Елементал - Шкляр Василь

Хеда вразлива дівчинка…

— Хеда? Її звуть Хеда?

— Хіба ви не знали? — здивувався він.

— Для мене це не має ніякого значення, — сказав я. — Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

— Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне. Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже знаєте, коли буде літак?

— Днями, — сказав я.

— Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.

Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння "сімки", а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревнують мене. Не до Хеди, звичайно, а до того завдання, яке випало мені, а не їм. "Муса… Муса, — подумав я. — Нещасливе твоє ім’я".

Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля села Рошни-Чу супроводжував дружину генерала під час її спроби пробратися до Туреччини.

Тим часом шеф ФСК Михаїл Барсуков продовжував щодня термосувати Опергрупу контррозвідки в Чечні:

— Козли! Довбойоби! За весь час ви зловили одного тракториста[29], та й той виявився п’ятиюрідним братом! Де Алла Дудаєва? Де Овлур[30]? Де все їхнє кодло? Без них ми ніколи ні про що не дізнаємося! Розжену всіх к йобаній матері!

Нарешті, удача. Аллу Дудаєву з Мусою вистежили в Нальчику і там схопили. Мусу спровадили в Лефортово, а дружину генерала сховали в підмосковному особняку під вартою. В Росії готувалися чергові президентські вибори і нові сенсаційні заяви.

Проте сталася зовсім непередбачувана подія: група невідомих викрала Аллу Дудаєву і вивезла в невідомому напрямку. Після того один із відділів ФСК було розігнано, а слід генералової дружини втрачено назавжди.

Щоправда, в Чеченії згодом з’явилася відеокасета, яку навіть показали по телебаченню, — на ній Алла Федорівна звернулася до народу з проханням поставитися з розумінням до того, що вона зустріла людину, дуже схожу на Джохара, і хоче вийти заміж. Однак хто цьому повірить у час цифрових війн та касетних містифікацій?

Сонце вже потонуло за щербаті гори, коли наша "сімка" звернула в лісову прогалину і зупинилася. Далі треба було йти пішки.

Ми перетнули неглибоку ущелину, потім зіп’ялися на схил гори, порослий горішником, і нарешті у фіолетовому присмерку побачили лісничівку: двоповерховий дерев’яний будинок з невеличкими прибудовами, порожня загорода для овець.

Муса неголосно свиснув, сказав:

— Вони що там — поснули всі?

Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний собацюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.

Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи "пса"[31] і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.

Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.

Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.

Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч, — він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.

Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.

— Саїде, — звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. — Що я скажу твоїй матері?

Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.

— Не розумію… Нічого не розумію, — уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. — Це справа рук фіскалів[32]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…

— Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, — сказав Муса.

— Кого це — своїх? — скинувся Русланбек. — Кого ти маєш на увазі?

— Чеченців, не нас же із вами.

— Я думаю, що це зробили кацапчі[33]. Чеченці викрали б її без крові,— сказав Русланбек. — І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… — Він знову схилив голову. — Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?

— Тому я й кажу, що тут замішані свої,— стояв на своєму Муса. — За гроші дехто піде на все.

— Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, — сказав Русланбек. — Це неможливо.

— Можливо, — вперся Муса. — Справа тільки в сумі.

— Ти що, справді не віриш чинхойцям?

— Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.

— Ну, годі,— не сприйняв Русланбек його лестощів. — Залиш нас удвох, поговоримо потім.

Муса ледь помітно вклонився і вийшов.

— Нічого не розумію… — Русланбек подивився на мене. — Ви щось можете сказати з цього приводу?

— Тільки те, що Хеду треба знайти.

— Де? — зробив він рачині очі. — У Таїланді[34] чи в Москві?

— Не має значення, — сказав я. — Земля маленька.

— І що ви пропонуєте?

— Поки що я чекаю ваших пропозицій.

— Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. — І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. — Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

— Не бійтеся. Я сам не поїду.

— На що ви сподіваєтеся?

— На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

— Ви стороння людина, пане… пане…

— Ґренуй, — підказав я.

— Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

— Але з того й почнемо, — сказав я.

— З чого?

— Ви зробите мені паспорт.

— Який паспорт?

— Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

— І що далі?

— Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете — дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені "липу". Домовились?

— Ви шайтан, пане Ґренуй, — сказав він. — Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.

— Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану "Рояль".

Ресторан уже зачинявся — було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку "Ахтамару", того-сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

— Ну ви й вечеряєте, — сказала франзоля. — Я думала, що вас затримали без документів.

— А що, у вас комендантська година?

— Майже. — Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

— Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? — я показав на пакунок.

— Ну що ви, я ж на роботі.

— Думаєте, хтось приб’ється вночі?

— Не думаю, але я тут не сама.

— Рито, — сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика-візитівки на схвильованих грудях. — Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

— Облиште, — сказала вона. — Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися "гусячі лапки" — Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

— Я чекатиму на вас, — сказав я і пішов у свій номер.

У "люксі" все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. "Сміт і Вессон" спочивав у боковій кишені саквояжа.

Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи, поки живеться. Минуло трохи більше доби, як ти вилузався з літака в аеропорту Махачкали, а здається — місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки — це все-таки найкращі і найвідкритіші істоти, в чиє єство ти можеш проникнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті,— це коли в Конґо біля Мвенґи повстанці закопали живцем десятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потрібний. Там я був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.

А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:

— Нема на них Сталіна.

— Нема, — погоджувався я.

— Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?

— Знаю, — казав я, бо чув про це сотні разів.

— Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою.