Старший боярин - Осьмачка Тодось

Треба завжди стукати в двері, як хочеться до когось заходити в кімнату.

— Ні, вам не подобається, що я хрестюся. Панна Варка звільна обернулася до неї і сказала насмішкувато:

— Дунько, що тобі Бог дав?

— Не Бог мені дав, а люди і дід Гарбуз! Всі говорять, що ви відьма, а дід Гарбуз після вчорашнього розказав мені все. Він давно слідкує за вами. Він бачив, як ви на хаті розшивали сніпки і ходили в берег співати і як привели з собою того причинуватого Лундика. Це тоді, як ви до мене плигнули в ліжко і питалися, чи він подужає діда Гарбуза. О, бачите, моя правда, бо почервоніли. Мені що? Якби про мене йшла справа, я мовчала б, а то мені жаль батюшки і того бідного вашого жениха.

— Щось ти, Дунько, дуже пащекуватою стала. Гляди, щоб тобі хто рота не заткнув справді якимсь гарбузовим хвостом.

— Не бійтеся, не заткне! Уже тепер всім відомо, хто такий Лундик. І вже я то знаю, чого ви вчора стали йому в оборону... Чорт бісові не дасть ока виколоти.

— Чуєш, Дунько, іншим разом я тебе так би поперла з кімнати, що вслід тобі тільки зашуміло б, а зараз бачу, що ти в своїй невторопливій голові щось маєш до мене. Ну, говори.

— Еге ж, говори! А буду говорити, бо мені жаль батюшки і отого бідного вашого жениха.

І, зупинившися на мить, ніби ковтаючи якусь частину думки, вона вела своє:

— А говоритиму. Отож сьогодні я, не хотячи, звалила кочергу, а вона, падаючи, зачепила на вішакові картуз, який упав теж. Тільки що в помийницю. Витягаю, дивлюся, аж упізнаю Лундиків. Мені спершу стало дивно:

як то людина може з гостей піти без картуза. А потім згадала, що, дивлячись крізь одхилені двері на вчорашню вашу бесіду, я трохи не на смерть перелякалася. Та й думаю: Господи, до чого бувають люди скажені! Та й думаю: що то Гордій тепер робить? Та мерщій з картузом до нього через яр! А потім на гору— Коли дивлюся, а в їхньому дворі повно людей: жандари, стражники. І сила— силенна приставів на бричках і так, кіньми. І всіто злазять з них, то знов вилазять. То як очманілі ускакують у хату... То знов вискакують. Та все кажуть: "Неть, неть..." Та все кажуть ще щось. Аж під клунею стоїть табунець жінок. Я до них та й питаюся в Казиленкової. "Що воно таке?" А вона мені: "Гордій Лувдик повісив свою тітку, украв гроші і кудись утік..." Господи! Світ у меие під ногами захитався... Біжу я з гори до Тясмину і не знаю вже, де й діти проклятий картуз! Думаю, що ще й на мене скажуть: "Неть, неть..." І ще щось.... Та його в рогіз! Тільки зашуміло. І оце як собі хочете. Хоч мені і дуже шкода батюшки і вашого бідного жениха, але далі вже годі. Іду від вас. Нехай мене Бог милує від такої напасті. Не хочу у такім домі наймитувати.

Тут панні Варці ніби не хватило повітря і вона, побілівши, вхопилася за груди, потім сіла на стілець і, опанувавши собою, спиталася:

— А ти батюшці казала про це?

— Ба ні.

— Не встигла?

— Еге ж.

— Дунько, — сказала лагідно панна Варка і, вставши із стільця, зробила крок у напрямку до неї.

Але Дунька, одхитнувшися, погрозливо промовила:

— Не йдіть, бо перехрестю!

— Дурна! Дивися, я й сама перехрестюся, — зашептала, зніяковівши, панна Варка і перехрестилася. — Тепер бачиш, я не відьма. Сідай ось на цей стілець, і я тобі чисто все розкажу, щоб ти знала й не робила дурниць.

Дунька не сідала. Та панночка, на це вже не зважаючи, переконувала:

— Слухай і все, що почуєш, розкажи дідові, а він нехай розкаже тим бабам, з якими стає на мову. Невдовзі після приїзду з гімназії я забажала узнати, чи буду щасливою, та й пішла ворожити до баби Гамарнички. А та мені каже: "Ти, либонь, чула, дитино, що говорять про твою матір. Буцім вона встає з того світу і йде у ваш берег і співає вночі. Отже, покійна матушка перестане це робити, коли хтось рідний проспіває раз ту пісню, яку співає вона. І потім негайно вернеться в свою хату тією стежкою, що літають відьми. Але тому, що жива людина не потовпиться крізь вивід, то я розшила під ним сніпки і, повертаючися після співу з берега, опинилася на стрісі, потім на горищі. І, проходячи проз лежакдо сінешнього влазу, я страшно злякалася і не зогляділася, як мене й скинуло з горища. І хоч і встигла тоді вхопити свою хустку в сінях, але вже не втрапила в хату і вибігла із сіней надвір. Аж тут із-за причілка нанесло на мене Лундика. Про це тобі вже розповідав дід Гарбуз. І бабі Гамарничці я й тоді не вірила і тепер не вірю, але чого я її послухала, я й сама не знаю. Отже, нема чого тобі нас кидати, а тим більше вносити батюшці у вуха безгрунтовні поговори.

Але Дунька, що увесь час слухала свою панну з роззявленим ротом, не встигла щось похоже на людське сказати, як постукав у двері панотець Дмитро і на доччине "можна" увійшов без чайника і, сівши коло стола на вільний стілець, сказав Дуньці:

— Іди, дівчино, до господарства, бо будеш і нині борсаться з поранням до пізнього вечора.

Дунька, зітхнувши і глянувши на панну Варку, перехрестилася до невідомого святого, чого в таких випадках раніше ніколи не робила, і вийшла.

— Моя дитино, — почав отець Дмитро. — Добре, що ти вчора мене не пустила. І нині і ти, і я будемо розважнішими і легше найдемо стежку запобігги лихові, що на нас насовується.

— Таточку, — вигукнула панна Варка, заломивши руки і ніби аж крізь сльози, які виступили з серця до очей під тиском тривалого розпачу, — де ж ви були раніше з батьківською ласкою співчуття? Бо тепер я до вас вже відгукнусь з хвилевою щирістю, на яку здатні самотні душі під впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душі харциза в лісі, який після його зараз вас заріже, чи воно вийде якимсь дивом із середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для підтримки ліхтаря.

— Господь з тобою! — обізвався збентежений батько, несподівано застуканий страшним змістом доччинних слів. — Я не буду дошукуватися рації тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналізувати свої почування небезпечно. І треба тільки віддатися велінню серця і говорити про горе, що проситься у слові на світ Божий, аби зникнути від людського співчутливого погляду. І нехай би я вже став і ліхтаревим стовпом, тільки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила і тобі від цього щоб полегшало.

— Таточку, я хоч і чую щирість ваших слів, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гімназії, мене товаришки звали "покритчучка" і сахалися товаришувати зі мною. Я нишком плакала і була між ними сама. А коли одбувався вечір по закінченню гімназії, і на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором і губернаторшею, і я, проспівавши сольовий номер, сіла на своє місце, то побачила, як мій голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про моє прізвище. А він сказав дуже голосно:

— Посмітюха.

І потім, почервонівши, справив помилку, але ніхто вже справленого не помітив; і губернаторша, обернувшись до свого чоловіка, сказала:

— Посмітюха, а краще заспівала за солов'я? Всі засміялися, а в мене бризнули гарячі сльози із очей від непомітної для ока, але безнастанної душевної кривди. І, мабуть, тоді в душі луснуло щось дуже тендітне і завжди натягнене до останньої можливості у моїм єстві. Бо вже мене не кортіло ні вчитися в консерваторії, ні бути між тими одукованими людьми, що я від них різнилася і хистом до співу, і незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, із яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирії ластівка думає про те гніздо, що покинула в Україні десь у клуні. Яке може дати справжній спокій і щастя серцю, змученому чужиною.

— Варко! Я догадувався про щось таке, але не хотів непроханий у твою душу заглядати і додавати туди ще й свойого лиха.

— Тату, я зараз говорю серцем, не розумом... І воно мені не те каже. Воно каже, що все могло б статися інакше, якби вам прийшло в голову, що ваше лихо, мені довірене, могло б стати за початок душевної злагоди між мною і вами. Але ви крилися, а коли і говорили часом зі мною, то так, неначе страшно бажали, аби я збулася вас, а ви мене.

Отець Діяковський вигукнув:

— Дочко!

Але панна Варка, сказавши заклопотано: "Дозвольте, тату, висловитися", уперто провадила далі:

— Я була чужа тій зросійщеній громаді, в яку ви мене вводили. Але з тим запалом і вимріяною любов'ю, що я мала до своєї матері, віддала свою увагу селянам. Ви бачили самі, як я, приїхавши з гімназії, ходила з дівчатами, слухала їх казок і співала їхні пісні. І в цих зустрічах була щирою тільки я, а вони при мені робили все ніби на замовлення. І повноту народного чуття я знайшла тільки в пісні, яку я сама співала. А дівчата, хлопці, баби і жінки з чоловіками та дітьми мені стали такі ж цікаві і такі ж нерухомі, як і всякі картинки в альбомах та журналах, а в церкві ікони наіконостасах. І я, не живши, стала відчувати втому і байдужість до всього. Але коли мені під цей час баба Гамарничка розказала про смерть моєї матері, я аж занедужала за дружнім словом, яке разом з ненькою для мене пропало ще в дитинстві. І дуже легко зацікавилася тими залицяннями, на які пан Пронь до мене спромігся. А потім Лундик, а потім Проневі пихаті балачки про українців і про Маркуру. Бійка. Стрілянина. І остання подія з Корецькою. Ви чули?

— Не чув, — пролунала відповідь.

— Все це мене зробило чужою в людському житті, — говорила панна Варка, не помітивши заперечення. — І я вже не відчувала, але знала, що я не людське серце, не людська душа, а чорна пляма на тому місці, де повертаюся. Чорний холодок від хмари зникає, коли вона розходиться. Чорні тіні по кутках старих церков і каплиць на кладовищах зникають, коли туди сонце стане повнотою свого світла. А чорнота мого єства ставала ще чорнішою під сонцем серед освітлених пишнотою його проміння дерев, хат, тинів, криниць, птахів і дітей. Тільки глупої ночі надворі тьма в повній гармонії з чорнотою мого духа. І ось із такою свідомістю, як бачите, уже не шукати стежок до людського життя, і я рішила їхати в Лебединський монастир в черниці. Там за ігуменю стара панна Карташова, рідна тітка моєї товаришки, з якою я сиділа разом на парті в гімназії. Як бачите, ось чемодан, а ось корзина, споготовлені в дорогу. І останнє моє прохання до вас у цьому світі: це відвезти мене якомога швидше туди.