Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Якби він навіть був хижим звіром, я й тоді не міг би відчувати до нього більшої осоруги, не міг би пройнятися більшим жахом і відразою.
- Послухай-но сюди, Піпе. Я ж тобі як другий батько. Ти - мій син, навіть дорожчий за сина. Я складав гроші - аби тільки ти їх міг витрачати. Коли мене найняли за пастуха і я жив у глухій хижці, не бачивши навколо жодної людської подоби, а тільки овечі, аж позабулося, на що воно чоловіча чи жіноча подоба й схожа, то й тоді я тебе бачив. Обідаю чи там вечеряю я в тій хижці, упущу, бува, ножа, і враз промайне думка: «Це ж знову мій хлопчик дивиться на мене, як я їм і п'ю». Скільки разів я бачив тебе там - так виразно, як на тих гнилих болотах! «Хай мене господь поб'є,- мовляв я щоразу й виходив надвір, щоб сказати це просто неба,- як я не зроблю з цього хлопчика джентльмена, коли вийду на волю й роздобудуся на гроші!» І я зробив це. Глянь лишень на себе, мій хлопче! Глянь на ці хороми, які й лордові не встид би мати! Та що там лордові! З твоїми грішми тобі ніякий лорд не рівня!
Перейнятий цим своїм запалом і торжеством, та ще ж і бачачи, що я ледве чи при пам'яті, він зовсім не завважував, як я сприймаю його слова. Лише це й надавало мені трохи полегкості.
- Послухай-но сюди! - мовив він далі, дістаючи у мене з кишені годинника й обертаючи персня на моєму пальці камінцем до себе, тоді як я аж зібгався від його доторку, неначе від змії.- Золотий, та який же гарний - оце-таки джентльменський нівроку! І діамант, усипаний рубінами,- таки ж джентльменський нівроку! А білизна ж яка тонка й гарна! А одежа - кращої й не знайдеш! Та й книжки твої теж,- він обвів очима кімнату,- цілі стоси їх, цілі сотні на поличках! І ти всі їх читаєш, ге ж? Я ж бачив, що ти читав, коли я ввійшов. Ха-ха-ха! Ти й мені їх почитаєш, мій хлопче! І хай вони, може, чужими мовами, яких я не розумію, все одно я пишатимусь тобою.
Він знову підніс обидві мої руки до вуст, а в мене аж кров похолола.
- Та ти не силуйся говорити, Піпе,- сказав він після того, як у горлі в нього щось булькнуло - так же пам'ятно для мене! - і рукав його знов черкнув по очах і по чолу, а я від того, що він говорив таким повагом, пройнявся ще дужчою бридливістю.- Тобі краще буде помовчати, мій хлопче. Ти ж не дожидав цього так довго, як я, ти не готувався так, як я. Але невже тобі жодного навіть разу не надумалося, що це я все?
- О ні, ні, ні! - відказав я.- Жодного разу!
- А ось бачиш, що це я, і не хто інший. І ані одна душа у світі про це не знала, тільки я й містер Джеггерс.
- І нікого більше й не було? - поспитав я.
- Ні, не було,- відповів він, зводячи здивований погляд.- Хто ж би ще міг бути? Але який же ти славний виріс, мій хлопче! І певно, десь і карі оченята є, ге? Є ж дзсь карі оченята, що до них ти в думці линеш?
Ох, Естелло, Естелло!
- Хоч би за які гроші, а ці оченята будуть твої, мій хлопче! Тут не те, що такий джентльмен, як ти, та ще й собою ставний, не може хоч кого до себе привернути, але з грішми воно однак певніше. Та хай-но я скінчу свою розповідь, мій хлопче. З тої-от хижки, що я пас овець, у мене й завелися грошенята (мені їх заповів хазяїн, коли помирав,- він був з таких самих, як і я), а потім я вийшов на волю і вже на свою руч став робити. І хоч би що я робив, усе з думкою про тебе. «Хай господь чумою мене скарав, коли це не для нього!» - казав я сам собі, беручись за роботу, хоча б яка вона там була. І щастило мені в усьому на диво. Оце ж я тобі натякнув, що про мене там просто слава ходить. Ті гроші, що хазяїн мені відписав і що я за перші роки заробив, я й послав містерові Джеггерсу, все для тебе - тоді ж ото він до тебе й приїздив, як я йому написав листовно.
О, та краще було б йому й зовсім не приїздити! Краще було б залишитись мені у кузні - нехай би мене й не тішила та моя доля, але ж як незмірно був би я щасливіший!
- І це ж, мій хлопче, було мені винагородою - знати потайці, що у мене росте джентльмен. Колоністи могли роз'їжджати породистими кіньми й куряву збивати в очі мені пішому, а я що казав? Я казав собі подумки: «У мене он росте такий джентльмен, що ви й увік такими не станете!» Коли один з них казав іншому: «Він же кілька літ тому був ще каторжником, та й тепер темний неук, попри весь його талан»,- що я казав? Я казав собі подумки: «Коли я й не джентльмен, і наук ніяких не проходив, зате у мене є свій джентльмен. Ви собі майте землі та худобу, а от хто з вас має вихованого в Лондоні джентльмена?» Оце так я підтримував себе на дусі. І ще я повсякчас мав на думці, що колись неодмінно приїду й побачу мого любого хлопчика й відкриюся йому на його землі.
Він поклав руку на моє плече. Я здригнувся, подумавши - а може ж, ця рука заплямована кров'ю?
- Мені, Піпе, нелегко було вибратися з тих країв і не дуже безпечно. Але я
