Повторне зникнення Ципи - Нестайко Всеволод
Мені вже заслуженого дали, уже й за кордоном гастролюю, по радіо, по телебаченню виступаю часто. Одне слово — усміхається фортуна. Що ще треба? І раптом… Дайте води, будь ласка.
— Будь ласка!.. Перепочиньте трохи, заспокойтесь.
Розділ XVIII
Григораш. І знову — Ципа.
— Так от… Раптом увечері до мене додому приходить Григораш. Три місяці тому. Без попередження, без дзвінка. Як сніг на голову. Одчиняю двері. Стоїть на порозі. Усміхається.
— Не пізнаєш?
Я його одразу впізнав. Хоч двадцять п'ять років не бачив. З того самого дня. Заціпенів — що йому треба?
А він безцеремонно заходить у квартиру. Обводить її пильним оком, усміхається нахабно:
— А ти, шмакодяв, не бідуєш. Ти в порядку. Та не дрейф, я не грабувати тебе прийшов.
Дивлюсь я на нього, і старий дитячий трепет перед ним охоплює мене.
Слова сказати не можу.
Сідає він, ногу на ногу, закурює, дивиться примружено, глузливо:
— А я тебе у тюрмі бачив… По телевізору. Карузо! Карррузо! — повторив розкотисто: — Але — компліменти потім. Спершу справа. Так от. Мені ваша допомога потрібна, шмакодяви. Твоя й капітана Пилипея. З ним я вже говорив.
Я нарешті подав голос:
— Що таке?
— Зараз розкажу. Тільки попереджаю. Справа серйозна. І люди в ній задіяні поважні. І тут, і за бугром. Хочеш ти, не хочеш, доведеться робити. Просто іншого кадра у мене зараз немає. Я так і сказав: "Карузо зробить". А раз я сказав, ти ж знаєш… — Він струсив попіл сигарети мені на плече.
Так, як і в дитинстві, він не питав згоди, він сам вирішив. І все.
— Що тобі треба? — ледь чутно прохарамаркав я.
— Нічого особливого. Треба, щоб ти поїхав за кордон і там передав дещо одному дяді. Фільм "Діамантова рука" бачив? От-от. Свою долю одержиш. Доля солідна.
Я похолов.
— Але… як же я поїду за кордон? Коли?
— Через три місяці. Є круїз по країнах Європи. Завтра ж почнеш оформляти путівку. У профспілці працівників культури вже домовлено. А до Одеси доїдеш з Пилипеєм. На теплоході я тобі передам усе, що треба. Отак! — Він підвівся, ще раз струсив попіл від сигарети, тепер уже на інше плече. Пішов до дверей, у дверях обернувся й сказав:
— Якщо ти мене закладеш, тебе заріжуть, Карузо. Просто — для інформації. Щоб ти не сумнівався. Буде жаль, ти непогано співаєш.
Він вийшов, навіть не попрощавшись. Я не спав усю ніч. Вранці побіг до Пилипея. Він був дома.
— Боюсь, що доведеться робити, — похмуро сказав мені Пилипей. — Навіть газети визнають, що організована злочинність — страшна річ. А тут ще й міжнародна мафія підпряглася. Коли нас з тобою поріжуть на шматки і одправлять малою швидкістю у різні кінці Радянського Союзу, міліція тільки поспівчуває, та й годі. Я ще хочу пожити.
Ви, звичайно, засуджуєте нас. Та й я б на вашому місці засуджував. Але ми просто боялися. Страшенно боялися за своє життя. І мали всі підстави.
Взагалі я не знаю, як би розгорталися події, якби не Ципа… Він з'явився раптом у філармонії, перед моїм концертом. Зайшов і сказав: "Здоров, Сокирко! Привіт тобі від Вороного!" У тій самій сорочечці, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Це було неймовірно. Це був жах. І головне — як він на мене дивився, яким тоном він це сказав: "Привіт тобі від Вороного!" І в погляді, і в словах, і в інтонації був глибокий докір — що ж ти, мовляв, робиш, я ж усе знаю… Я не витримав і втратив свідомість. Від потрясіння. І я ж не міг нічого сказати. Нікому. Не міг пояснити. Це ж треба було розказувати все. Все! І про Григораша. І про діаманти. Накликати собі смерть…
Я ще сподівався, що це в мене галюцинації від перевтоми, від нервового напруження. Але на другий день, на теплоході, коли я сказав про це Пилипею, він розказав мені про свій випадок: про несподівану появу Ципи на кормі, про ті ж самі слова, про те, як він упав за борт… Сумнівів не лишалося. Це було насправді.
Нас охопив панічний страх.
Що ж це таке? Як же це можливо?
І тут я згадав…
Колись я їхав в електричці, і позад мене хтось розповідав якусь дивну страшну історію. Про маленького хлопчика, якого колись убили. А через багато років до сусідів прийшов хлопчик із шрамом на скроні і почав доводити, що він і є той убитий. І так точно описував все, як було, і що де стояло, ніколи не бувши в хаті, одразу зорієнтувався і показав, де стояли меблі, яких уже не було, — аж волосся в сусідів ворушилося на голові од жаху…
Я не бачив того, хто розповідав цю історію, але й мені стало страшно. А люди ззаду говорили про цілковиту можливість таких речей, заговорили про душу, яка не вмирає, про переселення душ… Мені треба було вже виходити, і я пішов, не дослухавши, і так чогось і не обернувся — і не побачив оповідача…
І ще я згадав читану у дитинстві книжку англійського письменника Джеймса Баррі "Пітер Пен" — про хлопчика, який не хотів виростати, і назавжди лишився дитиною. І хоч це була повість-казка, а все-таки… Всі дива колись були казками, а потім стали дійсністю — і літаки, і телевізори, і комп'ютери… І щодня ми чуємо про якесь нове диво, яке стало дійсністю. І вже навіть академічна наука почала визнавати можливість ще вчора неможливого. Я десь недавно читав, що якийсь радянський вчений доводить, що наша цивілізація налічує не сотні тисячоліть, як завжди вважалося, а всього шість тисяч років — як у Біблії…
Одне слово, ми з Пилипеєм дійшли висновку, що ми не божевільні, не маримо, що незбагненно яким чином, але наш друг Ципа матеріалізувався у колишньому дитячому вигляді, і з цим треба рахуватися.
Було ясно, що Ципа щось знає про наші теперішні зв'язки з Григорашем і засуджує нас.
Але що нам було робити?
Григораш їхав разом з нами на теплоході. Він примусив Пилипея, щоб той взяв його до себе в каюту. Капітан має таке право везти в своїй каюті родича, товариша абощо. Григораш передав уже мені оті тюбики. Зайшов уночі до каюти, так щоб ніхто не бачив. Сказав, що на теплоході їде ще багато його спільників. Вони всі, мовляв, мусять оберігати мене, щоб зі мною нічого не трапилося аж до посадки в Одесі на інший корабель. Думаю, просто мене залякував.
Але й він злякався. Я бачив. Коли ми з Пилипеєм розказали йому про Ципу. Почав сміятися з нас, глузувати. Але в очах був страх.
А коли ми почали переконувати його, розлютувався:
— Заткніться! Чуєте! Якщо я побачу того вашого Ципу, я уб'ю його власними руками. І викину за борт. Ви що — хочете зірвати мені справу? Я й вас кінчу! Ідіоти!
Тієї ж ночі у вікно моєї каюти зазирнув Ципа.
Я мало не вмер з переляку.
Вранці сказав Пилипею. Він спершу вирішив зробити облаву. Я ледве вмовив його. Я боявся. Я тепер боявся всього на світі. Ті кляті тюбики з коштовностями не давали мені жити. Нарешті я не витримав.
Коли всі пішли на екскурсію, я заскочив до міжміської телефонної будки, набрав код, 02 і сказав оту фразу. Григораш не міг цього бачити. Вдень він не виходив з каюти капітана. І ні на які екскурсії не ходив.
Я вже навіть хотів, щоб мене заарештували. Аби тільки закінчилася ота мука. Тепер мені все байдуже.
Про одне лише благаю — знайдіть Ципу!.. Знайдіть! Благаю!.. Я не зможу на світі жити, якщо не зустрінуся з ним, не вимолю в нього пробачення…
— А по-моєму, це вже не обов'язково, — сказав капітан Горбатюк. — Людина кається не перед кимось, а головним чином перед власною совістю…
Розділ XIX
Клює, та не ловиться…
Женя й Вітасик ловили рибу на десятому причалі. Поплавці гойдалися на хвилях, їх зносило течією, і раз у раз доводилося закидати заново. Кльову не було.
— Невже це справді? — вже вкотре задавався питанням Вітасик. — Невже можливо, щоб людина не виростала, лишалася пацаном так багато років?
— А може, то син Ципи? Бувають же сини, точнісінько схожі на тата в дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.
— Та воно-то можливо, — кривився Вітасик. — Але… пам'ятаєш його слова: "Двадцять років не їв"…
— Ну, коли людина голодна, може сказати й — сто років не їв. Звичайна метафора.
— А очі! Ти пам'ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.
— І куди він все-таки зник?
Женя знизав плечима.
— Стрибнув з теплохода, — почулося ззаду. Хлопці обернулися.
Ззаду стояв, усміхаючись, з вудочками на плечі Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.
— Ти про… Ципу? — спитав Вітасик.
— Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу — від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг — на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…
— Це він! — впевнено сказав Вітасик.
— Хтозна… — знизав плечима Платоша і раптом закричав: — Клює! Клює! Тягни! Ну!
Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга вузька, як шабля, чехоня.
— Якби й таємницю можна було отак: — раз і на гачку, — усміхнувся Платоша. — Але таємницю, якщо вона справжня, так просто не вловиш. Справжня, пацани, таємниця клює, клює, та не ловиться…
Хлопці не відгукнулися.
Знову закинули вудочки і мовчали, про щось думаючи.
А з вікна каюти "Квітки-Основ'яненка", пришвартованого біля третього причалу, дивився на них, усміхаючись, якийсь хлопець.
Було далеченько, і обличчя не розгледіти…
