Хмари - Нечуй-Левицький

службі божій у святої Варвари і, вернувшись в гостиницю, пили чай з проскурками, котрі вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони розташувались за столом зовсім по-домашньому й почали їсти сніданок. Масючка, й Галя, і панія Висока були убрані в чорне убрання, в чорні чіпки з чорними стрічками. Тільки в Галі червоніла на шиї макова стрічечка та неначе горіли дві червоні кокарди з стрічечок, пришпилені на горсеті одна під одною.

- От, хвалить бога, ми й одговілись. А народу, а тих прочан яка була силенна сила ще й на пізній службі! Який натовп в церкві! Крий боже! - говорила Олександра Остапівна Масючка.

- Ви б вже поскидали оті чорні убрання, бо вже ж одговілись. А то як прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлівський, а в Флоровський [82] панянський монастир до черничок: ви, мамо, неначе флоровська ігуменя, а ти, Галю, неначе ігуменина келейниця, а ви, Ликеріє Петрівно, схожі на рясофорну хористку, - жартував і собі Радюк.

- Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, більше скинулась на ту, що тягає на дзвіниці хвалу божу за хвіст, - сказала якось смиренно Ликерія Петрівна.

- От з вас істинно була б щира та богобояща черниця! - говорив з жартом Масюк.

- Ой, не грішіть! Ой, не вводьте мене в гріх та в спокусу хоч до вечора, хоч до першої зірки! Бо я ж тільки що одговілась. Нехай я буду присвячена хоч до вечора, - сказала Ликерія Петрівна.

- А після першої зірки вже й нічого? Можна грішить? - спитав Радюк.

- Після першої зірки мені байдуже! За всі голови!

- Ну, ми нагрішимо трохи швидше, ще до обіду, - жартував Масюк.

- Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський лихий язик і потім. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без гріха. Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрішиш, як не ділом, то словом, - бідкалась Ликерія Петрівна з острахом за свою праведність.

- А чи багато ти, Павле, назнав квартир? - спиталась Галя.

- Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходім зараз. Буду потім вам показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобі буде уподобна, - сказав Радюк.

- Піду й я з вами! Подивлюсь, які кімнати в цих київських палацах, які там горниці всередині, які люди, - сказала Ликерія Петрівна.

- А ви ж недавнечко бідкались, що в вас ноги аж судомить од ходні по горах та бескетті, - сказав Масюк.

- Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як мені оце заманулось заглянуть в ті палаци, глянути, яка там обстава, які стільці й канапи, і чим вони пооббивані, і які по стінах шпалери! їй-богу, побіжу з вами колядувать по тих палацах.

- Або старців водить но Києву, бо їх тут добра метка. Але ж беріть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте та розгубите по, вулицях і додому не донесете, - жартував Масюк.

- Не погублю! Не бійтесь! Все в голові додому принесу! В мене голова, як копа пшениці.

- Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! - сміявсь Масюк.

- Ой, не спокушайте, бо нагрішу ще й до обіду! - крикнула Ликерія Петрівна.

- Йдіть та й нам порозказуєте за все! - говорила Масючка, лягаючи на ліжко. - А я оце ляжу та полежу, А як знайдете собі кубельце, то й я піду та подивлюсь на його, - говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на ліжку.

І вони втрьох пішли оглядать порожні квартири. Масюк та Масючка полягали на ліжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потім почали дрімати та позіхать і трохи не поснули. Але пригадали, що після причастя гріх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молоді та панія Висока не вертались. Вже і з півдня звернуло, вже їм і їсти схотілось, а тих все не було. Аж в найпізніші обіди вони вернулись засапані, потомлені; аж тлінні й голодні.

- А що? Найняли собі яке житло? - спитала Масючка.

- Та найняли, бодай тим житлам добра не було! - крикнула панія Висока і ніби впала на стілець. - Бачте, аж засапалась. А що вже гріхів набралась, то нехай мене бог і сохранить, і заступить! Набралась, неначе вівця реп'яхів в городі!

- Де ж ви вбрели там в ті лопухи чи реп'яхи? - спитав Масюк.

- Ще б пак не вбрести, коли тут у Києві в тих житлах реп'яхів по самий пояс! по самісіньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп'яхи! - говорила Ликерія Петрівна.

- Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! І багато цікавого, бачили, і усяку мебіль, і дзеркала, і шпалери, і сукні, - сміялась Галя.

- Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що буде що розказувать в селі цілий рік, - говорила Ликерія Петрівна.

- Яка ж там в тих покоях мебіль? Яка теперечки мода на мебіль, на покриття мебілі? - спиталась Масючка.

- Мебіль гарна, і шпалери гарні! Про це нема що й казать. Але які тут пани! які панії! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що мені не доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дім та й дзвонимо. Вибігає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам квартирки в домі, а далі запрошує нас у покої. Увійшли ми в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стінах, по мебілі. Гарно, як у віночку. Двоє дзеркал аж під стелю між двома вікнами! Мебіль, канапа, крісла, канапки, якісь круглі дзиґлики - усе пооббиване шовком попелястого кольору з темними квіточками.

- Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом посипано! - обізвалась Масючка.

- Неначе й кат зна що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо ми та ждемо. Ніхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в одному куточку на косинчику чи на поличці ніби образ. Я пішла та й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на