💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Досі всі свої дії контролював мозком; навіть гаряча любов до тієї, котра вдруге стала моєю дружиною, ще замолоду не була безумством, а будувалася на нормальних підставах: хлопець і дівчина вподобали себе і любились, як уміли й могли, очевидно, не вельми глибоко, бо невдовзі перекинулася до іншого, я ж через те з відчаю не поліз у петлю, а ще з того іронізував. Коли ж почув, що вибранець моєї жінки розбився з новою коханкою на задньому сидінні, то спершу навіть розреготався, цілком неґречно, признаюся. Отоді-то й сталося, що моя колишня половина, а тоді новоспечена вдовичка, і потелефонувала, ніби я залишався їй найліпшим другом, і, ридаючи, розповіла цю історію, правда, оминувши факта, що її другий чоловік віз кудись таки нову коханку (про це сповістила невдовзі при довірній розмові, але я те довідався ще відразу по катастрофі з вуст моїх друзів, які люблять переповідати подібні пікантності); а відтак попросила прийти й допомогти їй, бо цілком утратила голову і вибилась із колії. Отож я, як дурний, навіть зайнявся організацією похорону свого суперника, зрештою, став одним із чотирьох, адже не родич, котрий мужньо підставив плече під гроба того мотоцикліста, і коли б мав лиху вдачу, міг би відчувати сатисфакцію. Одначе, занурившись у клопоти, не міг не пізнати: біда є біда незалежно від того, кого вона б’є, отож відтоді жарти щодо вмерлих чи мертвих з мого язика не зіслизали, особливо при дружині, хоча і в найтрагічнішому може бути своє комічне. Та це наше спільне пережиття знову зробило нас друзями, ми передзвонювалися, часом щось у мене просила, але ніколи не відчував: усе це жіночі штучки, бо ні разу нічим не заохотила мене до ближчих стосунків. Зрештою, це мене задовольняло, бо, правду кажучи, я її викреслив зі свого серця (з голови ні) і ніколи її туди не повертав, а жінки в таких речах чутливі. Так тривало років із три, ні, чотири, аж доки не сталось у мене тієї історії із завом. Отоді вона й постукала горішком об стовбура. Власне, все відбувалося нормально: вибравши її з-поміж знайомих та друзів на ангела-утішителя, я вчинив десь так, як і вона, коли розбився її коханий мотоцикліст, тобто потелефонував у скрутну хвилину, а це значило, що таки попросив допомоги, на яку розраховував, бо подібну допомогу колись подавав сам, а яка жінка таким моментом не скористується? Одне в цій ситуації було неясне: як могла вона здогадатися, що прийду саме в той вечір, адже відіслала з дому сина. Ну, хай це було простою випадковістю, але чому приготувала качку із яблуками — це вже випадковість не була, більше того, приготувала й свічки і влаштувала вечора, цілком подібного до тих давнєколишніх наших інтимних із випивкою, інтелектуальними балачками, сердечністю та й поєднаністю; при першому одруженні таке було в нас не раз, отже, свідомо повертала атмосферу нашої з’єднаності, а який чоловік подібне витримає? Отож я поклав їй руку на коліно, на що не зреагувала ніяк, а може, й зреагувала, бо від того коліна вдарив мені у руку струм, аж відсмикнув пальці. Та це не врятувало мене, бо той струм, хотів чи ні, збудив заснуле тіло, а ще того струму додалося, коли ми протанцювали під чудову музику, що линула з магнітофона, повільного танця, і я не стримався, щоб не поцілувати її — віддалася поцілункові так само, як колись. Але цього разу струм мене вже не бив, хіба хміль у голові звив кучеряві завертаси, від яких з’явилося очманіння. В результаті ми опинились у ліжку, і я відчув, пробуваючи в ній, що маю не просто задоволення, а звільнення: від проблем, гризот, важкоти у тілі, самотності та блукань світом, бо все це добряче мені остобісіло. Відтак сказав собі: "А яка, зрештою, різниця, люблю її чи ні, захоплений нею чи не захоплений, головне, що знайшов гавань, а чи цього не весь час шукав?" І саме це, здається, й стало головною моєю помилкою, бо я не любив жінки, а імітував любов до неї, а що найгірше, імітувала те саме до мене й вона, бо назагал надто віддалилися одне від одного, хоч і не настільки, як це буває в незнайомих людей, котрих при принагідній зустрічі вдаряє раптом меч пристрасті, і вони, хоч і не знають одне одного, за мить можуть стати найближчими з близьких. Цього в нас не було, бо надто добре зналися, як знаються однокласники чи однокурсники — ось чому вони так рідко одружуються. В нас, при новому з’єднанні не виникло т а ї н и, тієї загадки, яка й стає каменем-кременем, що ним викрешують з іншого каменя, навіть не кременя, іскри та вогонь. Отже, ми зійшлися не тому, що вогонь в нас викресався і воскресився, а тому, що обоє здалися перед випробуванням життям, а це вже і є колапс чи соІІаЬог — розрушення, падіння, ослаблення, занурення, потоплення — своїм з’єднанням ми не створили, а зруйнували отого духа, який і визначає т а ї н у, одним словом кажучи, ми змирились.

Ось чому в наші стосунки швидко завітав будень, значно швидше, як це буває у закоханих молодят, бо й молодятами не були та й закоханими. Єдине добре в цій ситуації те, що дістав нормальну, без проблем спромогу гасити свою сексуальну затурбованість, а отже, чинився ще спокійнішим, відтак ніщо мені не заважало ставати тим нурцем, котрий задоволено поринає в глибини буття, зовсім не маючи наміру вириватися з нього, щоб ковтнути справжнього повітря, адже безум у житті — це і є спроба такого повітря ковтнути.

Ось коли з’явилася та юна "відьмочка", і я, хоча зовсім того не бажав, таки випірнув із власних глибин, а таки ковтнув повітря безуму, якому немає мисленого виміру. І сталися зі мною дивні речі. Щодо дівчини — уникав її, як тільки міг, але вона постійно вигулькувала на дорозі. Це дивоглядна річ: у великому місті люди, навіть знайомі поміж себе і не вельми віддалені місцем прожиття, можуть роками не здибуватися, коли не підтримують зв’язків штучно: через телефони, домовлені зустрічі тощо. Але тут відбувалося щось аж зовсім чудне; міг би навіть подумати, що вона зумисне за мною стежить, відповідно й виринає в найнесподіваніші моменти, щоразу обливаючи мене мороком отих дивовижних очей і навіть сама лякаючись од тих здибувань. Але я чомусь упевнений, що зустрічі поза роботою були не підготовлені, а таки принагідні. Наприклад, заходив до трамваю чи магазину й заставав її там; міг перестрітися на вулиці; або взяти б такого приклада: можна прийти до певного місця двома шляхами, отож ішов тим, яким ходити не звик, — і опалювався мороком знайомих очей — ось чому називаю її "відьмочкою". А ще й тому, що, навіть не зустрічаючись, постійно відчував її в собі, більше того, впізнавав у інших, цілком незнайомих людях. Вона ніби поселилась у мені в голові, в нутрі, в шкірі й так чи інакше якимсь імпульсом про себе нагадувала. Гнав її із себе, часом брутально, а коли зустрічалися по-справжньому, вівся, наскільки міг, холодно: відводив очі, виходив із трамваю не на своїй зупинці, переходив на інший бік вулиці, але й це не допомагало; здавалося, вона розмножувалась у мені та в довкіллі багатоіпостасно: попереду, ззаду, з боків, знизу, згори, в тілі справжньому, в тілі уподібненому, в думках, снах, бажаннях — скрізь вигулькувала, як риба на плесі, й тільки чинила, що невідривно дивилась. Тоді приходив додому роздразнений, зморений, обезсилілий, а водночас і щасливий, задоволений і змолоділий, і тут, вдома, знаходив реальний лік на таке навадження, і ліком тим ставало задоволення від сексуальної роздразненості, тобто виявляв посилений інтерес до дружини. Накидався на неї при першій можливості: коли її хлопець гуляв, чи коли засинав, на що вона відповідала також гарячіше, ніж завжди, отже, виходило, що закохувався не в те мале чортеня, яке сколотило мій спокій, а таки у власну жінку, а чи такі речі жінкам приємні? З одного боку, так, бо відчувала пристрасть до себе, а з другого, не міг позбутися враження, що вона про все здогадується, бо часом зупиняла на мент пильного погляда і ніби забувалася на хвилю, а якось, уже бувши піді мною, сказала найпрозаїчніше:

— Таке враження, ніби в когось закохався?

— Не зрозумів, — мовив сердито. — Хочеш освідчення чи розладнати мене?

І це був єдиний випадок, коли став по-справжньому лихий. Якщо жінка під час кохання вставляє прозаїчне чи буденне слівце, котре до кохання стосунку не має, наприклад, при з’єднанні раптом охає й каже, що не встигла намочити білизну, або: "Стривай, щось у горлі пересохло, піду нап’юся" і так далі, то я скаженів і мав бажання її побити. Вона цього мого ґанджа знала, тому теми, що я, мовляв, у когось закохався, не продовжила, але я того зауваження не забув, воно увіч означало: провести дружину навряд чи вдасться, адже є речі, на які жінки надчутливі, і тут треба бути аж вельми сторожким. Я й був сторожким, але своєї абсурдної пристрасті подолати не міг, отож почав витворювати не кохання, а його імітацію, насправді не раз забуваючи, де є об’єкт імітації, а де його предмет. Тобто цілком не був упевнений, чи зімітував своє кохання до "відьмочки" (відтепер так її називав, бо імені не знав та й не намагався вивідати), чи до власної жінки. Тобто те, що я здурів од "відьмочки" й несамовитів од того, сумніву не викликало, сумнів був у іншому: чи не є мій одур реакцією власного-таки організму на колапс, котрий починався цього разу в родинному житті. А це значило, що я хотів любові, хотів справжнього погідного й дружнього життя, бажав злиття з жінкою не лише фізичного, але й духовного, а останнього й не було, бо жінка останнім часом почала мені на кожнім слові перечити, неодмінно викликаючи роздратування, отже, не гармонізувала, а дисгармонізувала, і спільності ми досягали однієї — в ліжку, та й то не завжди. Тим-то й кажу: чи не була "відьмочка" породженням моєї уяви, тобто чи не стала для мене соломинкою для того, що тоне, адже поринання — одна з ознак колапсу. Ясна річ, що особливої уваги до себе дівчина не могла не помітити — це в їхній, як казав, природі, але я аж зовсім не був певний, чи її підігрування моєму безумству було щире, чи тільки тонко розіграна насмішка кокетки, скоріше останнє, бо найправдоподібніше; принаймні ще не втратив настільки голови, щоб не розуміти й не бачити бар’єрів, котрі нас розділяли, зрештою, і їхньої неперехідності.

Відгуки про книгу Привид мертвого дому - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: