Я, Богдан - Загребельний Павло

Приліпилися навіки. Як молоді воли, вперті й дурні, хоч і з доброго козацького роду обидва. Меткі, обурливо молоді, мордаті, аж страх брав, але спритні в услузі і в мові світській управні. Так узяв я їх з собою до Кракова, і вже відтоді стали моїми нерозлучними супутниками й помічниками, і, може, все добре й лихе йшло не від самого мене, а й від них.

Перемірював Україну вже вкотре тими самими шляхами, де колись, ще безвусим підкозаком, мандрував. то сюди, то туди під рукою батька свого, сотника козацького. З Чигирина до Корсуня через Смілу, далі на Білу Церкву, Паволоч, Любар, Острог, Дубно, звідти через Броди до Львова, а вже звідтам на Замостя й Варшаву. їхав цього разу поволі, без обов’язку, на запросини, а колись то все було в поквапі, у суворому військовому строї, назустріч битвам або сутичкам, коли не знаєш, на життя чи на смерть ідеш, і весь здригаєшся в передчутті неминучого, але водночас груди тобі повняться гордощами, бо ж ти лицар, в тебе тверда рука і плечі наливаються тяжкою силою, і око твоє зірко вистежує орду на Чорнім шляху, і зготовлений ти заступити собою і всю цю землю, і людей на ній, жінок, малих дітей, немічних старих і все живе й ростуче. Бачив тоді цілі села без чоловіків, забраних у ясир, побитих, порубаних, бачив безліч удів, дівчат на виданні, що ніколи не будуть видані й оддані, передчасно став розуміти жіночу жагу невтоленну і спізнав любов затаєну, крадену, гріховну. Йшли тоді без перепочинку, не зупиняючись, ішли вдень і вночі, коли звечора вступали в якесь село чи містечко, то вночі ж ішли далі, і молоді вдови виходили нам назустріч на білі стежки, в левадах і в берегах і віддавалися мовчки, жадібно, хапливо й полохливо, тільки лиця їм біліли, мов ті стежки, і ми цілували ті лиця, а тоді мчали далі, не спитавши імені, — і ні слова мовленого, ні зітхання, ні спогаду. Скільки й живе Україна — повно в ній удів, так ніби записано в книгах віщих навіки бути їй удовицькою землею. Жорстоке життя!

Пил доріг, гострий запах нічних трав росяних, місячний пил, кінський піт, і піт людський, і Людська знемога й безнадія. Ніколи не знали ми тоді, куди їдемо, куди нас ведуть, де ми сьогодні, а де будемо завтра, хтось нас завжди вів, хтось знав, а ми не знали нічого, безжурні, як вітер, як трава і вода. Благословенне незнання молодості.

А взимку, коли ночували в теплих хатах, натоплених соломою, жінки виводили нас у сніг, неодмінно в сніг, на мороз, під таємниче мерехтіння зірок, може, щоб зітхання їхні долітали до Бога? Щоб порятував він їх від самотності, бо коли жінки самотні, вони мовби нагі. Кожен може їх узяти.

Сумне видовище.

Було щось нестатечне в тому тяжкому запамороченні, та водночас гріховна любов ця й підносила тебе, надавала певності, вливала мужність у твою кров, і ти вдячний був тим добрим і ласкавим жінкам за їхню добровільну пожертву. Нам здавалося, що ми рятівники землі рідної, а насправді рятували ту землю не козаки, а завжди тільки жінки. Завжди рятували її і рятуватимуть. Оті непомітні, нещасні, зовні слабі й безсилі жінки, які вимушені були жити між двома вогнями навіть тоді, коли здавалося, що кожен має конче прилучитися до того або того війська і стріляти, боронитися, нападати, долати ворога. Стріляли з обох боків, стріляли запекло й жорстоко, металися туди й сюди, а жінки були посередині, приречені на непорушність, приречені стерегти й берегти дім, дітей і землю, кинуті в вічний вогонь. В цім страшнім світі то була найтяжча доля, і ніхто, здається, й не зауважив того, ніхто не склав ні пісні, ні думи про жіночу долю, ні слова, ні згадки.

А вже коли я пройшов свою земну путь і викінчив усі справи, обмислював усе содіяне, то подумалося: що могли б сказати про мене жінки? Про львівського новіція з єзуїтського колегіуму, про підкозака й козака, про королівського придворного, про писаря, сотника, хуторянина й гетьмана преславного — що б могли розповісти?

Однак найбалакучіша половина роду людського мовчить. Наговорившись за життя, жінки по смерті завжди мовчать. І завжди виявляються поряднішими за чоловіків, у яких уста розверзаються лише по смерті. Шкода говорити!

З цими молодими бевзями Демком та Іванцем не перемовишся словом про те, що тисне на серце. На кожне скивування головою навперестриб; "Пане сотнику! Пане сотнику!" Мовби немає в мові людській більше слів, окрім цього сотника, Голови їхні мов хати, обставлені товстими глиняними стінами, крізь які не проб’ється ні дощ, ні вітер, ні сніг, ні Божа благодать. Не може в цих головах проблиснути передбачення того, що буду я великим гетьманом, що один з них стане генеральним осавулом, а другий дошкребеться навіть до гетьманської булави, хоча й матиме згодом кінець, гідний жалю.

Та де ще те все, а тим часом дорога далека й повільна, і в такій дорозі гаразд було б мати коло себе душу близьку, коли вже й не таку близьку, що й самому страшно подумати, то бодай доброго співрозмовника. От як давній друг мій львівський Самійло, якого зненацька стрів на Січі простим писарем. "Як то ти, пане Самуїле, з єзуїтів та вскочив у козацтво?" — "А ти ж, пане Зенобію, чи не гак само?" Тоді в колегіумі ми товаришували, хоч був він на кілька років молодший. Невисокий, вилицюватий, як татарин, жовті очі, наче прорізані осокою, сам жовтий, ніби горщок, обпалений у горні, вічне полум’я бурхає в ньому, непосидючість, сприт, метикуваті сть. Спудеї—єзуїтчики здебільша були раховитї й капосні, як коти, ніхто нічого тобі не порадить, не дасть, нічим не поможе, кожен для себе, кожен так і зирить, як урвати з сього світу того модо12, як вчив преподобний Ігнатій Лойола, засновник ордену і перший його генерал. Тільки Самійло виявився товаришем незрадливим, готовим помогти, а що мені треба було часто вириватися за мури колегіуму, за фурту єзуїтську, то намовляв я Самійла добровільно викликатися на чергування біля фурти, і він випускав мене і впускав, так, що ніхто не відав, і жодного раду не впіймано мене в моїх потаємних відлучаннях. О, та фурта єзуїтська! На Полтву, на соковиті луки, в звабливу темряву; де дух молодої трави і дівочого молодого тіла. В райськім городі росла лелія. А хто садив? Панна Марія. Як садила, так садила, лелія сі розцвіла…

Гай — гай… Всі люди були молодими, та не всі вміють зберегти молодість душі. Хто збереже — щасливий. Починати ж треба з самої молодості. Ще Платон у "Республіці" над усе ставив темперамент юності. В небесах анголи невпинно наближаються до весняної пори своєї молодості, так що найстаріші з них здаються найбільш юними.

В скількох пеклах я вже побував, і вернувся звідти, і виніс душу молодою. Не всі вернулися. Чи ж я їхній посланець?

Після Цецори не думав, що житиму. Коли відірвано мене од убитого батька і опинився я в бусурманській неволі, то вже вважав себе мовби мертвим. Але турки примушували своїх бранців жити далі. Дуванили здобич, виділяючи більшу частину не для воїнів і їхніх беїв, а передовсім для Стамбула, для султана, його візирів і вельмож. Так став я власністю незнаного мені капудан — паші, начальника всього султанського флоту, і кинуто мене гребцем на галеру, і кілька місяців прикований був я ланцем до тяжкого, як недоля, весла, знов волів радше вмерти, ніж так жити й мучитися, але знов зоря зійшла наді мною, помічено мої здібності в мовах, внесено ту вість аж у вуха самого капудан — паші, і з Стамбула прийшло веління звільнити мене з галери й приправити до двору самого паші. До кінця днів моїх бачив себе в снах гребцем на галері, плакав — тужив разом з своїми товаришами, і щоразу сон той бував перед якимсь нещастям. Капуданів двір буте у дільниці стамбульській Касим — паші по цей бік Золотого Рогу, так що ми цілий день могли видивлятися на синюваті пагорби великого міста з купами його мечетей, безладними будуваннями й ще безладнішими базарами, на які іноді їздили для закупів. Хто був той Касим — паша, іменем якого звалася дільниця, що в ній я мав жити? Казали, що жив у часи султана Фатіха, який завоював Царгород і зробив його столицею бусурманською, назвавши Стамбулом. Мабуть, помагав Фатіхові в морській справі, бо іменем Касим — паші називалися й гавань на Золотім Розі, і бащта — маяк у затоці, і мечеть на базарі.

А що мені було до всіх тих пашів, знаних і незнаних, хто й чим міг би відшкодувати для мене бодай один день неволі, а я ж мав не один і не два дні, а цілих Два роки! Два роки рабства для тебе, молодого, дужого, вільного думкою і призвичаєнням, однаково, що двісті років поневолення для цілого народу.

Ой ти, козаче, козаче Супруне,

Де ж твої прегромкії рушниці?

Гей, мої рушниці в хана у світлиці,

Сам я молод у темниці…

Приниження, тупе тваринне існування, прокляття, прокляття! Смерть тут була б найвищою справедливістю, навіть коли мав отримати її від рук несправедливих. Я жив далі, але не було то життя, так само, як час мій став безчасом, він рухався разом з сонцем, а відмірювався відстанню між двома казанками рисової чорби, яку мені давано щодня, щоб я таки жив, чистив коней вельможному туркові, годував їх, напував водою, проводив, щоб не застоювалися, мастив збрую, начищав мідь і срібло, відливав кулі в формах, гострив шаблі, чистив мушкети. І неволя, неволя, тяжка, як свинець, безнадійна, мов мука.

Летіла зозуля та й стала кувати,

Аж то не зозуля, а рідная мати.

То рідная мати із рідного краю.

А я. на чужині горюю — вмираю.

Якби мати знала, яка мені біда,

Вона передала б горобчиком хліба.

Горобчиком хліба, синичкою солі,

Якби мати знала, як тяжко в неволі.

Все було в трепетах, коли з’являвся паша, та він нікого не помічав, не зважав і на мене, жодного разу не поцікавився моїм знанням мов чи ще там чогось, хоч, як сказано вже, саме за ті знання звелів приділити до свого двору, звільнивши від каторги на галерах. Чи хотів, щоб учив я коней його латини або грецької?

(Згодом написано буде про мене ще й не таке. Ніби був я такий красень, що під Цецорою, побачивши мене, турки мерщій повезли до Стамбула для султанської матері валіде Махпейкер, пересиченої коханцями. "Невільником — красунем квапиться Махпейкер затримати те вмирання жіночності, полоскотати зачахаючі живці розбещеної жінки". Промовчимо вже про те, що був я красень.