Казка на косичку - Галицька Олена

– ХТО ще у Лісі зостався?

– Ніхто, – зітхнула Сорока, – то я так, до слова. Слухайте, треба спитати самого Заморожища! Є план! Треба комусь дістатися його лігва й прикинутися його приспішником! Таким чином вивідати усі його таємниці!

– Прикидатися не треба, – вступив у розмову Князь Паморозко. – Тобто я зовсім не приспішник Заморожища, але колись знався з ним. В одній компанії були, поки я із Льодяничкою не познайомився і вона мене не перевиховала. Може, вдасться переконати його, що я й досі такий самий картяр та гуляка?

– Я поїду з тобою, – рішуче сказала Принцеса. – Буду тебе страхувати про всяк випадок.

– Хто ж я такий, щоб за дівочою юбкою ховатися! – обурився Князь. – Ми з Білашем самі впораємося!

Маленька Бабка Йожка згадала, що під час битви чарівнички втратили не тільки свою силу, а й чарівні віточки, які забрав і сховав десь Заморожище. От якби знайти їх та повернути хазяйкам!

– Я можу прикинутися слугою Князя, і поки він буде вивідувати у Заморожища місцезнаходження Лісни, понишпорю по закутках, – запропонував Мудрий Кіт.

– Кіт – слуга? – засумнівався Князь Паморозко. – Він не повірить. Хіба коти бувають слугами?

– Ще як повірить! – муркнув Кіт. – Вдягну чоботи, капелюха з пером. Буде, як у тій казці про людожера!

Добре все обмізкувавши, хлопці пустилися у небезпечну подорож. Знову злетів у повітря Білаш, запряжений у білий фаетон, в якому важно сиділи Князь та Мудрий Кіт. Дівчата махали хустками їм у слід.

Чаро Піч розпеклася до жару та була готова розтопити будь-яку кригу. Разом з Маленькою Бабкою Йожкою та Хатинкою на Курячих Ніжках вона вирушила звільняти Кришталика.

Дуже важко було на засніженій Кришталевій Галявині знайти місце, до колись між яскравих ніжних квітів джеркотіло веселе джерельце. Тепер там всюди лежав сніг, а під товстенним шаром прозорої, наче скло, криги завмерла Кришталик, і, здавалося, ніяка сила не зможе її звідти витягнути. Але тільки не Чаро Піч! Роздуваючи щоки, вона роздмухувала вогонь, направляючи теплий подих жару прямо на замерзле джерельце, і крига потроху почала танути. Маленька Бабка Йожка вичерпувала талу воду, щоб Кришталик мимоволі не захлинулася, а Хатинка нетерпляче тупцяла навколо, не знаючи, чим ще допомогти.

Нарешті замерзле джерельце перетворилося у невеличке озерце. Маленька Бабка Йожка швидко вихопила з води Кришталика і притиснула до грудей. В теплі Хатинки Кришталик швидко прийшла до тями. Вона розплющила свої великі сині очі, стомлено посміхнулася і вмить знов заснула.

– Хай спить, – розважливо сказала Хатинка. – Сон силу дає. Прокинеться такою самою, як була.

Маленькій Бабці Йожці хотілося якомога скоріше побалакати із подружкою, розказати про останні події і плани, але вона розуміла, що слова Хатинки на Курячих Ніжках мають сенс. Залишилося тільки чекати…

Тим часом Князь Паморозко та Мудрий Кіт дісталися тієї частини Лісу, де, як їм доповіла Всюдисуща Сорока (а їй ґави, що ганяли Лісом сніговиків, розповіли), міг отаборитися Заморожище з його військом. Незабаром вони побачили закляклих велетнів, які стіною обступили нашвидкуруч збудовану фортецю, на кшталт тих, що ліплять взимку зі снігу діти. Ніяких доріг або стежок навколо цього непоказного житла не було, й Білашеві довелося сідати просто в сніг.

– Як нам потрапити в середину, – замислився Князь, в той час як Кіт намагався поважно вийти з фаетону. Йому прийшлося трохи поборсатися у кучугурах, але нарешті він дістався входу, який закривав собою найбільший велетень, струснув із себе сніг і пихато промовив:

– Дозвольте відрекомендуватися: Кіт Леопардович Всезнайний, власною персоною!

Розділ 10

В ГОСТЯХ У ЗАМОРОЖИЩА

Сніжні велетні так втомилися від біганини, яку їм влаштувала Всюдисуща Сорока, що навіть не здивувалися. Взагалі вони не дуже любили розмірковувати: своїх думок та бажань в них не було. Вони повністю покладалися на хазяїна і вміли тільки виконувати його накази. Потреба вирішити щось самостійно викликала серед велетнів мішанину. Збиті з пантелику, вони тупцяли на місці, не знаючи, чи пускати непроханих гостей у середину фортеці. Нарешті з-за крижаної башти визирнув сам Заморожище.

– Хто це турбує мене в глупу ніч, – невдоволено промимрив він. – Нема вам чого робити?

Хлопці й самі вже зрозуміли, що час для візиту вибрано невдало. Було дуже рано – сонечко ледь-ледь накреслило на сході тоненьку червону рисочку. Небо – сіре й непривітне, навіть не нагадувало про ясний день.

– Вибач, друже, ми тут трохи заблукали, – скочив з фаетону Князь. – Пізнаєш мене, я Паморозко, а це мій слуга. З гулянки повертаємося. Допізна в карти грали, веселилися.

Заморожище згадав і Князя Паморозка, й те, як колись і сам пізно вночі повертався додому після дружніх посиденьок. Він вирішив прийняти гостей: йому давно не доводилося розмовляти з кимсь, окрім сніговиків. Може, прибульці розкажуть якісь міські новини? На щастя, Заморожище не знав, що саме Князь Паморозко є нареченим Принцеси Льодянички.

Невдоволено позіхаючи, Заморожище зневажливо відштовхнув велетня, який закривав вхід до фортеці: – Заходьте, коли прийшли. Тільки коня на вулиці залишить – я тварин ненавиджу.

Це повністю відповідало намірам друзів. Якщо стане потреба тікати, Білаш буде напохваті.

– Тепер я у палаці живу, – пихато сказав гостям Заморожище, коли вони проходили білими холодними кімнатами. – Дивіться, тут у мене все із кришталю та діамантів! Бач, як виблискує!

– Чи не розтане твій палац навесні? Сонечко пригріє, і усі ці діаманти стечуть водою! – кепкував Князь.

– Не стечуть! Тобто, не настане! Тепер тут завжди буде зима, завжди моя влада!

– Знаю, що тут чарівнички господарювали, – обережно почав Князь. – Вони що, покинули Ліс?

– Хто покинув, а хто… – вишкірився Заморожище. Він загадково примружив очі й значуще замовк, але видно було, що йому дуже кортить розповісти про перемогу над чарівничками.

– То розкажи, друже! Бо ми й не знали, що ти такий герой, – улесливо, як міг, промовив Князь.

Заморожище трохи покомизився, але бажання похизуватися перед Князем Паморозком було сильнішим за наміри зберегти таємницю. Він почав розповідати свою історію, добре її прикрашуючи.

Сидіти на холодних брилах снігу не хотілося. Князь Паморозко, схрестивши руки, прихилився до стовбура сосни, яка росла посередині фортеці й слугувала опорою для стін та покрівлі. Заморожище, розмахуючи драними сірими шатами, бігав по кімнаті, намагаючись в особах продемонструвати свої "перемоги". Тим часом Мудрий Кіт, користуючись тим, що уся увага Заморожища прикута до власної персони, кудись щез. Він слушно вирішив, що слуга нікого не обходить. Завжди можна сказати: "Йду по справах".

Де ж можуть бути заховані чарівні віточки? Кіт біг пустими коридорами та кімнатами, уважно роздивляючись навкруги. Раптом перед ним виник здоровенний сніговик, і Кіт ошелешено завмер. Ну, все, злякано подумав він, зараз мені буде… Але сніговик не ворушився, і кіт нарешті зрозумів, що він не справжній – просто виліплена зі снігу фігура. У товстих незграбних руках фігури була затиснута напівпрозора, тьмяно виблискуюча скринька, мабуть, зроблена із криги. Мудрий Кіт спробував роздивитися, що там лежить, але побачив лише маленькі вогники, які раз за разом ледве спалахували всередині.

"Була не була", – подумав Кіт. Він присів, націлившись, й різко скочив прямо на скриньку. Скринька впала й розлетілася на друзки. Чарівні віточки розкотилися по підлозі. Кіт мерщій згріб їх лапою і затиснув у пащі. Тепер якось треба дати знати Паморозкові, що віточки знайдені. Але Мудрий Кіт, побоюючись загубити дорогоцінну знахідку, не міг навіть муркнути. Залишалося сподіватися, що Князь сам побачить свого товариша у темряві коридору й зрозуміє, що місію виконано.

Розділ 11

ПРИГОДИ У СНІГОВІЙ ФОРТЕЦІ

У той час, як Мудрий Кіт шукав чарівні віточки, Заморожище балясував та хвалився без угаву:

– Ті дурні чарівнички так мене злякалися, що покидали свої дрючечки й побігли світ за очі. Тільки їх і бачили!

– Що, жодної не зловив? – підбурював його Князь Паморозко.

– Та зловив, звісно. Вони ж такі малі, миршаві…, – додав він, навіть не подумавши, що сором воювати з меншими і слабкішими за себе.

– Одразу скиглити почали: відпусти нас, пробач, – далі брехав Заморожище. – Але я був невблаганний. Усіх по темницях запроторив: кого у кризі заморозив, а кого у далекій холодній печері замурував!

Князь Паморозко і Мудрий Кіт, який підслуховував хвастощі Заморожища з коридору, одразу зрозуміли, що мова йде про Кришталика та Лісну, бо тільки вони потрапили в полон. Де знаходиться Кришталик, було відомо. Це означало, що саме Лісну Заворожище ховає у якійсь печері.

Князь хотів був обережно зʼясувати її місцезнаходження, але зненацька побачив Мудрого Кота, який подавав хвостом якісь незрозумілі знаки з-за рогу й загадково блимав очима. Князеві здалося, що вуса в Кота якось раптом виросли, потовщали, а ще й сиплять іскри. Нарешті Паморозко зрозумів, що Кіт тримає у пащі чарівні віточки. Час було вшиватися.

Він ще раз спробував розговорити Заморожище та удавано почав вихваляти фортецю.

– Міцна в тебе оселя! Мабуть тюрми, у які ти запроторив чарівничок, такі самі неприступні?

– Ще міцніші! – пишався Заморожище. – Одна – крижана, друга – камʼяна! Камʼяна взагалі непорушна. А якщо врахувати, що знаходиться вона високо в далеких горах, куди жодна стежка не веде…

То ж де вона, мало не спитав Князь, але вчасно замовк. Тобто його зупинив глухий шум, що долинув з віддалених кімнат. Кіт нашорошив вуха. Він миттю зрозумів, що своїм відчайдушним стрибком зсунув з місця сніговика, який тримав кришталеву скриньку. Той втратив рівновагу й повалився додолу, розлетівшись сніговим пилом і прикривши собою розбиту скриньку. Це на добре, бо Заморожище не одразу помітить зникнення чарівних віточок, але часу в друзів обмаль. Навряд чи вдасться ще щось довідатися про ту печеру.

– У тебе вдома трохи прохолодно, – потер Князь долонями змерзлі плечі. – Піду візьму у кареті щось тепле. Ти б вогнище якесь розпалив, чи що… Каміна у тебе тут хіба нема?

– Камін є, крижаний, – розреготався Заморожище. – Я все одно вогонь не можу розпалити. Уявляєш, як не намагався, якими сірниками не користувався, які запальнички не випробував – нічого не виходить!

Князь Паморозко згадав розповідь Льодянички.