Я, Богдан - Загребельний Павло

Великі, маленькі, круглі й довгасті, трикутні якісь і плескаті, брунатні, золотисті, зеленкуваті, білі, насипані в лантухах, в дерев’яних Ящиках, просто купами на прилавках, всуціль ряди горіхові, і продавці так само неоднакові, як їхній товар: турки — старі й молоді, сирійці, греки, навіть чорношкірі арапи.

Нашим сторожам забаглося купити кругленьких, надто смачних горішків з Малатьї. Продавали їх два геть молоді хлопці, які металися між лантухами, повними горішків, і залізними вагами з таким спритом, що люд сунув сюди валом не так купувати, як подивитися на цих молодих спритнярів.

Хто хотів купити якусь там кількість горішків, казав про це одному з хлопців, той мовчки обертався до лантуха, зачерпував звідти бляшаним, вичовганим до блиску шполиком саме стільки, скільки просив покупець, і кидав через плече, не дивлячись, точно на шальку терезів так влучно й уміло, що жоден горішок не падав на землю, і майже завжди вгадував вагу з такою точністю, що це вже межувало з чаклунством. Коли ж не стачало до потрібної ваги або була зайвина, то вимірювалося це одним — двома горішками. Зайвини молодий купець не прибирав, а недостачу поповнював з такою самою хвацькістю, як і основну вагу: хапав пучкою один або два горішки і, не дивлячись, та ще й обкручуючись на одній нозі кілька разів, мовби щоб забити памороки, точно кидав на шальку терезів, аж замотані в чалми правовірні, що спостерігали цю веселу гру — продаж, хитали головешками й прицмокували побожно: "Великий Аллах, і чудеса та дива його на землі великі".

І ось там пойняла мене якась несамовитість, пойняла й понесла, і мало не занесла до погибелі; щастя, що наші погоничі турецькі виявилися людьми сонними і байдужими і не мали того вогню в крові, який спалахнув у мені од видовища отих молодих зухвалих купчиків з Малатьї.

Мені чомусь привиділося, ніби я не отут, на Єгипетському базарі, серед бусурманських роззяв, а в чистім полі, сиджу під деревом, прикривши лице шапкою від сонця, а поряд стоїть кінь мій, прив’язаний до того дерева, і я і кінь мій спочиваємо після довгого переходу, а довкола тиша, тільки жайворонок десь між Богом і людьми видзвонює, та сонце тихо гріє, та вітерець Шовковий гладить тобі руки і груди. Шкода говорити! Чи є ще таке дерево на світі, і такий степ, і такий кінь, і таке все? Як же можна було в цій неволі лютій і безглуздій сподіватися віднайти знов себе, воскреснути, почати життя вільне й щасливе, як? Де ключ до порятунку? Відчай заволодів мною такий безмежний, як заплутаність і безглуздя стамбульських базарів, відчай і сліпий гнів, якого я вже не міг погамувати. Кинувши коші, якими обвішаний був, мов старець торбами, підскочив я до одного з наших сторожів і сказав йому, що хочу показати всім отим правовірним одну таку штуку козацьку, яку вони залюбки б подивилися. "Що ж то?" — кліпнув він на мене лінивим оком. "Дай свій ятаган, і я ним розрубаю отой крихітний горішок, як він летітиме з руки молодого купця". Турок засміявся зневажливо й погордливо. "Може, ти розрубав би й муху?" — "І муху теж, та цього ніхто не побачить, а горішок видимий усім". Турок засміявся ще зневажливіше, він передбачав хіба ж таку втіху від поганьблення й осоромлення гяура, йому кортіло мерщій стати свідком такого приниження, але власна гордість не дозволяла ось так просто вволити бажання раба, тому прикликав до себе товариша свого і сказав тому, щоб він дав мені свій ятаган. Той закомизився, але мій турок, блискаючи зубами з — під темного вуса, став казати йому, як вони поглумляться над гяуром, — і ось так я одержав кривий важкий ятаган, легко виважив його в руці, і щойно молодий малатьїнець кинув через, плече горішок на терези, в плечі моєму вибухнула дика, точно виважена сила, рука з ятаганом зметнулася, і тяжка хижа сталь просвистіла в миттєвій тиші, і той маленький турецький горішок упав на терези вже не в своїй природній цілості, а двома рівними половинками, розрубаний непростежувано, силою мовби й не людською, а якоюсь понадземною.

Ніхто не повірив у те, що сталося. Стиск юрби, розкричані роти, руки, що тягнуться до мене й до моїх сторожів, домагання, намагання, вйіуки, ради й поради, веління й зневажливе прискалення ока. Ану ж хай той гяур ще раз зробить, що він нібито зробив! Хай покаже, коли може щось показати!

Молоді малатьїнці наввипередки стали кидати мені горішки, я розсікав їх заіграшки, і рука моя не втомлювалася, і око не втрачало меткості, аж самому ставало дивно чи, може, прокинулася в мені велика сила життя, яка піднімає обезножілих, повертає голос безмовним, робить зрячими сліпих. Ще перші помахи мої ятаганом були ніби й несміливі, нерішучі, здавалося, сила вичерпається небавом і неминуче зганьблення буде покарою за мою зухвалість. Та згодом непомітно для мене самого прийшла певність, я рвонувся вперед з такою силою і пристрастю, що турки заґелґотіли і мій сторож мерщій відібрав у мене зброю, ще й насварився: мовляв, не гніви Аллаха і вірних слуг його такими нечестивими забавами. (Вже як визволився з неволі, пробував удома повторити се, але ніколи більше не вдавалося. Міг розрубати яблуко на льоту, але щоб маленький горішок ліщиновий — то хіба що один з десяти. Мабуть, ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха. А той стамбульський мій вичин сприймався мов чудо, якесь наслання, ніби сам дух жадоби волі пойняв мене і водив моєю рукою, чи що?)

Але все ж капудан — паші, моєму вельможному господареві, повідомлено про те, що сталося на Єгипетському базарі, і той захотів сам подивитися на мене, накликав ще й гостей у роззолочених каптанах і коштовних тюрбанах, напнуто для них дашок від сонця, простелено килими, подано прохолодні напої й солодощі, а я мав тішити їхні очі, кидати їм під ноги свою козацьку честь, свою славу і волю. Та, власне, хіба не потоптано все в мені було, хіба не був нещасним розвитком, упослідженим невольником, нікчемним бранцем?

Не відав я тоді, хто були ті гості капудан — паші. Ясна річ, жодного стороннього, самі тільки сини свого вогнища, як вони любили казати. Ще молоді всі, може, сини тих султанських псів, які потопили в крові повстання болгар у Тирнові і сербських гайдуків у, Банаті, а перед цим рубали голови своїм власним джелялям13. Могли там бути Ібрагім Печеві, який згодом напише історію, і високоосвічений Карачелебі—заде Абдулазіз, автор "Саду проповідників", і син поета Неві Атаулла Атайї, який не доживе до мого вознесіння і не зможе його описати, як описав він османських шейхів і улемів.

Незнані вони всі були мені, а я їм усім, та й сам ще не прозирав у свою будущину, бо й що можна бачити, маючи якісь двадцять літ?

Все ж збунтувалась моя душа, коли сказано, щоб рубав я шаблею голови баранам, яких випихатимуть на мене служки капудан — паші. Коли вже шабля, то треба й коня, а як козак на коні, то давай йому справжнього ворога, а не тупого барана! Я сказав це сміливо самому капудан — паші, і тільки тоді він згадав, що це ж саме і є той бранець, який володіє багатьма мовами. Йому припало до смаку таке поєднання в мені, і він милостиво звелів, щоб дали мені й коня, і поспитав, що ж я хотів би рубати, гасаючи отак по двору перед їхніми очима. "Голови отим голомозим", — хотілося мені відповісти, та я обачливо стримав свою душу розгойдану і сказав, що можна й опудала, на яких вони вправляються у мистецтві володіти шаблею. Але не ставити опудала непорушно, а всадовити на диких коней і розігнати тих коней по просторому двору, щоб уже коли й не нападатимуть на мене, то хай собі хоч утікають так, що й не наздоженеш. Це сподобалося капудан — паші і його гостям, зроблено, як я сказав, з півдесятка шалених коней з поприв’язаними опудалами в сідлах випущено супроти мене, коні заметалися безладно по двору, видовище було несамовите і водночас глумливе. Хіба мені гарцювати між удаваних супротивників отут по тісному двору перед пашиною стайнею, а не на вільній волі, де коні ані спіймані, ані сідлані, де посвист хижих стріл та гук орди, де козак стає справжнім козаком, який не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Шкода говорити! І кінь піді мною був не мій, а чужий, турецький, і вся моя воля вміщалася в клапоть стамбульського двору, обгороджувалася високим парканом, замикалася ворітьми ще вищими, і шабля моя падала не на ворога, а на мертві боввани, і дивилася на мене не земля рідна і не Мати Божа, а вельможні зарізяки, за кожним з яких стояли цілі кладовища. Чи ще мало бачили вбивства, смертей, мало чули посвисту шаблі, зарізяки люті, безсердечні, звіроподібні душею? Мабуть, ніколи не натішаться видовищем убивства, різанини, руйнувань, бо мали природне замилування до вбивств, хай навіть несправжніх, уявних. Жорстокі й немилосердні, як і світ, у якому доводилося жити, дивилися на мене дивно невинними очима, мовби вкритими полудою лінькуватої байдужості. У негідників завжди невинні очі. А в святих і великомучеників очі — вогнисті, несамовиті, нестерпно настражцані, суцільний біль. Був я тоді великомучеником, але мав подолати нетеч стамбульського рабства бодай думкою, бодай безглуздим учинком, тож і став рубати оті мертві опудала, аж летіла з них тирса і шмаття, а коні дико іржали й харапудилися, і глина з — під їхніх копит летіла аж під оте піддашшя з вельможами. Хай! Плече моє було молоде й міцне, м’язи лежали валами, удари шаблі страшні. Турки хитали головами, закочували очі. Звідки в гяура така сила і такий сприт? Капудан — паша гордовито пояснював, що цей бранець походить з вельможного роду, бо так володіти зброєю, це ж ясно, може тільки знатний чоловік. Дивні й загадкові люди! Тут мальовничий спокійний побут, гармонія, в якій кохалися ще давні греки, тоді візантійці, а тепер успадкували їхні переможці, перетворивши Стамбул на прикрасу не самої лиш землі, а може, й неба. А там — зарізяцтво, де цінується тільки звірячий сприт і коняча витривалість, і де навіть вельможність ставиться в пряму залежність від уміння володіти зброєю.

Наймолодший з гостей, власне, такий, як і я, не стримався, підбіг до мене, розкинув у захваті руки, мовби хотів обняти мене і мого коня, закричав:

— Еші йок, еші йок!14

Був жилавий, високий, довгорукий, легко дістав до моєї правиці, смикав за неї, так наче хотів стягнути мене на землю, примовляв:

— Ти для мене еші кардаш15, бо ти еші йок! Це каже тобі сам Бекташ, який уміє шаткувати людей, як капусту, та не може зрівнятися в своєму вмінні з тобою, оджавур!

Лиш тоді поглянув я на того Бекташа і побачив, що він у грубому яничарському плащі, а пучок пір’я на його високій шапці притримується золотим обручем — ознакою хоробрості й заслуг.