мене до привілейованої ролі у цьому завданні, ревнує до Хеди, і цим запізненням хоче показати, що я тільки виконавець, а керівник операції — він. Я його ще не бачив увіч, тільки розмовляв телефоном, однак і на відстані відчув цей уражений гонор, зверхній смішок, коли я сказав, що чекатиму на нього в ресторані готелю "Росія" — не найкращому місці, звісно ж, для конспіративних зустрічей, але я не знав Москви і повівся, як наївний провінціал-азіят, котрого насамперед тягне до лобного місця на Красній площі.

Нарешті на вході, який я пантрував боковим зором, з’явилася особа, що явно представляла непредставлену націю, тому я прибрав позу, гідну, щонайменше, доктора Майкла ван Прааґа. Проте й особа справляла враження: худий, сухожилий, він так упевнено, безпомильно рушив до мене, що якби від нього падала тінь, то вона перекидала б столи, повз які він проходив, разом з клієнтами.

Даремно я набундючився.

— Вас чекають унизу, — сказав неп[40] і так само залізно пішов у зворотному напрямку.

Мені нічого не лишалося, як і собі не поспішати: розрахувавшись з офіціантом, я допалив сиґарету, тоді повагом, перевальцем пішов до ліфта. Тут мене терпляче очікував неп, і ми спустилися вниз, туди, де на слизькій бруківці ковзалися непідковані блохи.

Недалечко від того місця, де колись американець-чудопал Руст посадив свого літачка, безперешкодно подолавши всі кордони, стояв антрацитовий джип-могила, і тільки тут неп чемно, але з гідністю відчинив мені задні дверцята.

Я сів поруч із вишукано костюмованим джентльменом, розуміючи, що це, нарешті, і є Ібрагім, а неп скочив на переднє сидіння, де за кермом сидів його цілковитий аналог, точнісінька копія, що дозволило мені відразу охрестити цих близнюків Смітом і Вессоном.

— Поговоримо тут, коротше, — сказав Ібрагім, — тут, коротше, найнадійніше місце, коротше, а готелі, та ще такі, як "Росія", коротше, завжди були кублами фіскалів.

Відгуки про книгу Елементал - Шкляр Василь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: