Борці за правду - Кащенко Адріан
Вихорем летіли за своїм ватажком козаки, лишаючи позад себе купи ворожого трупу.
У ворогів збився гармидер. Вони не розуміли, звідкіля наскочили на них козаки і скільки їх, а бачили тільки запальне козацьке завзяття, що несло їм смерть.
Спинилися польські полки і відкинулися назад, як полохлива отара, побачивши вовка... Ще один такий наскок і перемога буде на боці козаків. Але заблудилася сьогодня козацька доля: не розгляділи за курявою пушкарі середніх полків, що то біжать лавою їхні спасителі козаки, думали, що то нове вороже військо, й почали громити Богунові полки з гармат...
Тяжко засмучені подіями цього нещасливого дня, козаки одійшли над вечір ближче до річки Пляшевої і, не вважаючи на втому, почали окопуватися і лагодитись на завтра до нового бою.
На другий день польське військо почало облягати козаків півколом, притискуючи до річки. Джеджалій, що йому гетьман передав керівництво, почекавши день, скликав увечорі козацьку раду. Всі нетерпляче виглядали Хмельницького, але його не було, і ніхто нічого про нього не чув. Козацтво хвилювалося.
— Гетьман зрадив і покинув нас ворогам на поталу! — Гукали козаки. — Оберімо нового гетьмана!
Обрали таки ж Джеджалія. Він зразу ж послав до короля посланців просити, щоб поляки помирилися на Зборовських умовах, а щоб вороги не подумали, що козаки їх налякалися, Богун вдарив з козаками на окопи, що поляки почали вже насипати проти козацьких.
— Гине козацька слава, пани-брати! — гукав він до козаків. — Рятуймо її.
І козаки чесно рятували свою славу. Мов блискавка, налетіли вони на нескінчені ворожі окопи і почали кривавий бенкет. Всі випережають один одного, щоб більше вбити ворогів, але за всіх прудчіше летить конем Довбня, і ворожі голови, мов спілі кавуни, репаються од його важкого келепа. То він прокладає шлях своєму побратиму полковнику Богуну, що, піднявши до гори шаблю, на чолі трьох полків, забігає тепер упродовж окопів і винищує ворогів... І славно скінчився цей день для козаків: полягло поза окопами більше двох тисяч поляків.
Під той саме час Джеджалій водив другі полки за річку Стир, але там козаки здибали не поляків, а німців і як не насідали на них, а не вибили з шанців, і мусили повернутись на свій бік.
Щоб помститись на німцях, Богун, діждавши півночі, коли німці втомлені бойовищем поснули, перебрів з двома сотнями охочих козаків через Стир, увійшов нишком у шанці і, поки одна сотня, з Довбнею на чолі, колола та вбивала сплячих німців, лядських прислужників, він зняв з окопів три гармати і перетяг їх з другою сотнею козаків на свій бік річки.
Тим часом німці почали, прокидатись, зарепетували на гвалт і почалася колотнеча.
— Повертай козаків на цей бік! — гукав Богун Довбні.
— Ще раз вертайся за гарматами! — одгукнув Довбня. —Ми вдержемо німців!
Богун ще раз по пояс у воді перебрів через річку і ще рав зачепив і потяг з своїми козаками три гармати, але німців піднялося вже кілька сот і вони почали утискувати сотню козаків.
Люто довбає німців Довбня по ребрах та по головах своїм келепом, одходячи помалу з своїми козаками до річки.
— Перетягли! — почувся Богунів голос. — Стрибайте у річку, а ми будемо бити німців з рушниць!
У цю мить Довбня так вдарив якогось німця келепом, що келеп вирвався у нього з руки і впав поміж ворогів.
— Келеп, келеп! — гукав Довбня до товаришів. — Келеп вирвався! Не дайте, діти, ворогам на поталу мого келепа! Козаки знову наперли на німців, кількох вбили, і Довбня вхопив був свого келепа, але у цю мить німець влучив його шаблею по правій руці і розрубав її до маслаку. Зціпивши зуби, Довоня вхопив келепа лівою рукою і, одбиваючись од ворогів, потяг з козаками до річки і перебрів її під захистом куль Богунової сотні.
Вертаючись до табору, заспокоєний удачою щасливого дня, Богун згадав про Марину і йому заманулося її бачити. Козак не знав, що його наречена була тут біля нього, на цьому самому зеленому, политому тепер кров'ю, полі. Зрада хана одміняла становище його нареченої.
— Хан зрадив умові... — Міркував Богун. — Він порушив спілку з нами, і тим зробив Марину вільною од її слова. Вона тепер владна покинути хана і повернутися у рідну країну.
Ці міркування вкинули у серце Богуна надію на можливість повороту Марини до нього, і він, оживши душею, почав дивитись на світ іншими очима. На другий день до табору повернулися од поляків двоє з посланців Джеджалія і принесли дуже лихі вісти: поляки вимагали, щоб козаки перш за все віддали їм всі свої гармати, далі, щоб видали всіх полковників, а самі щоб віддалися на милость короля. Друга звістка була про те, що третій козацький посланець, полковник Криса, зрадив і передався до ляхів.
Вдарили козаки у котли, скликали раду, почали хвилюватись. А тут ще під той саме час привезли до ляхів великі гармати з Львова й з Замостя, і вони розпочали таку пальбу по козацькому таборі, що, здавалося, зараз земля розсядеться, й на раді не можна було чути голоси. Багато з козаків і всі посполиті, що ніколи не чули такої пальби, схибли духом і згожувалися просити милосердя.
Почувши вигуки легкодухого селянства про згоду, Богун зблід на виду. Його серце понялося страхом за те, що тут, під Берестечком, можуть бути знищені здобутки всього великого повстання. Таж ні! Він, Богун краще вмре, а не попустить, щоб кров братів, що три роки проливалася, загинула марно і не лишила по собі ніяких наслідків. Він вийшов на середину кола і вклонився товариству.
— Дозвольте, панове товариство, слово сказати!
— Говори! Будемо слухати! — почулося з натовпу, і козаки потишилися.
— Славне лицарство! Чи можна ж нам тепер мати надію на почесну згоду з ляхами, коли вони бачуть свою перемогу? Віддати себе на милость... та хіба ви не знаєте панської милости? Запряжуть вони звову вас і дітей ваших у ярма та й будуть вами землю орати, будуть батогами вас підганяти та бидлом звати, ще гірше, як раніше було. Чи на те ж ми кров свою проливаємо вже три роки?.. Чи на те ж поклали свої голови тисячі товаришів наших, славних лицарів, щоб ми, легкодухі, знову віддали Україну у неволю? Що таке єсть життя людини, навіть життя десятків і сотен тисяч людей у порівнянні з життям, із існуванням всієї країни? Не ляхи нам страшні і не вони нас перемогли... Згубив нас зрадливий спільник та наші перевертні — недоляшки. Зараз король непереможний, бо зібрав собі на поміч і німців і угорців, але вони не завжди будуть коло нього. Ліпше ми вчинемо, коли вийдемо звідціля по ворожому трупу, а як ні, то хоч і всі поляжемо головами, а тільки щоб не робити згоди тоді, коли ми у найгіршому, яке може бути, становищі. Не губіть же пани-брати козацької слави та волі ваших дітей і не ставайте до згоди з ворогом. Нехай не вмирає козацька слава!
Навіть страшного реву гармат почути тепер стало неможливо за вигуками козаків.
— Не погубимо козацької слави! Битися будемо до загину! Гетьманом Богуна!
Богуна закидали шапками, і він згодився бути гетьманом, але тільки наказним, поки вернеться Хмельницький.
Сім день після того бився Богун з ляхами невпинно. Він забув, що то є сон і що то значить спочинок. Він брав польські окопи, псував їм гармати, винищував несподівано цілі хоругви і при тому завжди водив у бій козаків сам. Поруч нього падали сотні товаришів од куль і шабель, він же був цілий і здоровий. З цих днів поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля.
Богун знав, що йому не перемогти поляків, бо війська у нього було тепер уп'ятеро менше, ніж у ворогів і до того оту третину його війська складали селяни з косами, що були не тільки цілком непридатні до великого бойовища, але при тому становищі, у якому опинилося козацьке військо, вони йому заважали. Через те Богун зважив за найліпше вибитись з облоги і йти на Вкраїну.
На восьмий день облоги Богун довідався, що погоничі і всі селяни без його відома збирали чорну раду і умовилися там, щоб захопити несподівано його самого й усіх полковників і видати ляхам, цебто вчинити те, що було зроблено під Кумейками.
Богун не розгнівався.
— Не розуміють, що чинють! — говорив він, зібравши полковннків. — Але я розумію їх: вони бояться, що поки ми тут гаємо час, там на Вкраїні наші зрадливі спільники, татари, забирають іхніх жінок та дітей у неволю. На нараді полковники вирішили не гаять більше часу, а завтра ж робити через Пляшеву й через болото три мости, або греблі, і за день такі греблі були зроблені з возів, кухов, всякої деревини, лантухів і з усякого збіжжя...
До ночі греблі були закінчені, але поляки довідалися про заміри Богуна і послали Ляндцькоронського за річку Пляшеву, щоб заступити козакам шлях. Становище Богуна було дуже тяжке, але він зважився пробити собі шлях зброєю: викотив на греблі по дві гармати і звелів, стріляючи, посувати їх уперед, а за гарматами йти козакам.
Бойовище почалося поночі. Богун перепускав через греблі по черзі то піші, то комонні сотні, і ті зразу за греблями ставали до бою. Було темно. Поляки стріляли на осліп і до ручного бою ставали несміло, до того ж козацький ватажок скоро притиснув їх до болота, і вони пішли в розтіч.
Одігнавши ворогів, Богун знову вернувся до гребель і звелів придержати комонних козаків, а раніше перетягти всі гармати та пропустити піше військо. За який час перетягли всі 58 годящих гармат, а 23 попсованих покинули. Слідом за гарматами посунулися піші козаки, а перед світом рушили й комонні. Богун, доручивши переднє вїйсько Джеджалієві, сам був ввесь час біля гребель, доглядаючи, щоб козаки не товпились і не попсували гребель.
Світом до Богуна наблизився Влучко.
— Що ж це ти, гетьмане, покинув військові корогви?
— Ні, — одповів Богун, — Запорожські корогви я всі побрав, а ті, що жаловані нам польськими королями, покинув умисно, бо негодиться нам шанувати корогви того, з ким воюємо. Нехай ворог наш, король, бере їх собі назад.
— Владика ще лишився у таборі! — обізвався до Богуна полковннк Пушкаренко, переходячи греблю з своїми полтавцями.
Богун послав за митрополитом, але той одмовився йти, сказавши, що перейде греблю останнім.
Поспільства Богун ще не переводив, бо світом на переді знову почулася пальба, і там потрібне було добре узброєне військо.
Давно вже встало сонце, але був туман і в головному ворожому таборі досі не знали про те, що Богун уже виходить з усім військом.
