Я, Богдан - Загребельний Павло

Може, так і треба жити, а не вгризатися в людину, як кажан у кістку, коли впаде на тебе з переляку й відчаю, що осліп на мить, і вхопиться за твій палець.

Іванця я сприймав так само, як і Демка, хоч і бачив виразно їхню одмінність, але не надавав особливої ваги ні Демковій надмірній відданості, ні Іванцевій пронозливості.

Десь, коли ми вже були за Любарем, вранці прибіг Іванець, який цілу ніч десь метався, мов мисливський пес у пошуках зайців, і здійняв ґвалт.

— Пане старший, — кричав, крутячи булькатими своїми очима, — пане старший!

— Вже десь продав пана сотника з потрібкою, — пробурмотів Демко, який добре знав свого співтовариша.

— Що там у тебе? — поцікавився я.

— Пане старший! Тут неподалік у містечку сьогодні набиватимуть на палю чоловіка!

— Ото радість, — не стримався Демко, — нічого ліпшого не міг ти нам принести з свого цілонічного блукання.

Я зауважив, що карання палею не належить до милих розваг і навряд чи нам треба було про це й чути.

— Але пана старшого запрошено на те видовисько! — мовив невинно Іванець.

— З чиєї ласки? — поспитав я без вдоволеності.

— Нащо й питати! — сплюнув Демко. — Це ж йому не спиться й не лежиться, все шукає та винюхує. От і донюхався!

— Що там справді? — вже суворо поспитав я Іванця.

— Та тут за лісом містечко, воно й не містечко, а так двадцять домів ринкових з маєтностей пана сенатора Киселя, і в околицях завівся збуй якийсь жорстокий. Крав волів, як їх гнали до Ґданська на продаж, погоничів забивав на смерть, а волів ніби перепродував іншим погоничам, вже з маєтностей не Киселевих, а Корецького, чи що, через те того збуя не могли ніяк ні вислідити, ні впіймати. Нарешті впіймали, і засуджено його до палі. На муках вогненних пробував виправдатися тим, що не хотів, мовляв, щоби добро, нажите простим людом, себто воли рогаті, ішло кудись у чужу землю, для чужих ротів, а мало б зоставатися тут для споживку тим, хто його надбав. З тих слів панство тільки посміялося. Ніщо не могло врятувати злочинця. Діяв сам, без спільників, тому й кару понесе сам, і нікому його не жалко, чи хто й помолиться за його душу грішну. Державець же місцевий, шляхтич Ніздіковський, почувши, що пан старший їде на припросини самого короля, вельми порадів і сказав, що приїде сюди сам, щоб виявили йому честь і скористалися з його гостини.

— Добра мені гостина — чоловіка на палю набиватимуть! — мовив Демко.

Я махнув йому рукою, бо ж однаково вже нічим не зарадиш, раз Іванець так нас продав тому шляхтичеві послужливому.

Справді, за якийсь квадранс з’явився й сам Ніздіковський, верхи на коні, в новому кунтуші з шнурками, в супроводі десятка відчайдухів, вусатих і гострооких, мов лащиківці з наших країв, був вельми гречний, повів мову про Варшаву, тоді про наших спільних знайомих, пошкодував, що не знав завчасно про наше прибуття й не зміг приготувати для нас прийняття ліпшого, аніж споглядання тяжкої кари, від якої в нього теж перевертаються всі нутрощі, але що він може вдіяти, коли тут повним голосом промовляє суворий закон, перед яким усі ми лиш діти несмисленні. Він залюбки принижувався і перед законом, і перед королівським іменем, і навіть переді мною, бо я мав королівський лист, але водночас робив це з високою гідністю і гордістю, аж мене брали завидки. Пан Ніздіковський був мов уся шляхта, якою я знав її упродовж свого довгого й тяжкого життя. Не була ніколи простим знаряддям руйнації, що захищає короля й Річ Посполиту без любові, знищує всі перепони без ненависті. Вичитувалося щось вільне й свавільне в їхній покорі, щось благородне в самому їхньому приниженні — і це при надзвичайно розвиненому почутті особистої незалежності, пихи й гонору. Вони уявляли, що б’ються за величну красуню, не помічаючи, що насправді захищають відворотну й зловорожу відьму. Але сказати їм про це, то вони одразу ж стануть кричати, що не за короля і не за речі недотикальні б’ються вони, а за давні знамена, що майоріли в стількох битвах над головами батьків, і за вівтарі, перед якими вони отримали руки своїх невіст, красунь, яких не бачив світ, і то була правда. Так, вони були ввічливі, люб’язні, ніжні до жінок, мали вишукані смаки, любили веселе поводження — і саджали на палі, знай саджали на палі, мовляв, ми за столами в золоті й сріблі, а хлопство й гультяйство козацьке на палях.

Пан Ніздіковський, мабуть, і мене запрошував на видовисько судне з потаємним наміром мстивим показати, що чекає на всіх тих, хто повстає проти шляхетського порядку. Але робив це з якнайвищою люб’язністю, і я вимушений був відповідати теж люб’язністю, покликав Федора Вешняка і сказав йому підіймати козаків і їхати слідом за нами.

Дорога була й недалека, але досить пустельна. Коні вгрузали по саму мичку в сипкому піску, з соснових гущавин мало не під кінські копита вискакували на дорогу налякані тетеруки й подивовано квоктали на таке несподіване нашестя, нарешті опинилися ми на густо обставленому людом і возами містечковому майдані, з другого боку, мовби нас вичікували, прибули на двоколісній дриндулці два поважні пани — пан суддя Кордуба і пан возний Коструба, жовніри, пропхавшись крізь натовп, поставили одцалік од нас приреченого — невисокого мурого чоловіка в полотняних штанях і в полотняній довгій сорочці, з покучмленим волоссям, рудим, ніби обмазаним глиною.

Пан суддя і пан возний розкланялися зі мною й козаками, після чого пан Коструба, проклинаючи все на світі, але зазначивши, що має виконати свій уряд, бо шляхтич без уряду — що пес без огона, став вичитувати з довгого листа злочини того мурого чоловіка, і натовп мовчки слухав, чи то вірячи, чи, може, й не дуже, бо йшлося, мабуть, не так про сповинність того незнаного їм чоловіка, як про саме видовище.

З’явився й кат, безвухий циган, у червоній сорочці й синіх шароварах, босий, з байдужо — жорстокими очима. Він пригнав пару сірих волів, наладнав палю, довгий, аршинів на шість або й вісім, добре виструганий кілок з гострим залізним шпилем на кінці завдовжки аршинів зо два.

Поки не було ката з волами, приречений стояв непорушно, мов стовп глиняний, але тепер зиркав похмуро перед себе і сказав тихо, але з притиском:

— Священика.

— Богомільний збуй! — зрадів пан Коструба і подав знак рукою собі за спину. Звідти одразу виступив літній батюшка в рудуватій поношеній рясці, старий і зужитий, як і все його начиння. Наблизившись до приреченого, він простягнув йому великий хрест, напнувши ретязь, на якому хрест висів у нього на грудях, але мурий наставив руки і крикнув сердито:

— Ікону! Божу Матір! Чи мав би так вмирати тут, як собака?

Священик розгубився, бо ікони з собою не мав, до церкви ж було далеко.

— Панство гадає, що йому конче треба поцілувати ікону? — поспитав возний. — Той драб хоче продовжити собі життя! Хіби я не знаю цих фарамушок?

— Хай привезуть ікону, — болісно скривившись, мовив пан Ніздіковський.

— Але ж це займе до дябла часу! — вигукнув подивований возний.

— Хай привезуть! — твердо повторив шляхтич.

Ми стояли і ждали. Мурий чоловік знов упав у безрух. Мовби вмер. Але ожив, як подано йому батюшкою ікону. Кивнув своєю кучмастою головою — вклонився нібито чи хотів цілувати. Тоді знов завмер. Священик осінив його хрестом і відступився. І вже тепер відступилося од мурого життя. Віддавши воли погоничеві, який мав бути, з усього видати, підпомічником катовим, майстор18 збоку підійшов до засудженого, вміло збив його з ніг одним ударом, стягнув йому за спиною руки, аж посиніли пальці, тоді став прив’язувати йому до ніг дві ремінні постромки, другі кінці яких закріплені були до ярма на волах. Погонич на катів знак гейкнув, воли пішли ходою повільною і байдужою, змахуючи хвостами й ремигаючи, кат упер вільний кінець палі в низький стовпець і притримував, щоб паля не спорснула, а гострий її шпиль почав входити в тіло нещасного. Залізо пронизувало нутрощі приреченого так швидко, що не встигала виступати навіть кров, все здавалося несправжнім, якимсь жартом або дурним сном, надто що мурий чоловік, переборовши муку смертну, ще здобувся на молодецтво й крикнув майже бадьоро:

— Криво паля йде, майсторе! Пильнуй!

Набивати на палю треба було так, щоб не пошкодити життєвих органів і спрямовувати шпиль не в серце, а щоб вийшов він спиною на піваршина. Тоді підіймано палю з набитим на неї чоловіком, закопувано кінцем вільним міцно в землю, і сидів на шпилі нещасний, поки не зсохне й не викоріниться, як в’ялена риба, так що коли вітер повіє, то вертілося його тіло кругом і торохкотіли всі кісточки.

Мабуть, безвухий цей майстор не був надто досвідчений у своїй справі, бо таки повів палю занадто криво, про що йому знов хотів сказати приречений, але вже цього разу слова в нього всі злилися в якесь хрипіння й клекотіння: "Кр — р–р…" Коли ж кат з помічником підняли караного і вставили палю в заготовлену яму та стали мерщій утрамбовувати землю круг неї, мурий чоловік на залізному гостряку завив од болю й страждання, може вмираючи, а може тільки конаючи. Вив низько, утробно, по — вовчому, аж молодші козаки затуляли вуха, а Іванець підскочив до мене й зашепотів: "Пане старший, дозвольте, вкорочу його муку! Дозвольте, пане старший!" Я промовчав, тільки знизав плечима, а Демко так само пошепки мовив до свого товариша: "Не мішався б ти в Божі справи", та той уже вихопив пістоля, підскочив до чоловіка на палі й прострелив йому груди.

Все покрилося моїм королівським листом. Пан Ніздіковський розпростав плечі й заявив, що йому камінь спав з душі, бо він звик рубатися з ворогом у полі, а не отак катувати хай і найбільшого злочинця. Пан суддя сказав, що він тільки суддя, а над ним закон, пан возний знов повторив про свого пса без огона, священик перехрестився звільна, відпускаючи гріхи всім винним і невинним. Так і закінчилася та немила наша пригода, тільки Демко скреготів зубами на Іванця та допікав йому до самого Кракова, обіцяючи відплатити ще й не такою розвагою. Я, мовчки посміювався, знаючи, яка то пуста похвальба Демкова, Іванець же огризався добродушно, дивуючись, що не поціновано належно його запопадливості добровільної й безкорисливої.

Не міг збагнути, яку тяжку прислугу зробив нам усім, додаючи до всього баченого дорогою ще й це страшне видовисько.